Gaudeamus igitur juvenes dum sumus (лат. Отже, радуймося, поки ще ми молоді)
Києво-Могилянській академії — 400 років! Біля джерел цієї славетної події — чимало героїчних людських справ заради утвердження духовної культури українського народу, його національної самобутності. Цей заклад бере свій початок з 1615 року — від заснування Київської братської школи, об’єднаної згодом із Лаврською школою в єдиний православний навчальний заклад під назвою Києво-Братська колегія. Та головним внеском у справі створення Академії, безперечно, слід вважати самовіддану працю Петра Могили, митрополита Київського, якому вдалося надати цьому закладові масштабу церковно-освітнього та духовного центру України.
Саме під його ім’ям увійшла Київська академія в історію української вищої освіти; хто й коли присвоїв Академії це ім’я — невідомо. Мабуть, так розпорядився час. Протягом століть Києво-Могилянська академія лишалася єдиним вищим загальноосвітнім закладом України та Східної Європи, духовним реактором культури всього православного світу. Проте надзвичайний вплив справила Академія й на культуру православної Москви, де такого унікального навчального закладу взагалі не було. Величезні заслуги вихованців Академії у справі піднесення культурного життя Росії ще й досі замовчуються й не знайшли жодної згадки в працях російських істориків. Але ми не маємо права обідняти власну історію, зокрема історію вищої освіти. Ювілей Києво-Могилянської академії — це водночас і ювілей вищої освіти в Україні, роком народження якої слід вважати 1615-й — рік заснування Київської братської школи, родоначальниці Київської академії.
БІЛЯ ДЖЕРЕЛ
Турботи Петра Могили про своє дітище не були марними. Офіційного статусу вищої школи набула Могилянка ще в травні 1659 року на Великому Варшавському сеймі в присутності польського короля Яна Казимира. Згодом права її було підтверджено в угоді, підписаній королем Міхалом Корибутом Вишневецьким і гетьманом Михайлом Ханенком у грудні 1670 року, та царською грамотою Петра І від 26 вересня 1701 року.
Проте цим подіям передувала тривала й тяжка історія становлення української освіти, яка не мала за часів польського панування власної вітчизняної школи...
Потяг до знань споконвічно був властивий студентам-рутенам та літвинам (українцям й білорусам — за сучасною мовою). Шляхи до освіти вели на Захід, до університетів Німеччини та Польщі, Італії та Франції. Академії в Києві ще не було, але в Краківському університеті вже навчалися понад 800 українців й білорусів, а в Падуанському — понад двох тисяч (серед них і білоруський першодрукар Франциск Скорина). Оцінюючи внесок українців у європейську культуру, видатний радянський учений Ілля Голенищев-Кутузов зазначав, що «...з кафедр Кракова і Болоньї, Падуї та Відня вихідці з українських степів ...поклали свої цеглини до підвалин величної будови польського і європейського гуманізму за доби Відродження». Згодом вони поверталися до рідної землі й привозили із Заходу знання, книжки та головне — ідеї. Саме через них гуманістична європейська культура суттєво впливала на розгортання українського суспільного життя.
І на землях, населених українцями, теж існували школи вищого типу, але — католицькі, засновані єзуїтами. Проте всі ці заклади не задовольняли вимоги часу й потреби українського суспільства внаслідок їхньої крайньої відчуженості від духовних традицій українського народу, його ментальності. Адже прилучення до універсалій європейської культури у цих закладах відбувалося через відторгнення від національної основи, що призводило до відриву української молоді від рідної мови, віри й звичаїв, та врешті-решт — до втрати нею національної ідентичності. Для українців, які боролися за своє виживання й національну самобутність, єзуїтські школи взагалі були неприйнятними, оскільки слугували справі покатоличення й полонізації українського суспільства.
