Українська земля стала не тільки прихистком для цього талановитого чоловіка, а й постійно живила його творчість, давала широке поле для педагогічної діяльності. Юзеф Коженьовський, визначний польський письменник і педагог, народився в селі Смульно під Бродами на Львівщині 19 березня 1797 року. Він — один із тих літературних діячів, які після польського повстання 1831 року пішли у вигнання.
Як письменник Юзеф Коженьовський сформувався на Волині. У 1808 році він переїхав до Кременця, де закінчив відомий на той час ліцей (згодом Юзеф стане його викладачем). Двадцять років життя Юзефа Коженьовського пов’язані саме з Кременцем. Тут він напише свої перші поетичні твори та драматургію, познайомиться з великим волинянином Василем Щасним — секретарем «Литературной газеты», поетом і перекладачем, який, зауважимо, ставитиме твори Коженьовського поряд із творами Пушкіна, В’яземського, Дельвіга. До речі, трагедія Юзефа Коженьовського «Монах» стала першим твором слов’янських драматургів, що входив до репертуарів театрів тогочасної Російської імперії. Після польського повстання 1831 року, в якому взяли участь учні та викладачі Кременецького ліцею, в місті розпочалися репресії, знаменитий не тільки на Волині навчальний заклад закрили. На початку 1833 року навчальну базу ліцею разом із багатою бібліотекою перевезли до Києва, де було засновано університет святого Володимира. Серед викладачів, які приїхали до Києва працювати, був Юзеф Коженьовський. Оповідання та драми «П’ятий акт», «Дівчина і дама» належать саме до київського періоду творчості Юзефа Коженьовського. Одначе головні свої твори він напише в Харкові, куди переїде на посаду директора гімназії та інспектора шкіл Харківської губернії в 1838 році. Досвід педагога, набутий у «школі Чацького» в Кременці, дозволить Юзефу Коженьовському налагодити процес викладання «високих», класичних, наук у навчальних закладах, особливо в Харківській гімназії.
Будучи педагогом, Юзеф Коженьовський не мислить себе без театру, пише драми та комедії «Гарна жінка», «Мертві і живі», «Заручини акторки», «Чоловік і артист» та інші. Однак сколихнула читацьку та глядацьку аудиторії драма «Карпатські горяни». Цей твір протягом 20 років був заборонений царською цензурою. Матеріал для драми Юзеф Коженьовський збирав під час поїздок на Гуцульщину. Місцеві розповіді були письменникові джерелом для написання глибокого соціального твору. Сюжет такий. Рекрут Антон Ревізорчук утікає з війська, повертається додому, вбиває соцького та стає опришком. Мати незламного горянина помирає з відчаю, кохана збожеволіла. Антон Ревізорчук залишається нескореним, хоча розуміє своє становище: «Тепер усі мої упокоїлись, пора і мені на шибеницю...»
«Карпатські горяни» викликали величезний інтерес у глядачів, але драма суперечила російській колоніальній політиці на Кавказі. Саме тоді тривали сутички царських військ із Шамілем, а тому нагадування про поневолених горян у Карпатах викликало велике занепокоєння у влади. Це був час, коли не друкували, а передавали в рукописах, наприклад, кавказькі поеми Михайла Лермонтова.
У червні 1841 року видатний львівський актор Антон Бенза писав Юзефу Коженьовському: «Навіть якби ти більше нічого не створив, то загальне визнання цієї драми обвило лаврами твої скроні». Письменник тішився тим, що драма стала доступною для українців, які потрапили під австро-угорське поневолення. Контакт із львівськими акторами та театралами давав можливість пристосувати п’єсу до сцени, бо для автора головним було не читання, а бачення її: «Що значить драма, читана без театру, без актора, без його голосу, всіляких чарів спектаклю? Це труп ходячий, що втік із анатомічного столу, коли з нього зняли шкіру». «Карпатських горян» Юзеф Коженьовський вдосконалював, про що повідомляв львівських акторів. Як правило, творчі виправлення супроводжувались словами на кшталт: «Галичині, моїй вітчизні, на пам’ять із далекої сторони»... Доля та недоля людей, корінних мешканців Західної України, першорядна роль, яку їм відводив драматург (у центрі уваги до того часу перебували лише королі та вожді) — в польській драматургії все це було нерозробленим явищем.
