Такі люди стають легендою — найчастіше здобувши таке право героїчною смертю. Олег Олександрович Кандиба (літературний псевдонім — Ольжич) обезсмертив своє ім’я не тільки й не стільки завдяки власним заслугам як визначного політичного та революційного діяча, одного з численних діячів Організації Українських Націоналістів, визначного поета, публіциста, мислителя-державника. Передовсім він назавжди залишиться в українській історії як рідкісний приклад внутрішньо абсолютно цілісної особистості, котра зуміла подолати неминучу, як багато хто вважає, суперечність між словом та справами, між переконаннями та вчинками, між декларованим та реально здійснюваним. До речі, саме ця суперечність (якщо не прірва) фактично «сущого» й «належного» є найбільшою трагедією української історії ХХ століття — й не тільки української, й не тільки цього століття...
Ольжич був постаттю якісно іншого ґатунку. Один із його соратників, Олег Жданович, оцінюючи масштаб цієї людини, свого часу писав: «Кажуть, що лікар не мусить жити так, як каже жити своєму пацієнтові, кажуть, що священик є тільки людиною й не мусить бути втіленням науки й заповітів Церкви, кажуть, що вчитель не мусить жити так, як каже своїм учням. В цьому є велика правда, але наскільки ж кращий є вчитель, що вчить не лише своїми словами, але й своїм прикладом! Таких вчителів є мало. Їх є навіть дуже мало, але до них належать сотні вихованців націоналістичного руху, а на вершку піраміди їх стоять великі, між якими Ольжич займає одне з найпочесніших місць. Хто знав Ольжича, мусить пам’ятати, що Ольжич, проживши так і скінчивши так своє життя, належить до суддів. І кожному з нас доведеться стати на суд перед духом Ольжича». В цих словах немає жодного перебільшення — лише констатація факту. І вага цих слів є тим більшою, що належать вони людині, котра добре знала Ольжича й могла робити відповідні висновки з власного досвіду.
Не лише Ольжич — митець слова, але так само й Ольжич-публіцист був і залишається зараз (є відчуття, що й надалі довго буде!) винятково актуальним для нас. Актуальним, передусім, завдяки цінній своїй якості: він завжди говорив своєму народові правду, хай навіть гірку, страшну, настільки важку, що мимоволі відкидається свідомістю. Яскравим підтвердженням цього є його відома (проте й досі належним чином не поцінована) стаття «Дух руїни», вперше надрукована 1940 року в Празі (під назвою «Дух руїни. По сторінках історії»), а в скороченому вигляді відтворена вже після загибелі автора, 1947 року, на сторінках журналу «Україна». Багато думок Ольжича після прочитання цього публіцистичного твору є такими, ніби висловлені буквально щойно, сьогодні!
«Базовою», найважливішою тезою для письменника була така: «Українська історія багата на великі й героїчні моменти, але досить в ній і темних та болючих сторінок, що їх воліли б ми часто вирвати і не мати в цій великій книзі, з якої народ має вчитися славних і добрих діл. Та зріла мужня суспільність не сміє боятися глянути правді в лице, зокрема, в хвилини, коли дійсність вимагає, щоб її бачити тверезо, а не через рожеві окуляри ідилії».
І далі Ольжич в гранично гострий спосіб розвиває свою думку: «Дух руїни, дух степу покутує в психічному укладі нашого народу від княжої доби, почерез гетьманщину й визвольні змагання 1917—1920 років аж по сьогоднішній день. Це той дух, який дав нам в історії Тетерю, Брюховецького, Сірка, Пушкаря, які бунтувалися проти власних гетьманів і змовлялися з сусідами то з півночі, то з заходу, виступали з ними проти власного народу й гетьманів та видавали їх ворогам на палі або й самі їх убивали. Це є ті Махни, Григорієви та інші отамани, які не хотіли підпорядковуватися власному урядові. Це ті всі, які не признавали і не признають нікого поза собою і над собою, які самі собі панами були, «герць для герцю» виправляли і завжди знаходили опікунів, протекторів, покровителів, яких кликали на поміч і яку вони радо давали, бо це було в їхньому інтересі».
Чи можна говорити про певну зловісну «унікальність» українського історичного досвіду в цьому сенсі? Ольжич відповідає на це так: «Міжусобиці й бунти бували й у інших народів. Але інші народи вспівали оформитися в держави й виховати, деколи жорстокими способами, своїх громадян на здисциплінованих і карних членів національної і державної спільноти. Ми, українці, не вспіли цього зробити, бо нам перешкодили в цьому орди з півночі та зі сходу, які напали на нашу державу, а згодом сусіди, які наш знесилений нарід поконали, розбивши нашу державу і попровадивши політику внутрішнього порізнення, відомого під назвою «діли й пануй» або «пусть русина на русина».
