На сороковий день трагічної загибелі Олександра Сергійовича Пушкіна — «солнца русской поэзии», у будинку Карла Брюллова зібралася плеяда інтелігенції Санкт-Петербурга, щоб ушанувати пам’ять видатного поета Росії. Цього ж дня вирішувалася доля геніального сина України — 23-річного художника-кріпака Тараса Шевченка.
Учасник дня пам’яті Пушкіна — полтавчанин Аполлон Мокрицький, друг Гоголя, записав у 1837 році у своєму «Щоденнику»:
«18 [марта]. Четверг. …Когда все ушли, я остался один, говорил Брюллову насчет Шевченка, старался подвинуть его на доброе дело, и, кажется, это будет единственное средство — через Брюллова избавить его от тяжелых, ненавистных цепей рабства. И шутка ли! Человек с талантом страдает в неволе по прихоти грубого господина!
31 [марта]. Среда. Вечером … отправился я к Брюллову ... Он послал меня за Вас[илием] Ива[новичем] (Григорович — конференц-секретарь Академии художеств и Общества поощрения художников. Полтавчанин. Друг семьи Гоголя. — Р.С. ), и когда тот пришел, я предложил им рассмотреть дело Шевченко. Показал его стихотворение, которым Брюллов был чрезвычайно доволен, и, увидя из оного мысли и чувства молодого человека, решился извлечь его из податного состояния и для этого велел мне завтра же отправиться к Жуковскому и просить его приехать к нему. Не знаю, чем-то решат они горячо принятое участие… Я, прощаясь с ним, взял с него честное слово завтра нарисовать мой портрет.
2 апреля… После обеда призвал меня Брюллов. У него был Жуковский, он желал знать подробности насчёт Шевченко. Слава богу, дело наше, кажется, примет хороший ход…
Брюллов начал сегодня портрет Жуковского и препохоже…» (выделено мной. — Р.С. )
Назавжди залишилося невідомим, який твір Шевченка російською мовою було подано на суд Карлу Павловичу Брюллову 31 березня 1837 року. Відомо лише, що цей вірш так вразив, так зачепив серце прославленого живописця, що він одразу ж вирішив малювати портрет Жуковського, щоб пізніше розіграти його в лотерею та за ці гроші купити свободу генію України.
Записи художника-полтавчанина зроблені по гарячим слідам подій, а не через 20, 30, 40 років, як більшість спогадів про генія. Тому «Щоденник» А. Мокрицького є незаперечним документом. «Щоденник» свідчить, що висока честь бути одним із перших ініціаторів, першим організатором і безпосереднім учасником викупу Тараса Григоровича з кріпацтва після особистого знайомства з Карлом Брюлловим і поетом Василем Жуковським по праву належить 26-річному дворянину, сину титулярного радника з Пирятинського повіту Полтавської губернії — Аполлону Миколайовичу Мокрицькому (1811—1871 рр.)
Шевченко орендував квартиру разом із художником у 1839 році.
Знищено все листування Мокрицького з Шевченком. Повністю знищено всі листи Тараса Григоровича до Мокрицького.
Наперекір сьогоднішнім науковим дослідженням, трактатам і одностайно прийнятим теоріям, «Щоденник» 26-річного полтавчанина, як безперечно достовірний документ епохи, розказує про справжні події звільнення Шевченка з рабства та про його життя в майстерні великого майстра. Ці записи свідчать і про те, що 21-річний геній України й Аполлон Мокрицький навчалися разом у Товаристві заохочення художників і знали одне одного з перших місяців зарахування кріпака Тараса до класів малювання!
Варто підкреслити, що в 1835 році їм давав уроки майстерності знаменитий російський художник Олексій Гаврилович Венеціанов (1780—1847 рр.), а естетику i теорію мистецтва читав полтавчанин Василь Іванович Григорович (1786— 1865 рр.).
На знак глибокої вдячності за постійну турботу про нього та на згадку про участь у викупі його з рабства Шевченко присвятив полтавчанину Василю Івановичу Григоровичу знамениту поему «Гайдамаки».