Отже, питанням часу стало створення національної школи, яка, на думку вітчизняних інтелектуалів, мала б грунтуватися на національних освітніх здобутках і традиціях, й водночас не поступатися за змістом та якістю навчання західним школам, сприяти інтеграції України у європейський культурний світ. Вирішення цього питання взяло на себе не духівництво, а патріотично налаштовані українці, які згуртовувалися навколо культурно-просвітницьких осередків — так званих братств. І однією з найголовніших їхніх турбот була шкільна освіта. Поширення ідей українського Відродження справило вагомий вплив на широкі верстви українського суспільства, змусило їх прислужитися спільній справі. До них належала й заможна киянка Галшка (Єлизавета) Гулевичівна-Лозчина, яка дарувала земельні ділянки Богоявленському монастиреві, що засвідчено в акті, складеному 15 жовтня 1615 року. Цим актом Галшка Гулевичівна матеріально підтримала Київське братство, яке відтепер мало свою землю та юридичну адресу.
Таким чином, біля джерел вищої освіти в Україні — чимало видатних патріотів та їхніх героїчних справ заради утвердження духовної культури українського народу. Згадаймо благодійну діяльність гетьмана Петра Сагайдачного, який збудував своїм коштом першу в монастирі Богоявленську церкву. Разом із 20-тисячним Військом Запорозьким вступив він до Київського братства, взявши його разом із Братською школою під свій політичний і збройний захист. До кінця днів своїх лишався гетьман їхнім опікуном, а перед смертю, 1622 pоку, заповідав велику частину свого майна на потреби школи, що стало прикладом для його нащадків. Згодом започатковану ним традицію продовжили й наступні гетьмани України, зокрема Богдан Хмельницький, Іван Самойлович, Іван Мазепа, серед яких чимало було її вихованців. Вони усвідомлювали роль Київської братської школи, а згодом — Києво-Могилянської академії в культурному та суспільно-політичному житті України.
Але найбільше Академією опікувався Іван Мазепа. Під час його гетьманату для її розвитку й піднесення із державної скарбниці виділялася щорічна щедра дотація в тисячу дукатів. Наприкінці XVІI століття Мазепа надав у володіння Академії маєтності та побудував на місці дерев’яної Богоявленської церкви кам’яний храм. А згодом розпочав спорудження навчального будинку, який ще й досі називають Мазепиним корпусом. Саме він та бронзовий Сковорода нагадують нам про славетне минуле Могилянки...
ЛИЦАР ПРАВОСЛАВ’Я
За примхою долі Петро Могила опинився в Україні в той доленосний час, коли вирішувалася доля православ’я, а з ним — і українського народу, який формувався під його покровом протягом століть. Агресивний наступ католицизму на соціальні й духовні права українців та полонізація української еліти, яка масово зрікалася батьківської віри, спричинили ворожнечу й розбрат між окремими верствами українського суспільства.
Та й позбавлений власної еліти український народ ставав на шлях служіння й захисту православ’я. І серед них — Петро Могила, митрополит Київський...
На той час чимало він встиг у житті — боронити рідний Молдавський край від турецьких загарбників, битися з ними на Хотинському полі, прийняти чернечий постриг у Києво-Печерській лаврі.
Лицарем був на полі бою, лицарем лишився й на шляху захисту православ’я...
Але не першим він був на цьому шляху. Його проклали ще раніше — князь Костянтин Острозький, гетьман Сагайдачний, Йов Борецький, Єлисей Плетенецький та інші патріоти України. Видатний церковний діяч і релігійний мислитель Петро Могила своєчасно зрозумів найтісніший зв’язок реформування освіти з реформуванням Церкви: він вважав, що лише зреформована Православна церква, забезпечена освіченими пастирями й богословами, спроможна гідно протистояти польсько-католицькій експансії та виборювати панівне становище в українському суспільстві. Усвідомлював і те, що вирішальним у цій справі є реформування освіти, а з ним — і культурного та церковного життя України. Свої задуми щодо освітньої реформи втілив Петро Могила у виплекану ним та його послідовниками першу вищу школу України — Києво-Могилянську академію.
