На початку червня 1654 року кордони України (висловлюючись тогочасною мовою, «країни козаків» або ж «землі русів чи то русинів») перетнула, перепливши ріку Дністер, вельми незвичайна делегація, що складалася переважно з духовних осіб високого рангу. Очолював її сам Антиохійський патріарх Макарій — один з найповажніших ієрархів тогочасної всесвітньої православної церкви; а серед людей, які супроводжували патріарха, був і його син, секретар і помічник Павло, прозваний Алепським або Халебським (Халеб — місто в Сірії, тоді — арабській провінції могутньої Османської імперії; в європейській транскрипції це місто йменувалося тоді Алеппо). То була ще зовсім молода людина, приблизно 25 чи 26 років, проте, зауважимо, вже у сані архідиякона. Павло (по арабськи його звали Булосаль-Халабі) був людиною допитливою, з непідробною цікавістістю та інтересом знайомився з життям східноєвропейських країн, які відвідувала делегація (до прибуття в Україну патріарх, Павло та члени цієї православної місії відвідали Грецію та Молдову, а далі їхній шлях був до Москви), і до того ж ретельно занотовував усі свої враження, все побачене та почуте. Саме ці подорожні нотатки Павла Алепського (писалися вони на сирійському діалекті арабської мови) й стали згодом цінним джерелом з історії України, Росії, почасти Польщі та інших держав Східної Європи, важливою пам’яткою культурних зв’язків арабів зі слов’янськими країнами, зокрема — з «країною козаків». Про цей твір у нас і піде далі мова.
Спочатку коротко про завдання, які були поставлені перед цією представницькою православною місією. Справа в тому, що антиохійські патріархи (зокрема, і Макарій, і один з його попередників — Іоакім IV, ще у XVI столітті), опинившись у вельми нелегкій політико-релігійній ситуації внаслідок загального погіршення стану християнськї меншості в Османській імперії, прагнули до зміцнення контактів — і дипломатичних, і духовних — із вищими ієрархами східнослов’янського православ’я, сподіваючись знайти саме там необхідну моральну, а то й політичну підтримку. Якраз це завдання і виконував патріарх Макарій того переломного для України 1648 року. І все ж таки, незважаючи на православну спорідненість членів його делегації зі слов’янськими братами по вірі, варто мати на увазі, що перед нами — представники далекого східного світу (арабського, почасти турецького) зі своїми, нерідко достатньо далекими від українських, уявленнями про суспільне життя (і, водночас, нотатки Павла Алепського просто підкупають читача дивовижною щирістю, навіть наївністю!). У цьому полягає різниця між твором Павла та працями про Україну європейських письменників-мандрівників тієї доби, приміром, Гійома де Боплана.
1648 рік — це той час, коли на всю Європу, на весь світ гриміло ім’я славетного гетьмана Зіновія Богдана Хмельницького. Тож не дивно, що і Макарія, і його сина насамперед цікавило одне просте питання: що ж він за людина, цей гетьман? Які його плани та наміри, у чому конкретно полягає суть його політики? Зустріч із Хмельницьким відбулася 21 червня 1648 року в місті Богуславі; про той образ Богдана, які постає зі сторінок «Нотаток» Павла Алепського, мова трохи далі, а зараз коротко про те, що найбільше вразило допитливого сирійського архідиякона по прибуттю в Україну.
Шлях до Наддніпрянської України у наших гостей пролягав через міста Рашків, Дмитрашівка, М’ясківка, Жабокрич, Соболівка, Умань, Лисянка, Богуслав, Кагарлик (далеко не всі з них легко буде зараз ідентифікувати на географічній мапі). І всюди мандрівників вражало одне спостережння: «Будь-яке місто або містечко у землі козаків має силу-силенну мешканців, а особливо маленьких дітей. У кожному місті дуже багато дітей, і всі вміють читати, навіть сироти (вдів та сиріт у цій країні дуже багато, їхніх чоловіків і батьків було вбито у безперервних війнах)». І далі в іншому місті: «По всій землі русів, тобто козаків, ми помітили одну пречудову рису, що викликала наш подив: усі вони, за винятком дуже небагатьох, навіть більшість їхніх дружин та доньок, уміють читати і знають порядок служб та церковні наспіви... Кількість освічених, письменних людей особливо збільшилась із часу появи Хміля (так Павло Алепський постійно іменує у своїх нотатках знаменитого гетьмана. — І. С. ), — дай Бог йому довге життя! — який звільнив ці країни та позбавив ці мільйони незліченних православних від ярма ворогів віри, клятих ляхів».
