13 грудня, в День св. Андрія Первозванного, в Державному оперному театрі України відбувся I Всеукраїнський церковно-громадський форум «За українську Помісну православну церкву». Метою нового Форуму є постійна активна громадська робота, поширення «правдивих знань про правдивий стан українського православ’я», а також доведення до відома суспільства своєї громадянської позиції. Яруси оперного театру були вщент заповнені народом православним — духовенством всіх чинів і санів, депутатами, політиками, вченими, письменниками, інтелігенцією, семінаристами, активними парафіянами Української православної церкви Київського патріархату (УПЦ КП). Варто віддати належне церковним і світським інтелектуалам, що уклали концепцію Форуму й розробили його документи, які безумовно свідчать, що ця церква шукає і знаходить нові шляхи та методи утвердження і визнання української Помісної православної церкви. Форум розпочався на мажорній ноті — було зачитане «Звернення до учасників Форуму» Президента України Віктора Ющенка, у якому він «щиро привітав зібрання, присвячене утвердженню в Україні єдиної Помісної православної церкви», і побажав всім успіху. Це було «доброю вісткою» для всіх прибічників Київського патріархату.
Головною подією Форуму став виступ патріарха Київського і всієї Русi—України Філарета. Аналітична й одночасно загальнодоступна доповідь патріарха висвітлила генезис драматичного поділу православ’я в нашій країні та його небезпечний вплив на сучасну історію України. Патріарх торкнувся чи не всіх богословських і політичних проблем, пов’язаних з ідеєю Помісної церкви, а особливий акцент зробив на тому, що статус помісності потрібен не тільки церкві — якщо не буде єдиної православної церкви, не буде і державної єдності. Принагідно патріарх Філарет згадав митрополита Володимира (Сабодана), який останнім часом запевняє всіх, що в Україні буцімто «Помісна церква вже є — УПЦ» (Московського патріархату). Це твердження патріарх назвав «диявольською неправдою». Бо правда в тому, що УПЦ МП справдi належить до Помісної церкви, але це церква Московська, а не Українська. Наша ж боротьба за незалежну Помісну церкву не є чимось особливим чи ненормальним — майже всі православні країни спочатку виборювали державну незалежність, а потім — церковну.
У своїй доповіді патріарх Філарет зробив аналіз всіх тих начебто богословських заперечень, які Московська патріархія протиставляє ідеї незалежності Української церкви. Таких, наприклад, як «відсутність канонічних підстав». Між тим підставою є вже сама наявність незалежної держави: 34 еАпостольське правило ясно твердить, що кожний народ має знати свого першого ієрарха. «Тож якщо ми народ, якщо ми держава, — сказав патріарх, — то маємо всі права на свого єпископа, на Помісну церкву. Кілька років тому це підтвердив також Вселенський патріарх Варфоломій».
Одним iз джерел наших сучасних церковних складнощів є те, що впродовж багатьох століть у Вселенському православ’ї так і не було розроблено умови, правила, процедури законного надання тій чи іншій церкві незалежності. Та головною причиною труднощів є позиція Московського патріархату і московських політиків, які не хочуть змиритися зі втратою України і тому роблять все можливе, аби втримати Українське православ’я, а через нього — і всю країну. Тим більше, що без Української церкви Російська церква втрачає половину свого впливу у світовому православ’ї (ідея-фікс «Москви — Третього Риму» залишається актуальною і сьогодні). Так чи інакше, а в Росії існує повна «симфонія» між церквою й урядом — російські політики підтримують претензії Російської церкви, а церква плекає амбітні плани приєднати Україну — за допомогою УПЦ МП — до Росії. Як сказав патріарх, «російські політики краще за українських оцінюють і використовують роль церкви в політиці».
У своїй доповіді патріарх Філарет порівняв ставлення українських президентів (Кравчука, Кучми і Ющенка) до Київського патріархату. Найбільш актуальною є, звичайно, позиція Президента Ющенка. На думку патріарха Філарета, пан Ющенко, ставши президентом, перетерпів певну метаморфозу в ставленні до Київського патріархату — до церкви, яка активно підтримала його під час помаранчевої революції й «буде підтримувати його й надалі». На початку свого правління пан Ющенко зробив кілька серйозних кроків, спрямованих на визнання Київського патріархату — це лист Президента до Вселенського патріарха, візит української урядової делегації до його резиденції, у відповідь на який Київ відвідав єпископ Константинопольський Всеволод, якого прийняв Президент. Все це дуже стурбувало «інші сили». І знайшлися «радники», які почали спрямовувати Президента у протилежний бік, безперестанно твердячи про «невтручання у церковні справи». Хоча майже всі ці справи — політичні.
А щодо стану УПЦ Київського патріархату, то за роки свого існування церква значно виросла. Якщо в 1995 році Патріархат мав 1200 парафій, то сьогодні — понад 4 тисячі; тоді у складі церкви було 15 архієреїв, зараз — 30, що відповідає чисельності єпархій: у 1995 році їх було 12, тепер — 32. Соціологічні опитування свідчать, що останнім часом за Київський патріархат виступає 10 млн. дорослого населення України, тоді як за УПЦ МП — 6 млн. Наведені параметри безсумнівно свідчать про те, що існують всі підстави для отримання церквою статусу Помісної церкви, — вона стала б однією із найбільших церков Вселенського православ’я.
Свій виступ патріарх Філарет закінчив словами: «Ми не виступаємо проти духовенства та ієрархії УПЦ МП. Але всім їм треба відкрити очі, схаменутися, зрозуміти, що в критичний момент історії України вони зраджують свій народ і Україну». Таким чином, все, як завжди, залежить не від когось, навіть не від Росії, а тільки від нас самих.
На Форумі були прийняті звернення до народу України, до Вселенського патріарха Варфоломія, а також — в першу чергу — до Президента України. В останньому, зокрема, говориться: «Українська держава не може заплющувати очі на те, що вороже налаштовані щодо неї політичні та церковні діячі інших держав відкрито втручаються в церковні справи в Україні, прикладом чого є минулорічні вибори. Тому ми звертаємося до вас з проханням сприяти виробленню чіткої й ефективної політики у сфері державно-церковних відносин, предметом якої має бути реалізація програми подолання розділення православ’я…Обов’язок нашої держави — захищати суспільство і саму себе від ворожих дій, навіть якщо вони відбуваються в сфері релігії».
