Про великого гоголівського героя «знають усі». Вже в 12 років підліток, відкривши першу сторінку повісті та прочитавши початкові рядки, що без довгих вступів одразу вводять нас у вир сюжету: «— А поворотись-ка, сын! Экой ты смешной какой!», майже напевно, не відриваючись, прочитає цю «історію» до кінця (сприймаючи гоголівський шедевр саме як «цікаву історію» з бурхливого минулого України). Звичайно, ще сучасники звертали увагу на винятковий динамізм твору (на понад ста сторінках викладено стільки кривавих, драматичних, непередбачуваних подій, що іншому сучасному письменнику вистачило б і на 5 товстих романів!), красу, ясність і мальовничість мови. Найбільш авторитетний російський критик тих років, Віссаріон Бєлінський, також не поскупився на похвали: «Если в наше время возможна гомерическая эпопея, то вот вам ее высочайший образец, идеал и прототип!» (1835 р.). Або ще: «Он (Гоголь. — І.С.) исчерпал в этой повести всю жизнь исторической Малороссии и в дивном художественном создании навсегда запечатлел ее духовный образ». Набагато менше відомі оцінки діячів українського національного відродження, котрі все життя пам’ятали, що для них означав колись «Тарас Бульба». Сергій Єфремов писав: «Після книжки Гоголя вперше я почув себе сином рідної землі, ще з «Тараса Бульбі» запала мені в душу іскра національної свідомості». Саме на основі аналізу повістей «Миргороду» (а особливо «Бульби»), Михайло Драгоманов робив висновок: «Гоголь усюди зоставався українцем по духу, виніс iз собою з сім’ї українські чесні ідеали, а з пам’яті порив до великого».
Як створюються класичні зразки історичної прози? Очевидно, вони часто беруть свій початок в тайниках пам’яті автора, загадковим, незбагненним чином взаємодіючих з пам’яттю народною. В тих місцях, звідки родом був Гоголь, все немов дихало історією. Ще Пантелеймон Куліш точно помітив: «Гоголь рождается в семействе, отделенном только одним или двумя поколениями от эпохи казацких войн». У церкві Диканьки зберігалася скривавлена сорочка генерального судді Василя Кочубея, страченого Петром І. Поруч — дуб, де зустрічалися Мотря Кочубей і старий гетьман Іван Мазепа. Маленький Гоголь бачив і вбирав все це в душу свою відтоді, як пам’ятав себе.
Історія не була для Миколи Васильовича чимось абстрактним, сухим, холодним, як зола давно захололого багаття. У його розумінні минуле — це живе биття сердець реальних людей (можливо, більш реальних, ніж сучасники). «На душу мою нашло само собою ясновидение прошедшего, я чую много того, что нынче редко случается» — ці рядки з листа Гоголя С. П. Шевирьову яскраво передають нам особливість його неповторного таланту.
Але при цьому треба одразу зазначити: «ясновидіння» великого художника (і Миколи Васильовича в тому числі), як правило, не виникає «саме по собі». Написанню «Тараса Бульби» передували багато місяців копіткого вивчення історичних джерел («Історія Русів» з її чітко вираженою українською патріотичною ідеєю, «Опис України» Боплана, літописи Самовидця та Грабянки, «Історія про козаків запорізьких» Мишецького...) Ціна «простоти» і «ясності» «Тараса Бульби» є винятково високою: відомо, що Гоголь 9 разів (!) від руки переписував повість, а в 1842 році створив її принципово нову редакцію, через 7 років після того, як твір було опубліковано у збірці «Миргород» та він набув найширшої популярності.
При написанні «Бульби» автор керувався чітко продуманими принципами, які він натхненно виклав у статті «О преподавании всеобщей истории» (1834): «Все, что ни является в истории: народы, события — должны быть непременно живы, — чтоб каждый народ, каждое государство сохраняли свой мир, свои краски, чтобы народ со всеми своими подвигами и влиянием на мир проносился ярко, в таком же точно виде и костюме, в каком был он в минувшие времена. Для того нужно собрать не многие черты, но такие, которые бы высказывали много, черты самые оригинальные, самые резкие, какие только имел изображаемый народ».
