Статистичні опитування багаторазово доводили, що церква користується сьогодні найбільшою довірою в суспільстві, — серед всіх інших його інституцій. Пояснюється це, в першу чергу, тим, що люди з великою повагою ставляться до моральних релігійних заповідей. Але не тільки цим. Як слушно твердить доктор політології Андрій Юраш (Львів) , віруючі і невіруючі не звинувачують тільки церкву у тих труднощах, які зараз випали на їхню долю. Виходить так, як наче людям більше нікому довіряти.
Авторитет та чисельність православної церкви зробили її впливовою політичною силою і спокусили численних політиків шукати союзу з духівництвом, включати церковнослужителів до партійних виборчих списків, утворювати християнські партії, а також — часто попри свої атеїстичні переконання — ставати активними членами тієї чи іншої церкви. З іншої сторони, під час виборчої кампанії чимало священиків не вагаються зловживати авторитетом церкви, схиляючи своїх парафіян голосувати за кандидатів, які обіцяють так чи інакше «підтримувати» церкву. Таку ось приземлену роль грає сьогодні авторитет церкви.
Маємо ще один цікавий, хоча й сумний суспільний феномен, пов’язаний із церквою і також виявлений безжальною статистикою. Паралельно з високою довірою до церкви взагалі, в суспільстві існує вельми низький рівень довір’я до людей церкви — довіряє своїм священикам, архімандритам і єпископам всього 1-4% опитаних православних. (Ці результати разюче нагадують нашу недавню «святу» віру в комуністичні ідеали, ту віру, яка завжди існувала поряд з повною недовірою до функціонерів минулої епохи.) Низький рейтинг православного духовенства засвідчують також численні листи, які отримує газета «День». Чимало читачів відносять нинішнє духовенство до прошарку «нових українців»: коштовні іномарки, мобільні телефони, енергійна бізнес-активність, підозрілі компаньйони, багаті особняки настоятелів храмів. І все це на очах збіднілої пастви. У правдивості наших читачів може переконатися кожен бажаючий, — достатньо відвідати кілька парафіяльних маєтностей. Як поєднати подібний триб життя з тою роллю, яку православ’я надає таким християнським цнотам, як байдужість і навіть презирство до всього матеріального, як піст, аскетизм, схима?
Втім, читачі пишуть і про гірші речі. Ми, звичайно, добре розуміємо, що багато скарг і звинувачень є результатом міжправославного протистояння, яке поділило суспільство на кілька ворожих таборів. Ворожнеча, однак, спричинилася до того, що сьогодні православні дуже уважно спостерігають одні за одними, не зводять з «ворогів», так би мовити, телескопів. Через те у житті православних церков зараз не буває чогось такого таємного, яке не стало б загальновідомим, не потрапило б до ЗМІ. І тільки завдяки шанобливому (може, занадто?) ставленню судової влади до церкви, як такої, кількість порушень закону церковнослужителями набагато перевищує кількість порушених проти них кримінальних справ. Бо в чім тільки не звинувачують наші читачі своїх і чужих пастирів: тут і підбурювання до силових «атак» на чужу громаду, і рукоприкладство, неповага до прав власності, привласнення парафіяльних коштів, участь у виборах і брудне політиканство, неуважність до пастви, дискримінація парафіян у залежності від їхньої заможності, повна байдужість до нужденних, нехтування людською гідністю ченців, симонія, непотизм. А ще — гріхи, про які навіть згадувати гидко. Щось подібне можна прочитати хіба що у хроніках, що описують звичаї папського двору Олександра VI Борджіа (ХVст.).
Газета не має адекватних засобів для перевірки правдивості звинувачень в адресу людей церкви, пов’язаних з їхнім персональним життям. Але не в цьому справа. Йдеться про авторитет православної церкви, яку багато хто серед нас вважає сьогодні чи не єдиним підмурком ідеології, духовності, моралі народу України. І про те, як важко іноді буває поєднувати високе поняття духовності з деякими «духовними» людьми. А ще — про мовчання священоначалія церков та про його помітне занепокоєння тим, аби не вимести сміття з хати. Бо чим інакше можна пояснити, наприклад, той факт, що намісником найбільшої православної святині України — древньої Києво-Печерської лаври є сьогодні єпископ, про якого ходить більше пліток, ніж про якусь попзірку. Якщо навіть всі до одної плітки є вигадками численних ворогів єпископа, церква, мені здається, не має права залишати на такій високій духовній посаді людину, скомпрометовану просто наявністю чуток. Давньоримські мудреці недаремно вважали, що, «жінка Цезаря вище навіть найменшої підозри».
