Студенти попросили послухати молоду людину з Одеси, яка хотіла б вступити до консерваторії в мій клас.
— Він уже закінчив музичну школу? — запитав я.
— Ні, він ніде не вчився.
Признаюся, відповідь ця трохи мене спантеличила. Людина, яка не отримала музичної освіти, збиралася до консерваторії!..
Цікаво було подивитися на сміливця.
Найвидатнiший піаніст ХХ століття Святослав Теофілович Ріхтер народився в Житомирі 20 березня 1915 року. Ось уже понад 90 років українська земля може по праву пишалися своїм великим сином. Колись по-різному ставилися до джерел творчості та натхнення Святослава Ріхтера, його перших творчих осяянь у місцях, де народився і виріс геній, але не можна викреслити з історії те, як музикант бережно згадував (через 70 років!) найдрібніші подробиці життя в Житомирі й Одесі. Саме ці, абсолютно різні українські міста, сформували його як творчу особистість, їхня аура розкриває таємницю Святослава Ріхтера, про існування якої багато хто й досі не знає. Піаніст світового масштабу кілька років поспіль був на гастролях за кордоном, радянська влада довіряла йому поїздки у будь- яку країну світу, але, хоч як це парадоксально, в рідний край він приїжджав таємно, немов у заборонену зону. Причини були вельми вагомими, хоча для сучасників вони будуть не зовсім зрозумілими.
Напевно, долею визначено в 20-х числах березня народжуватися тим, чия доля пов’язана з музикою. 20 березня народився Сергій Рахманінов, 21 — Модест Мусоргський та Іоганн Себастьян Бах, Станіслав Нейгауз... Про це Святослава Ріхтер задумався лише у старості. Найвидатнiшому піаністовi, якому поклонялися слухачі всіх континентів, були дорогими свої джерела. Він знав, що час не повернути, хоча й перебував у пошуках цього, втраченого, часу. Незабаром виявив, що близький душею з Марселем Прустом: «Глід, який я полюбив у дитинстві, був знаком Пруста, якого я пізнав у старості». Цим колючим лікарським чагарником, білосніжним під час цвітіння і червоним від плодів, на рідному Поліссі завжди захоплювався Святослав Ріхтер.
Його батько Теофіл Данилович був сином німецького колоніста (настроювача піаніно, переселеного владою з містечка Бережани, що на Тернопільщині), і хоча закінчив Віденську консерваторію, був перспективним, але в Житомирі йому довелося зіткнутися з багатьма проблемами через, як сказали б пізніше, п’яту графу в паспорті. Навіть одруження на російській дворянці Ганні Москальовій дісталося з неймовірними труднощами. Склалося так, що батько не зміг навчити грати сина на піаніно, а мати погасила найменший інтерес до політики. Святославу було 6 років, коли музика вперше приголомшила його. Якось він, сидячи на колінах у матері, вслухувався в музику, яку грав його батько. І раптом трапилося те, що Святослав Ріхтер запам’ятав на все життя: «Мені здалося: почали розпускатися, на очах, квіти. Так вразила мене музика...». Вже в дев’ять років Святослав складав п’єси для фортепіано: «Плетіння вінків», «Перед заходом сонця». До п’єси «Дощ» він зробить приписку: «Грати повільно, сонно, — житомирські враження».
У 1918—1921 роки через події громадянської війни Святослав був відірваний від батьків і жив у Житомирі з тіткою, яка вчила його живопису. Так трапилося тому, що батько, який працював у рідному місті органістом, зумів нарешті влаштуватися в Одесі викладачем консерваторії.
Святослав Ріхтер народився на Великій Бердичівської вулиці. Пізніше його батьки знімали квартири на Базарній, Лютеранській вулицях. Із берегів Тетерева юний Святослав часто дивився вдалину — у бік села Станішівка. Йому було видно церкву, «яка пробуджувала надiї на щось цікаве, невідоме». Туди він завжди хотів піти, але його не пускали. Так і не здійснилося його «ходіння» в Станішівку. Про це Святослав Ріхтер пам’ятатиме все життя.
Найближчі родичі Святослава працювали лісоводами. Напевно, тому вразливий хлопчик дуже полюбив природу. Але ось 1922 року він їде до батьків у Одесу й одразу ж помічає величезну різницю з попереднім життям. «В Одесі було негарно, тому що не було лісу, хоча я до лісу не ходив, але всюди його відчував. У Одесі весь час носив камінь, хотів його свердлити і зробити вазу — вплив Одеси», — згадував Святослав Теофілович через багато років.