Ми просто зараз, у 2012 році, є свідками того, як цинічно реалізується ця політика у сьогоденній Україні й до яких трагічних наслідків це призводить. А Ольжич підкреслює свою аргументацію конкретними прикладами з історії України початку ХХ століття, історії, жахливо пам’ятній для нього, в той час — підлітка: «З тягарем духа степу і руїни ми опинилися в епосі 1917—1920 рр.». І далі — до болю актуальне узагальнення: «Цей дух степу і руїни покутує в нас по сьогоднішній день. Упродовж майже цілої історії не мали ми можливості того духа бунту і руїни усунути при помочі фізичної сили чи державних законів, як це було в інших народів. У нас цього духа руїни можна було усунути лише моральною силою, солідарною, моральною поставою громадянства взагалі, а провідних, відповідальних за долю українського народу одиниць, зокрема. Одначе так не сталося. У нашому суспільстві велася (і що найтрагічніше — дотепер ведеться! — І.С.) жорстока боротьба всіх проти всіх. У нас, коли появився якийсь авторитет — а фактично завдаток на авторитета, — його негайно стягали на долину і тут мотлошили усіма способами і засобами, щоб тільки він не став, не дай Бог, авторитетом для ширших мас громадянства».
Якщо ж осмислити всі драми, криваві повороти, колізії, трагічні відкати української історії, то ось яким є застереження Ольжича, непересічне за своєю історіософською глибиною: «Дві речі (руїна і бунт) йшли завжди у парі й приходили гей би на замовлення в найкритичніший для народу момент, обертаючи в ні на що всі його надбання, створюючи для ворогів українського народу вимріяну нагоду поглибити внутрішній його розклад, використавши його для своїх ворожих цілей». На жаль, ця формула Ольжича, карбована й неспростовна, й дотепер проходить повз увагу значної частини українських політиків, в тому числі — націонал-патріотичного напряму (до цього обов’язково слід додати, що Ольжичеві «руїна» й «бунт» та сьогоденні українські «апатія» та «цинічний пофігізм» — це, якщо вдуматися, дві сторони однієї медалі — протилежності незрідка збігаються!).
Цінність «Духу руїни» полягає, серед іншого, й у тому, що автор, не тільки політик та поет, а й археолог-професіонал, слов’янознавець, людина з блискучою історичною освітою стисло, лаконічно й переконливо підкріплює свої міркування конкретним, цілком аргументованим аналізом знакових, доленосних для України віх її національної історії. Так, за переконанням Ольжича, «зусиллям ряду здібних володарів Українська держава Х—ХІ стст. досягла потуги й розмірів, що їм рівних не було тоді в Європі. Простягаючись від Фінської затоки по Чорне море й від Вепру та Вислоку по Тьмуторокань і Волгу, творила вона наймогутнішу імперію своїх часів та загрожувала існуванню самої столиці тодішнього культурного світу — Візантії». Для автора принциповим є те, що «ріст і сила цієї Держави спиралися на єдиності централізованої князівської влади в Києві, що її тверда рука не знала оглядів супроти непокірних. Вершка свого осягла вона за панування Володимира Великого та Ярослава Мудрого. Але вже по них настає період невгавних бунтів проти Великого князя, усобиць і поступового розпаду сили Української держави». Причина, за Ольжичем, зводиться до того, що «Княжа Україна, велика імперія», «змарнувала свою силу у дрібних крамолах та бунтах проти власної центральної води», то була потуга, «що спалилася в боротьбі сама з собою». Нещадні й точні слова!
Наступна доба — козаччина. «Мусіло пройти аж два століття чужинецького панування, аж поки в українських степах постала сила — козацтво, що перебрало на себе тягар боротьби за українську волю. Тяжке було це завдання і непевні перші кроки боротьби. І вже від початку супроводило їх прокляття, безголов’я, бунти і зради». «Оргія отаманії і себелюбства» — ось так визнає Ольжич ту смертельну хворобу, що підірвала у другій половині XVII століття крихкі підвалини української державності, котра тільки народжувалася. Максим Пушкар і Павло Тетеря, Василь Золотаренко й Тиміш Цецюра, Юрась Хмельниченко й Іван Брюховецький — всі ці «герої» Руїни посилають доноси в Москву на своїх ворогів, плазують перед польськими королями, ллють ріки крові простого люду, за який нібито, на словах, дбають, не шкодуючи сил своїх... А що в підсумку їхньої «славної діяльності? «Сила козацької України, — пише Ольжич, — розгубилася у змовах та «приватах» честолюбців-претендентів на гетьманів і будівничій стихії черні. Цієї сили ніщо не могло врятувати. Скористалися з цього сусіди».
«Ішли два довгі століття смерті, — веде далі автор, — темряви, сну, що в ньому народ, затрачуючи навіть свою історичну пам’ять, набирав сил до свого майбутнього пробудження і чину». А потім — доба національно-визвольних змагань 1917—1921 років, коли Українська революція, попри масовий героїзм, зазнала поразки через доктринерство, анархаїзм, неорганізованість, політичні амбіції та наївність як її проводирів, так і значної частини народу...
І прикінцевий висновок Ольжича: «Вся історія України — це боротьба двох сил: конструктивної, що скупчує українську потугу, щоб звернути її назовні, і руїнної, що розпорошує її у взаємному самопожиранні та несе розбиття і розклад. А вслід за цим завжди йшло панування чужинців над Україною. У цій вічній боротьбі творчого будуючого духа зі стихією степу й руїни віримо твердо, що творчий дух переможе хаос і розклад, звідки б цей не походив і як не проявлявся. Бо інакше не було б смислу в нашому житті і змаганні».
Воістину так!