Отже, розповідь так чи інакше повертається знову ж таки до постаті вождя українського визвольного руху. Для розмови про незвичайну особистість гетьмана Павло знаходить піднесені, натхненні слова: «Цей Хміль є мужем похилих років. Проте вдосталь наділений дарами щастя: нехитрий, спокійний, мовчазний, не цурається людей; всіма справами займається особисто, поміркований у їжі, питті та одязі... Кожен, хто побачить його, здивується та й скаже: «Оце ж і є він, той Хміль, котрого слава та ім’я розійшлися по всьому світові!». Як нам оповідали, у землі французькій складали задля хвали йому поеми та оди про походи його, про війни з ворогами віри та завоювання. Хай його зовнішність непоказна, проте, з ним Бог, а це — річ велика... Який контраст, Хміль, поміж твоїм славним ім’ям та діяннями й твоїм зовнішнім виглядом! Воістину, Бог перебуває з тобою, він, хто поставив тебе, щоб звільнити свій обраний народ від рабства, як в давнину Мойсей звільнив ізраїльтян від ярма фараонового». Дуже цікаво, що майже такі ж самі біблійні порівняння використовував у своїх відозвах до народу і сам Хмельницький!
Кожен вдумливий дослідник доби Хмельниччини рано чи пізно задає собі винятково важливе для розуміння сутності суспільних процесів тих років запитання: а чому, власне, основні конфлікти історії України першої половини ХVII століття набували яскраво вираженого релігійного забарвлення? Саме твір Павла Алепського багато в чому допомагає вченим у пошуках відповіді на це запитання. Прокльони автора на адресу «ворогів віри, проклятих ляхів» спричинені цілком зрозумілим почуттям гніву та обурення політикою правлячих кіл тогочасної Речі Посполитої, які, за висловом сирійського мандрівника, «все збільшували своє тиранство», ба більше — «сорок років тому дійшли до того, що зруйнували всі церкви козаків та припинили у них священство, довели свою безбожність й тиранство до такої міри, що спалили мітрополіта землі козаків разом з одинадцятьма його єпіскопами та священниками» (зауважимо, втім, що твердження про таку жахливу страту не обгрунтовуються надійними історичними джерелами). Проте важливим є ось що: під «невірними» («чужої віри людьми») арабський гість дуже часто має на увазі багатих представників польської та полонізованої шляхти (саме багатих!), ясно демонструючи тим самим реальну соціальну природу нібито релігійних конфліктів.
Ще один момент. Звертає на себе увагу, що Павло Алепський розглядає в своєму творі Україну як окрему, цілком самодостатню «землю» (країну, державу), чітко відокремлюючи її від держави «московської». І це при тому, що й він, і його батько, патріарх Макарій в цілому були прихильними до московської церкви, до всієї системи політико-церковного устрою, підтримуваної урядом царя Олексія Михайловича. І тим не менше «країна козаків» та «Московія» для нашого мандрівника — то багато в чому зовсім різні речі. Зрозуміло, що це не зовсім, м’яко кажучи, поєднується з пізнішою «теорією возз’єднання», ретельно створюваною царсько-імперською, а згодом — і прокомуністичною історіографією.
Із неприхованим захопленням пише Павло Алепський про звитягу й самовідданість українських козаків, особливо виділяючи славетну перемогу війська гетьмана Сагайдачного під Хотином (1621 рік): «Султан Осман з’явився більш ніж з 700 000 вояків (перебільшення автора! — І. С. ), щоб відвоювати у ляхів фортецю Хотин, котра знаходиться поблизу Молдавії... Тоді ляхи змирилися перед козаками й просили їх, обіцяючи щедру винагороду, надати їм допомогу та врятувати їх від султана. Козаки охоче стали воювати з ним, бо вони є дуже сильними в битвах, і примусили його піти назад із невеликою кількістю людей, як це добре відомо. Врешті решт військо умертвило його».
Отже, підсумовуючи, можна сказати, що православний архідиякон із Сирії Павло Алепський, незважаючи на те, що актуальні політичні (а почасти й історичні) події він викладав, траплялося, не зовсім точно, був щирим другом нашої землі, полюбив її, хоча і перебував тут не дуже довго («Я бачив благословенну країну!» — зізнавався Павло). Його подорожні нонатки, безперечно, ще знайдуть свого вдячного читача.