У загальноосвітній школі вчитися бажання у Святослава не було. Він віддавав перевагу гулянню в розвалинах післявоєнної Одеси. Та й у дитячій музичній школі він пробув усього кілька днів. Але, отримавши основи фортепіанного мистецтва від батька, Святослав Ріхтер із захопленням віддається музиці. З 15 до 20 років він працює концертмейстером Одеської консерваторії, був активним учасником музичного гуртка в Будинку моряків. Безумовно, Святослав Ріхтер вважав за краще вчитися музичному мистецтву самостійно. Не засвоївши під керівництвом викладачів теоретичних дисциплін, він добре розбирався в тонкощах складних оркестрових партитур. У травні 1934 року в Одеському будинку інженерів відбудеться сольний концерт Святослава Ріхтера, у програмі — твори Шопена. У цьому ж році молодий талановитий музикант почне працювати в Одеському оперному театрі під керівництвом С. Столермана. До нього пред’являтимуть найжорсткіші вимоги як до фахівця найвищого класу. Лише згодом музикант усвідомлює, що в той одеський період творчого життя він уже був вищим на голову своїх місцевих професорів...
На навчання в Москві у Святослава Ріхтера не було грошей. Допоможе йому одеський лікар-окуліст Філатов, пізніше — всесвітньо відомий вчений-офтальмолог. І ось юнак, якому 22 роки, стає учнем самого Генріха Нейгауза. Святославу Ріхтеру з наставником дуже пощастило, Нейгауз побачив, що підопічного і вчити не треба, треба його тільки легенько направляти. Святослав Ріхтер у Москві був дуже щасливим. Понад три роки він жив у квартирі свого вчителя, що давало можливість дуже результативно удосконалитися в музичному мистецтві. До речі, в консерваторії він вчився 10 років, оскільки почалася війна і роз’їзди з концертами перешкоджали закінченню вузу.
Святослав Ріхтер мав хороші задатки не тільки музиканта. У молоді роки він добре малював, складав драми, грав на самодіяльній сцені. На канікулах у Житомирі він разом із дітлахами одного двору влаштовував своєрідні спектаклі, для яких писав п’єси, був режисером і актором. У дев’ять років він написав драму «Дора». У Москві він читав її вдові автора «Майстра і Маргарити». Олена Сергіївна Булгакова була у захваті.
У лютому 1941 року Святослав Ріхтер побував у батьків у Одесі. Саме тоді він востаннє побачить батька. Через 8 місяців, перед тим як Одеса здалася німцям, 7 листопада, радянські спецоргани розстріляли Теофіла Давидовича. Приписавши шпигунство на користь Німеччини тільки за те, що за національністю він був німцем (поховано його на Польському кладовищі). У післявоєнні роки Святослав Ріхтер не знайшов і матері, вона виїхала з Одеси до Німеччини ще під час війни. Ріхтер зустрівся з нею лише в 1963 році на гастролях у США.
До кінця Великої Вітчизняної Святослава Ріхтер — найвідоміший музикант, і не лише в СРСР. У 1949 році йому присудили Сталінську премію I ступеня, в 1955-му — удостоєний звання народного артиста РСФРР, в 1961-му — йому присуджена Ленінська премія і звання «Народний артист СРСР»,а в 1975-му — став Героєм Соціалістичної Праці.
Згодом музичні критики заговорять про «феномен Ріхтера». Як відомо, вже з дитинства у великого музиканта було дуже розвинене художньо- образне мислення та поетичне бачення. Це яскраво виявилося, коли Святослав Ріхтер вибрав дорогу піаніста. Духовне начало, як ні в кого іншого, виявилося в грі. Святославу Ріхтеру вкрай була властива творча уява. Він, як і всі, був «родом із дитинства». Одна з розгадок «феномена Ріхтера» — ВІРА. Все, що він в той далекий час спостерігав, — чаклунство і чародійство, фантастичні сни, його приголомшувало, і через багато років, уже коли він був знаменитим музикантом, Святослав Ріхтер вигукував: «Але я в це абсолютно вірив!!!».
Скрупульозне, точне сприйняття світу було властиве піаністу з самого дитинства. Це диво, коли стають значущими найдрібніші подробиці, зробило Святослава Ріхтера неперевершеним у музиці. А він працював до знемоги над виконанням або написанням музичного твору доти, доки не відчував, що все блискуче виходить. У цьому відношенні формула успіху для Святослава Ріхтера була такою: «Якщо автор не відчуває твір як свій, значить, усе вийшло, чи це живопис, література, чи музика...».
У липні 1997 року Святослав Ріхтер приїхав із Парижа до Москви. Він уникав столиці, жив на дачі, й, як завжди, дуже багато працював. Але не витримало серце. 1 серпня 1997 року він помер. Поховано нашого земляка у Москві на Новодівичому кладовищі. На його надмогильному пам’ятнику — фотографія далеких юнацьких років, які він провів у Житомирі й Одесі. На ній — Святослав Ріхтер у вишитій українській сорочці. Він мало кому показував це фото, яке було одним із найдорожчих скарбів до кінця його великого життя.
