Наша країна — багатонаціональна. Дехто вважає це недоліком, відстоює «чистоту раси», відмітає внесок «нетабельних» народів у історичний розвиток України. Хоча давно доведено, що людська «суміш» часто утворює родючий грунт, на якому пишно квітнуть література, мистецтва, наука та ремесла. Не забуваймо й про те, що ХХI століття обіцяє стати великим змішувачем народів, що безумовно приведе до великих планетарних змін, які неможливо передбачити. Після цієї невеличкої передмови мова піде про надзвичайно талановиту людину — єврея Ізраїля Рухамовського із Одеси, який 100 років тому став, не підозрюючи і не дбаючи про те, відомим чи не всій Європі.
Ізраїль Рухамовський був скромним ювеліром, який знав і любив свою справу і пишався тим, що може пристойно утримувати своє сімейство. Серед його постійних замовників був комерсант Шепсель Гохман із Очакова, який торгував антикварними речами. Особливим попитом користувалися ювелірні речі «під антику» — Європа переживала археологічний бум. Навколо Одеси, Очакова, Херсонеса та в інших місцях Причорномор’я велися масштабні розкопки давньогрецьких поселень. Отже, одного разу Гохман замовив Рухамовському велику золоту тіару (царський головний убір) в стилі III століття до н. е. — нібито для одного шанувальника мистецтва давньої Ольвії. Гохман забезпечив майстра матеріалом (золото), а також необхідною науковою інформацією — авторитетними ілюстрованими книгами з античного мистецтва, репродукціями гравюр з фресок Рафаеля та ін., з яких Рухомовський мав брати сюжети декору. Ювелір працював над тіарою понад сім місяців і отримав за роботу 1800 рублів (непогана на той час сума для простого ювеліра). Все це відбувалося десь у 1895 році.
Тіара вийшла надзвичайно гарна. То був зроблений із тонкого суцільного золотого листа шолом висотою 17,5 сантиметра. Його поверхня складалася з кількох горизонтальних карбованих фризів, прикрашених численними сценами на сюжети, головним чином, гомерівських «Іліади» і «Одиссеї». Тут були представлені давньогрецькі боги і герої, прекрасні цариці, дюжини фігур юнаків та дівчат, вишукані амфори, зброя, кріпосні стіни та башти, карбовані зображення скіфських воїнів, полювання на крилатого звіра, богиня Ніка, яка коронує лавровим вінком скіфського царя; кози, вівці, коні, бики тощо. Це був античний світ в мініатюрі — світ граціозний і різноманітний. Напис на стіні однієї із зображених веж повідомляв давньогрецькою мовою, що ця тіара є дарунком греків міста Ольвії царю скитів: «Великому і непереможному Сайтоферну. Рада і народ Ольвії». Форма грецьких букв та текст присвяти повністю відповідали античному стилю III ст. до н.е. Було також відомо, що мешканці Ольвії сплачували данину царю Сайтоферну.
Гохман, отримавши дорогоцінну «тіару Сайтоферна», вирушив до Відня, де зустрівся з директорами Віденського імператорського музею і запропонував їм витвір Рухомовського як автентичний — начебто щойно знайдений при розкопках руїн Ольвії під Очаковим. Віденські археологи одностайно підтвердили античне походження тіари та її високу художню цінність. На той час, на жаль, музей не мав належних коштів — за тіару скитського царя Гохман запросив дуже серйозні гроші. Подальшу операцією провадили віденські компаньйони Гохмана, які повезли тіару до Парижа — в Лувр.
Там її досліджували директор музею Кемпфен та вчені відділу античного мистецтва. Всі погоджувалися, що мають перед собою шедевр грецького античного мистецтва Причорномор’я і що тіару треба купувати. Але ж — 200 тисяч франків! Асигнувати таку суму міг тільки парламент Франції, який був якраз на канікулах. Виручили багаті меценати Лувру — позичили необхідну суму до відкриття парламенту.
І ось у квітні 1896 року тіара Сайтоферна була урочисто виставлена в Луврі, куди повалили натовпи цікавих парижан. Вона привернула увагу також вчених Європи. І майже негайно почали висловлюватися сумніви. Про те, що тіара Сайтоферна є підробкою, заявили професор Олександр Веселовський (Ермітаж), професор фон Штерн (археолог із Одеси), мюнхенський професор Адольф Фуртвенглер. Почалися експертизи, дискусії, звинувачення. Французька преса смакувала сенсацію, друкувала карикатури; в кабаре співали куплети про вчених-недотеп. Якийсь багатий аматор курйозів запропонував адміністрації Лувру 250 тисяч франків за тіару, якщо її буде визнано «справді фальшивкою». Та Лувр стояв на своєму і захищав витвір одеського ювеліра протягом кількох років.
Зрештою в Парижі знайшовся колишній одесит, який повідомив журналістам, що тіара Сайтоферна зроблена його добрим знайомим — одеським ювеліром Ізраїлем Рухомовським і що він бачив її в процесі виготовлення ще в 1895 році. В Парижі, однак, ніхто не вірив, що в «якімсь містечку на краю світу» було зроблено такий шедевр. Та за розпорядженням уряду тіару було вилучено з експозиції Лувру і розпочате формальне розслідування. Невдовзі «винуватця», який і не підозрював про всю ту європейську колотнечу, знайшли в його майстерні під горищем у будинку на Успенській вулиці Одеси. Тут виявилися, між іншим, що Рухомовський не має будь-якої мистецької освіти, а різьбленням по металу захоплюється з дитинства. Ситуацію ускладнило те, що майстер категорично відмовився ідентифікувати тіару «заочно». Газети «Figaro», «Matin» та ін. почали надсилати йому телеграми із запрошенням до Франції, а французьке консульство в Одесі фінансувало подорож майстра до Парижу. 5 квітня 1903 року одеський ювелір прибув до столиці Франції. Лувр довго не погоджувався визнати авторство Рухамовського. Все вирішив «слідчій експеримент»: одеський різьбяр-віртуоз у закритому приміщенні, у повній ізоляції зробив по пам’яті абсолютно точний фрагмент тіари. Комісія Лувру мала визнати, що автором був- таки нікому досі не відомий одесит. Тіара Сайтоферна стала власністю Паризького музею декоративних мистецтв.
Талант Рухомовського викликав великий інтерес у Франції. У виставочному залі паризького Салону декоративних мистецтв було експоновано кілька його шедеврів, за які він отримав Золоту медаль Салону. І зовсім не дивно, що невдовзі Рухомовський із дружиною і дітьми переїхав до Парижа, був представлений відомому філантропу барону Эдмону Ротшильду і довгий час виконував його замовлення. Але для парижан він довго залишався «майстром із античної Одеси».
Незадовго до смерті (1934) сімдесятирічний Рухомовський створив для себе і своєї дружини мініатюрний надгробок з вибитим написом: «Світ і спокій, хліб і одяг завжди були в моєму будинку. Я любив свою роботу, свою дружину і свій будинок. Навіть після смерті моя душа буде присутня у творіннях моїх рук, що я залишив після себе».