25 квітня 1838 року Аполлон Мокрицький зробив у своєму «Щоденнику» історичний запис:«Часа в два пошел я к Брюллову… Скоро пришел Жуковский с графом Виельгорским. Пришел Шевченко и Василий Андреевич вручил ему бумагу, заключающую в себе его свободу и обеспечение прав гражданства. Приятно было видеть эту сцену» (виділення моє. — Р.С. )
Великий російський живописець під різними приводами демонстративно відмовлявся малювати портрет імператора Миколи I, того хто вішав декабристів, у перший день свого сходження на престол наказав розстріляти картеччю народ, який випадково був на Сенатській площі. Не здійснилося заповітне бажання Аполлона Мокрицького мати честь бути увічненим безсмертним Брюлловим.
Чи малював Карл Павлович геніального поета України. Крім двох шаржових ескізів, які збереглися, на жаль, про це в «Щоденнику» художника-полтавчанина немає жодного слова.
«Благороднейший из людей, …готов молиться на великого Брюллова», — перебуваючи на засланні в Новопетровського укріплення, напише в жовтні 1856 року Шевченко в повісті «Художник» про свого справжнього учителя. — «Для одной картины Карла Павловича стоит приехать из Китая, а не только из Малороссии. Чудо-богатырь за один присест и подмалевал, и кончил, и теперь угощает алчную публику своим дивным произведением. Велика его слава! И необъятен его гений!»
«Нередко случалось мне бывать в Эрмитаже вместе с Брюлловым. Это были блестящие лекции теории живописи. И каждый раз лекция заключалась Теньером и, в особенности, его «Казармой».
«Я из грязного чердака, я, ничтожный замарашка, на крыльях перелетел в волшебные залы Академии художеств. И что же я делал? Чем занимался я в этом святилище? Странно подумать, я занимался тогда сочинением малороссийских стихов, которые впоследствии упали такой страшной тяжестью на мою убогую душу… Призвание, и ничего больше…»
Брюллов мав різкий і надто незалежним характер, різнобічні пізнання та у своїх учнях виховував цілеспрямованість, рішучість і незалежність у поведінці, думках. Майстер мріяв виїжджати зі своїми учнями до України, щоб разом із ними малювати на природі. Жоден із професорів Академії мистецтв не мав такої безмежної довіри і поваги своїх учнів, як Брюллов, вчитель Шевченка.
Бути поруч із Карлом Павловичем, вчитися у нього майстерності 24-річний поет вважав за велике щастя.
Гідним учнем Брюллова, безперечно, був геніальний син України. Ніхто глибше не осягнув таємниць творчості великих майстрів світу та свого вчителя, крім нього. За 15 днів до викупу кріпосного Тараса з рабства Мокрицький відвідав із ним Ермітаж.
«…с большою пользою беседовали мы в этом святилище, и сей раз более, нежели когда, увидел я достоинства в вещах первоклассных мастеров, — записав у «Щоденнику» полтавчанин. — Вандик, Рубенс, Веласкес, Гвидо, Аннибал Карраччи и другие ... стали для меня понятнее. Я измерял их талантом Брюллова и удивлялся необъятности его. У всех у них встречал я достоинства великого моего наставника…»
За канонами класицизму — «грязная, подлая, низкая жизнь простолюдина» вважалося негідним зображення.
А перший досвід Шевченка живопису масляними фарбами в 1840 році — картина «Хлопчик-жебрак, який дає хліб собаці», привернув увагу вчителя та здивував екзаменаторів могутньою силою правди. Проникливе, суворе, безпощадне око генія побачило й оповіло гірку історію убогої дитини, поруч із якою залишився один єдиний друг — голодний собака. Не умовні, мляві, академічно вивірені, холодні образи з’явилися перед комісією. Безрадісне, убоге, жахливе життя покинутого сироти — ось що вони побачили на полотні.
Наступні роботи Тараса Григоровича — «Група жебрачок, якi сплять», «Циганка- ворожка», «Катерина» також привернули увагу професорів. Це були перші картини гостро національного мистецтва. У вересні 1844 року геній видасть серію офортів — «Живописная Украина».
Поет став родоначальником нового реалістичного та демократичного напрямку в українському живописі й літературі.
…На початку грудня 1982 року я вперше приїхала в гості до народного художника, член-кореспондента Академії мистецтв СРСР, лауреата премії імені Т. Г. Шевченка — Михайла Гордійовича Дерегуса. Я попросила знаменитого живописця передати в дар для експозиції заповідника-музею Н. В. Гоголя свої ілюстрації до творів геніального українського письменника.
Початок. Закінчення читайте в наступному випуску сторінки «Україна Incognita»