І дійсно, сам старий Тарас Бульба — це справді монументальний, висічений з каменю архетип українця: людина сильних пристрастей, непохитної волі (але й, особливо у другій редакції 1842 р., сміливої, благородної думки!). Хоча при створенні цього нетлінного образу Гоголь широко використав метод художнього контрасту («действительный эффект заключается в резкой противоположности, красота не бывает никогда такой яркой и заметной, как в контрасте» — це його слова), все ж таки образ Бульби далеко не одномірний і не простий. «Бульба был упрям страшно», — пише автор, але той самий Тарас міг на подив гнучко міняти військову тактику в бою. Це — вражаюче живий образ: попри все чисто козацьке презирство до спокою («Чтобы я стал гречкосеем, домоводом, глядеть за овцами да за свиньями да бабиться с женой? Да пропади она; я козак, не хочу!») він все ж таки трохи збентежений, відправляючись із сином на Січ (відчуває, що назавжди?). «Зневажає» книжкову ученість, але добре пам’ятає ім’я Горація, «который латинские вирши писал» і, більш того, поклявся, що старший син, Остап, довіку не побачить Запоріжжя, поки не «выучится всем наукам».
Завзятий рубака, який чітко поділяє світ на «своїх» та «чужих»? Але читач, який уявляє Бульбу саме так, буде здивований, прочитавши в його знаменитій промові про «товарищество» такі слова, звернені саме до «своїх»: «Знаю, подло завелось теперь на земле нашей; думают только, чтобы при них были хлебные стоги, скирды да конные табуны их, да были бы целы в погребах запечатленные меды их... Гнушаются языком своим; свой с своим не хочет говорить; свой своего продает, как продают бездушную тварь на торговом рынке. Милость чужого короля, да и не короля, а паскудная милость польского магната, который желтым чеботом своим бьет их в морду, дороже для них всякого братства» . Немає сумніву, що Гоголь вклав у вуста свого найулюбленішого героя найбільш гіркі та заповітні думки...
Історична реальність середньовічної України вiдбивалася у геніальній повісті химерно й своєрідно. Йдеться навіть не про те, що не існує реального історичного прототипу Бульби (хоча серед десятків найколоритніших українських прізвищ: Вовтузенко, Череватий, Закрутигуба, Покотиполе, Кукубенко... зустрічаються й реальні історичні особи: гетьман Остряниця, воєвода київський Адам Кисіль...). У повісті продумано змішуються історичні реалії: одного разу в тексті автор «обмовляється», що час дії — XV сторіччя, потім говориться про цей самий час: «Сразу после Унии» (XVI сторіччя), багато інших сюжетних реалій швидше відповідають XVII сторіччю...
Зрозуміло, що це не просто «помилка» автора. Гоголю завжди найвищою мірою була властива тяга до легендарної символічності, узагальненої образності («Усе схоже на правду, все може статися з людиною» — і геройська загибель, і зрада, і життєвий, нікчемний «дріб», і політ духу). «Тарас Бульба» є шедевром тому, що у повісті з геніальним почуттям міри сплавлені воєдино висока легенда й реалії історії. Що ж до нас, читачів, то вражає не тільки повнокровне життя, відтворене у повісті (природа України, почуття і вдача живих людей, котрі навіть перед кошовим отаманом «шапок не знімають»). Чудо контакту через епохи полягає ось у чому: хоча ми й не належимо до такого героїчного покоління, як люди Тараса Бульби, нас живо хвилюють слова Гоголя: «Когда у народа появляется цель, — он народ». І слова Бульби: «Так, стало быть, следует, чтобы пропадала даром козацкая сила, чтобы человек сгинул как собака, без доброго дела, чтобы ни отчизне, ни всему христианству не было от него никакой пользы? Так на что же мы живем, на какого черта мы живем?» І попри весь відчутний елемент утопізму в цій єдиній у своєму роді лірико- романтичній епопеї, «ясновидіння» Гоголя незрівнянно правдивіше за плоску, убогу реальність «существователей».
