Живая власть для черни ненавистна —
Они любить умеют
только мертвых.
Олександр Пушкін
Дивне враження справляє акція протесту, яка зараз проводиться чотирма нашими опозиційними партіями. Щось на зразок «Перелицьованої Енеїди». Зважаючи на ту обставину, що всі ці партії є частиною правлячого істеблішменту, представлені (і не один рік) у вищому законодавчому органі країни — у Верховній Раді. Неважко підрахувати, що всі разом вони потенційно складають у ВР велику силу і тому мають надію процедурно провадити через ВР все, що вважають за потрібне — вносити зміни до Конституції, не затверджувати невгодний їм уряд, впливати на стратегію соціальної й зовнішньої політики, приймати бажаний податковий кодекс, закони про пенсію і ще багато чого іншого — чого душа забажає. За однієї умови, звичайно, — якщо вони об’єднаються. Чого, як всі добре розуміють, «не може бути, бо не може бути ніколи». Замість цього депутати, з усіма своїми високими повноваженнями, виходять на вулицю, аби кричати «Кучму — геть!», створюють анекдотичні й ефемерні коаліції і, головне, — втягують у свої безглузді, стилізовані під 1917 рік, комбінації певну частину суспільства. Суспільства, яке вони черговий раз обманюють своєю повною безпорадністю та нездатністю користуватися власними законними повноваженнями на благо народу. А головне — фальшивою єдністю, адже і сліпому видно, що у випадку якоїсь «перемоги» (хоча яка тут може бути перемога?) альянс політичних протестантів негайно розпадеться. Бо що може бути спільним, наприклад, у пані Тимошенко та тов. Симоненка, у тов. Мороза і пана Ющенка? Тільки одне — «Кучму — геть!». А потім розбігтися у чотири різні боки — кожен за свою містечкову барикаду — і стріляти один у одного. Така у нас законодавча влада.
А що ж народ — завжди правий народ? У нашій суспільній свідомості існує чимало дивних парадигм, пов’язаних із нерозривним тандемом «Народ—Влада». Народ, думаємо ми, то щось недоторканне, справжнє, монолітне і завжди справедливе: «Голос народу — голос Божий». Наша ж влада у всіх своїх якостях, властивостях і варіантах є повним антиподом народу. Таким антиподом, що її можна підозрювати в іноземному походженні — щось на зразок середньовічних баскаків або членів політбюро КПСС. Інша національність, інший характер і відсутність будь- яких соціальних чи родинних зв’язків із народом, не згадуючи про зовнішні, зовсім не українські інтереси. Найголовніше — інша мораль.
Ставлення до влади — будь-якої, влади як такої — в Україні спадково недоброзичливе, навіть вороже. Через те у нас вельми складно, майже неможливо стати «пророком у себе вдома». Згадаємо хоча б останні 11 років — роки нашої Незалежності. Кого ми за цей час шанували, ким пишалися, кому довіряли, на кого рівнялися, чиї слова цитували? Та нікого — серед понад сорока мільйонів українців. Всі були не такі — одні «іноземці», інші — «інородці», «комуністи», «націоналісти», «бендери»; всі разом — розбійники з великої дороги. Навіть своїх великих покійних пророків встигли добре виваляти у помиях, швиденько скориставшись демократією і свободою слова.
За ті 11 років нами була категорично забракована вся можлива шкала державних діячів — починаючи з відірваних від світу визначних вчених до талановитих пройдисвітів-ділків, від молодих, не обтяжених радянськими забобонами «нових», до професури старої школи влади. Здається, якщо б спустився на землю наш небесний покровитель архангел Михаїл, і того б не визнали, не схвалили, і йому не дали б розвернутися, не зачекали б результатів, а вже із першого дня кричали б: «У відставку! На лаву підсудних! Геть! Геть!»
Однак чи ми, народ, маємо право бути аж такими принциповими, такими вимогливими до своєї влади? Чи не з народу ця влада вийшла, чи не є вона частиною нас, чи не віддзеркалює всі наші — народні — якості? Адже більшість представників нової влади (так само, як і радянської, до речі) всіх рівнів — то освічені міщани у першому-другому, добре, якщо у третьому, поколінні. Їхні родичі й досі живуть у селі, тобто складають той самий Народ iз великої літери. Українська влада є плоть від плоті нашої. І нами ж обрана.
То кого ж ми лаємо, кому докоряємо? Як не крути, а виходить — собі. Бо хто виховав наших державців такими, якими вони є? Чи не наша школа, чи не українська родина, чи не ті самі критикани, які під час виборів готові голосувати за кого завгодно, аби тільки ганебно на цьому «заробити» якусь дрібницю? А скажіть, чи робиться сьогодні у школі, у сім’ї особливий акцент на вихованні в дітях таких якостей як честь, чесна робота, відповідальність за інших, самовідданість? Або, може, наші церкви про це дбають, читаючи у храмах християнські заповіді незнайомою парафіянам мовою та встановивши «такси на треби»? Батюшки та єпископи якої церкви являють собою взірці безкорисливості та служіння народу? Згадаємо ще, як ми, журналісти, культивуємо на своїх сторінках та екранах високі поняття честі й гідності, принциповості. То кому, власне, дорікаємо у своїх бідах? Кого зневажаємо, кого гонимо, «над ким сміємося, панове»? І на що надіємося?
