Нас же, нині живущих, можливо, має цікавити в Коцюбинському передусім ось що: то був інтелігент абсолютно високого (недосяжного тепер?) рівня з внутрішньо зобов’язуючою моральною позицією, коли для особистості просто є немислимим діяти проти власної совісті. Наскільки рідкісною така риса є в наші дні — хай судить читач. Можливо, приклад Коцюбинського стане надихаючим і в новому тисячолітті — для тих, звичайно, хто спроможний його сприйняти...
МІРА ШЛЯХЕТНОСТІ
Очевидна несхожість Михайла Михайловича на переважну більшість сучасних йому інтелігентних українців помітна була навіть у зовнішності, у манері одягатися. Ось як характеризує письменника вже згаданий Микола Чернявський: «Добре одягнений, з приємним обличчям, середнього віку чоловік, схожий на білу ворону в зграї чорних». Деякі знайомі Коцюбинського не дуже добродушно, але дуже влучно жартували: перед нами унікальна постать — український письменник в комірці та з краваткою, цирий європеєць, аристократ, ніяких тобі вишиваних сорочок та дешевих атрибутів «народності». До цього слід ще додати, що, за свідченням рідних та близьких Михайла Михайловича, він був «європейцем» і в повсякденному, родинному житті: не терпів неохайності, безладу будь-де, на його робочому столі завжди був ідеальний порядок, всі речі завжди перебували на своєму незмінному місці...
Педантизм? Дрібниці? Але чи не пов’язана така охайність зовнішня із самодисципліною внутрішньою , із загостреним відчуттям особистого та громадянського обов’язку, з цілісним сприйняттям національного буття? Нам важко зараз проникнути в духовний світ великого художника краще, ніж він зробив це сам, виклавши своє світосприйняття в нетлінних творах. Але дуже актуальним було і залишається оце розуміння нерозривної єдності ідеалу естетичного та ідеалу суспільного, єдності краси і добра , що його ми відчуваємо і в новелістиці М.Коцюбинського, і в його публіцистичних виступах (він сам прекрасно сказав про це: «поезія жити не може на смітнику, а без неї жити — злочин» (новела «Сон»).
Вимогливий до себе, нещадно самокритичний, письменник не меншою мірою був вимогливим до колег, не вважав, що треба «підносити до небес» своє, хай і слабке, незріле, провінційне лише за те, що воно «своє», українське (свого часу на це цілком слушно звертала увагу відомий український вчений-філолог Михайлина Коцюбинська). Критерії тут мають бути лише справді європейського рівня. Щодо ідеалу, то для Михайла Михайловича це було поняття доволі конкретне, сказати б, особистісне, і втілювався цей ідеал насамперед у видатних персоналіях сучасності.
Певною мірою ілюстрацією тут можуть слугувати такі рядки з публіцистичної спадщини митця, присвячені Івану Франку: «Невеликий, хоч сильний мужчина. Високе чоло, сірі, трохи холодні очі, в лініях бороди щось енергійне, уперте. Рудувате волосся непокірливо пнеться, вуси стирчать. Скромно одягнений — він тихий і непомітний, поки мовчить. А заговорить — і вас здивує, як ця невисока фігура росте й росте перед вами, мов у казці. Вам стане тепло й ясно од світла його очей, а його мова здається не словом, а сталлю, що б’є об кремінь і сипле іскри. Сильна, уперта натура, яка цілою вийшла з житейського бою!» (реферат «Іван Франко», 1908 р.). Перед нами — водночас ідеал людини як такої і національний образ українця, поданий очима Михайла Коцюбинського.
СУВОРА ДІЙСНІСТЬ, АБО «ОПІР МАТЕРІАЛУ»
Для того, щоб вірно оцінити міру життєвого подвигу творця «Тіней забутих предків», нагадаймо, в яких умовах йому доводилось працювати. Левову частку часу віднімала ненависна митцеві чиновницька служба в Чернігівській земській управі — служба винятково задля заробітку. Працювати доводилось пізніми вечорами; але без творчості він не уявляв життя.
Ще більшою мірою пригнічувала душу «благословенна» імперська держава Романових, держава, де почуття людської і національної гідності Коцюбинського щодня піддавалось брутальним образам — регулярні обшуки його будинку, цензурні утиски, заборона українського слова, що особливо обурювало письменника; але, попри всі перепони влади, він таки закінчив свою промову на церемонії відкриття пам’ятника Котляревському в Полтаві 1903 року саме українською мовою!
Якщо ми спробуємо оцінити світоглядну позицію Михайла Михайловича, взяту як єдине, нерозривне ціле, то вражає одна думка: це позиція внутрішньо вільної людини , яка не декларує свій патріотизм, свою демократичність, а спокійно, без реклами підтверджує це щоденними конкретними вчинками (добре б наслідувати такий приклад зараз...). Без пози, без ефектних заяв «на публіку» Коцюбинський доводив якнайвищу, світову культурну спроможність української мови та літератури, створюючи такі шедеври, як «Intermezzo», «Що записано в книгу життя», «Подарунок на іменини»...
Ціна такої подвижницької праці тим більша, що художник абсолютно тверезо розумів моральний стан сучасного суспільства. «Не маю я великої надії на громадянство наше. Воно ще таке кволе, слабе, що тільки вміє вимагати жертв од окремих людей, умиваючи руки од всяких обов’язків, од власних жертв» (з листа Євгену Чикаленкові). Він люто ненавидів «обивательщину», ситу самовпевненість вчорашніх радикал-інтелігентів, котрі цілком змирилися з повсякденним життям чиновницько-бюрократичної держави, духовно вичерпавши себе. Показові в цьому сенсі такі рядки з листа М.Могилянському від 28 жовтня 1910 р., де мова йде про новелу «Intermezzo», присвячену якраз цій проблематиці: «Моя мета — показати читачеві всю гидоту психічної реакції обивателя після хвильового підйому» .
Загальновідомо, що Коцюбинський був людиною лівих політичних поглядів. Але варто акцентувати увагу на іншому: водночас цей класик, надзвичайно вдало «канонізований» («приватизований»!) офіційним радянським літературознавством, був переконаним прихильником національного та політичного визволення українського народу. Громадянська позиція його була тут гранично чіткою.
Маловідомий факт: у 1906 році письменник підписує разом із іншими представниками чернігівської інтелігенції привітання фінському сейму, де є, зокрема, такі рядки: «Наше серце завжди було і буде з вами, бо ви відстоюєте свої права і свободу. Ми твердо переконані в тому, що всі народи в Росії наслідуватимуть ваш благородний приклад для здобуття своїх невід’ємних прав, аби вони могли, нарешті, жити в мирі та згоді» (цікаво, що повний текст привітання, який не дійшов до нас, містить, за даними жандармського управління Чернігова, ще й згадку про «історичну долю Малоросії» і побажання, щоб «закон і правда перемогли в житті всіх народів»...).
Ця істинно інтелігентна, м’яка за вдачею людина була борцем, готовим відстоювати свої переконання. Михайло Коцюбинський зумів поєднати в своєму житті і в творчості ідеали високої краси і соціальної свободи. І саме тому він близький нам і сьогодні.