СТУДЕНТИ МОГИЛЯНКИ 300 РОКІВ ТОМУ. З ГРАВЮРИ ХVIII СТОЛІТТЯ / ФОТО З САЙТА WIKIMEDIA.ORG
Швидкому зростанню Могилянки сприяв і той факт, що біля її витоків стояли видатні українські духовні письменники, вчені богослови й досвідчені педагоги (Інокентій Гізель, Йосиф Кононович-Горбацький, Ісайя Трофимович-Козловський, Афанасій Кальнофойський, Сильвестр Косів, Стефан Почаський, Касіян Сакович), яких залучив до співпраці Петро Могила. Йому вдалося перетворити її на заклад західноєвропейського типу, де вивчався курс наук, властивий для університетів, впроваджувалися досягнення світової історії, літератури, поезії та філософії. Засобом для опанування вищих наук була латина, яка, поряд із грецькою мовою, відкривала шлях до пізнання античної культурної спадщини й сучасної європейської літератури та науки. Свій заклад утримував Петро Могила матеріально. Із великою турботою добирав він ректорів і професорів, забезпечував викладачів і незаможних студентів, збудував першу бурсу, нове кам’яне приміщення під школу, яке й сьогодні міститься на території Києво-Могилянської академії (відоме під назвою Трапезна, або Святодухівська, церква).
На схилі земного шляху Петро Могила заповідав Колегії маєтки, будинки і коштовності, та найбільшу свою цінність — бібліотеку (понад дві тисячі книжок). І наостанок слізно благав берегти Колегію як єдине його надбання у житті...
ОСЕРЕДОК ОСВІТИ, НАУКИ ТА МИСТЕЦТВА
За доби Мазепи Києво-Могилянська колегія остаточно перетворилася на академію. Окрім білорусів і росіян, приходили сюди по науку молдавани й волохи, серби, чорногорці та боснійці, греки і болгари — з ycix прошарків суспільства країн Східної Європи. Із започаткуванням Академії вже не в закордонні університети, а до Києва направляли своїх дітей шляхетні українські родини: Гамалії, Галагани, Горленки, Безбородьки, Полуботки, Максимовичи, Марковичи, Мировичи, Скоропадські, Ханенки та інші.
Досить вдало українську культуру експлуатувала й Московщина, черпаючи з Академії інтелектуальні кадри. Серед них було чимало видатних богословів і вчених, зокрема Дмитро Ростовський (Данило Туптало), Феофан Прокопович і Стефан Яворський, який став на чолі російської Церкви після смерті Патріарха Адріяна. Відтоді освічені українці понесли набутки європейської цивілізації до темної, пригніченої, Росії, розпочали там нову добу в історії культури. Лише в Москві працювало понад 100 вихованців Могилянки, а з 1701 по 1762 рр. до Московської слов’яно-греко-латинської академії запрошено було 95 професорів із Києва, причому 18 могилянців за цей час обіймали посаду ректора.
У стінах Київської академії відбувалися наукові диспути, відбувалися поетичні змагання, ставилися драми, співав найкращий у Києві академічний хор і грав оркестр. Любив свою alma mater і пан гетьман: не раз промовляв він мовою Горація до викладачів і студентів. У такі дні дзвонили дзвони, на майдані біля Академії юрмилися люди, грали вертепи та інтермедії. Це було справжнє свято — на Україні вирувало культурне життя.
В Академії формувалися провідні кадри української еліти, й насамперед, майбутні гетьмани України (зокрема Іван Виговський, Михайло Ханенко, Іван Брюховецький, Павло Тетеря, Іван Мазепа, Пилип Орлик, Павло Полуботок, Данило Апостол та Іван Скоропадський), визначні державні діячі Росії (канцлер Олександр Безбородько; міністр освіти Петро Завадовський; міністр юстиції Дмитро Трощинський).
Академія була не тільки вогнищем освіти, а й центром науки та мистецтва. В її стінах зріла філософська думка, а носіями її були: Інокентій Гізель, Йосиф Кононович-Горбацький, Стефан Яворський, Феофан Прокопович та Григорій Сковорода.
Чималий внесок зробили вихованці Академії в історичну спадщину, це зокрема: Максим Берлинський, один із перших історіографів Києва; Микола Бантиш-Каменський, перший російський археограф, який опрацьовував для друку чимало стародавніх літописів, та Яков Маркович, визначний мемуарист, автор «Щоденника генерального підскарбія».
Неабиякого розквіту в Академії досягли музичне мистецтво та живопис: європейської слави набули композитори Максим Березовський та Артемій Ведель; гравери Іван Щирський, Леонтій Тарасевич і Григорій Левицький, який разом із Олексієм Антроповим і сином Дмитром, майбутнім видатним художником, розписував Андріївську церкву в Києві.
В Академії склалася київська поетична школа, яку представляли: Лазар Баранович, Георгій Кониський, Іоан Максимович, Феофан Прокопович, Касіян Сакович та Стефан Яворський, засновник російської силабічної поезії.
Серед освічених ієрархів, вихованців Академії, були й такі, що своїм праведним життям і благодійною діяльністю заслуговували на визнання їх святими Православної церкви. Це Дмитро Туптало, митрополит Ростовський; Іоан Максимович, митрополит Тобольський; Інокентій Кульчицький, митрополит Іркутський; Іоасаф Горленко, єпископ Білгородський та, передусім, засновник Академії — Петро Могила, митрополит Київський.
Величезну роль у процесі освіти й виховання студентів відігравала академічна книгозбірня, яка формувалася протягом століть. Закладена ще в Братській школі, вона постійно поповнювалася за рахунок традиційних дарувань благодійників і надходжень від європейських видавництв. Зберігалися в архівах стародавні рукописи й літописи, щоденники й спогади. Працював там і молодий російський учений Михайло Ломоносов.
Заснована на принципах гуманізму й просвітництва, Академія не лише навчала молодь, а й поширювала знання та освіту. Поряд із визначними діячами Академії знання та ідеї просвіти несли в народ численні її вихованці. Вони відкривали школи, фундували бібліотеки, сприяли розвиткові культури, літератури й мистецтва.
Занепад Академії розпочався після Полтавської катастрофи 1709 року: поряд із поглинанням української державності йшов наступ на українську культуру. За указом Петра І заборонено було книгодрукування українською мовою, а з часом, за указом Катерини ІІ, — й викладання українською. Після скасування Гетьманщини та зруйнування Запорізької Січі останнім осередком української культури й ментальності лишалася Києво-Могилянська академія, яку її прихильники намагалися перетворити на університет. Та марні були їхні зусилля. За розпорядженням царського уряду та указом Синоду від 14 серпня 1817 року Академію було закрито. Із 1819 року на її історичній території містилася вже інша установа — Київська духовна академія, яка проіснувала там сто років.
Революційна буря 1917 року, а згодом Громадянська війна кривавим колесом прокотилися теренами країни. Із приходом до влади більшовицьких манкуртів у Києві розпочався антирелігійний шабаш — руйнація церков, зокрема історичних будівель Академії. Знищено було Братський Богоявленський собор, розпорошено книжкові скарби академічної бібліотеки, розкрадено церковне майно, зрівняно із землею історичні поховання.
Але незнищенним лишився дух Могилянки, її духовна енергія...
GAUDEAMUS!
Тривалий час ішла запекла боротьба людей, не байдужих до майбутнього нашої держави, за відновлення Києво-Могилянської академії.
І нарешті — збулося. Із проголошенням незалежності України після 174-річної перерви Академія повернулася на своє історичне місце. І головним ініціатором її відродження став відомий учений і громадський діяч В’ячесла?в Брюхове?цький.
Ось так Могилянка народилася удруге...
У жовтні 1991 року відбулася презентація Університету «Києво-Могилянська академія», а у вересні наступного — 1992-го — університет радо вітав перших своїх студентів.
І знов було чутно невмирущий студентський гімн Gaudeamus...
...Не згасає духовна енергія Могилянки — вона живе духом Петра Могили. Відроджено чимало її найкращих традицій минулого, водночас відтворено й нові. За велінням часу запроваджено визнані сучасним світом прогресивні методи набору й навчання молоді з використанням новітніх критеріїв. Сучасна Академія готує нове покоління людей, українців майбутнього, яке прагне бути осередками морального й духовного відродження української нації, гідними нащадками культурної справи Петра Могили, його духовного спадку.
Академія святкуватиме свій 400-річний ювілей у тяжкий час випробувань нашої держави. Але оптимізм не полишає молодих могилянців, про яких із захопленням сказав професор Мюнхенського університету Роланд Піч: «Прекрасні студенти! Вірю в Україну, дивлячись на них».