Джерела для творчості Юзеф Коженьовський знаходив на рідній для нього українській землі. В Карпатах він бував протягом десяти років (30—40-і роки), їздив туди на відпочинок та оздоровлення. Цілющі води Буркуту зміцнювали організм, а неповторні околиці вздовж Черемошу, спілкування з місцевими жителями, знайомство з їхніми звичаями та ще прабатьківським сприйняттям світу додавали духовних сил.
Драма «Карпатські горяни» набула широкої популярності, яка тривала більше півстоліття. Російською мовою драму переклав сам автор, а українською її перекладали Микола Устиянович, Софія Тобілевич, Гнат Хоткевич. «Карпатські горяни» виходили під назвою «Антон Ревізорчук», «Гуцули», «Рекрут». Юзеф Коженьовський зробив те, чого не зробили інші польські письменники родом із України: герої «Карпатських горян» — не поляки, що мешкають в Україні, а самі ж українці. Буваючи в Карпатах, Юзеф Коженьовський не просто захоплювався розповідями місцевих старожилів, піснями, а щиро заздрив гуцулам, «життя яких по-справжньому поетичне, бо природа там прекрасна, а потреби досить обмежені».
Юзеф Коженьовський відомий також як романіст. Два найпопулярніші його твори «Аферист» і «Розподіл» написані також на матеріалі життя в українських землях. Волинь, Поділля, власне, і стають місцями подій, якими переймається автор. Зображуючи життя реалістично, Юзеф Коженьовський вдається часом до моралізаторства й дидактики. До речі, негативні герої Юзефа Коженьовського часто не українці, а поляки. Зміну недосконалого суспільства письменник вбачав у поступовій еволюції. Лише після повстання 1863 року, вже на схилі життя, письменник і визначний педагог висловив трагічне одкровення:
В житті людськім бува такі хвилини,
Коли розум має поступитись силі
Вищій натхнення, яке Бог послав.
Аби велика правда збулася,
Хвилина ця настала, і нічого не зможе
Згасити її голосу, який зове
На смерть.
Це був той Юзеф Коженьовський, котрий в «Карпатських горянах» засвідчив велику кривду українського народу, а в романах «Аферист», «Розподіл», «Рідні» заклав фундамент польської психологічної прози, вірив у поступове зростання людського духу. Читачі романів часто писали автору, що після прочитання твору хочеться завести фільварок у глушині волинського Полісся чи на Поділлі. Повною мірою тут було й глузування, окрім визнання художніх вартостей. На початку роману «Розподіл» автор так описує околицю Старого Костянтинова, що вельми цікаво для теперішніх мешканців цього міста на Хмельниччині: «Дороги були такі, як це буває на Волині наприкінці листопада. Колії повні брудної рідоти, що видається — вони не мають дна. Озерця води блищать на трактах і навіть полях, приготовлених для весняної сівби. У селах кожна корчма, кожен тин — заляпані грязюкою. Люди з заболоченими ногами; якщо хтось їхав, то їхав кроком, і повільний хід супроводжувала музика кінських копит, що хлюпали рідким болотом чи тонули в розкислій землі. Музика була зовсім не та, яку видавав кінь Фариса, коли легку ніжку у глибокі піски занурював...» (переклад з польської мій. — С.Г. )
Юзеф Коженьовський проповідував (як у житті, так і в творчості) помірність. Був радий, що доля позбавила його і нестатків, і великого багатства. Саме за цих умов, на його переконання, можливе здоров’я, свобода та спокій. Письменник застерігав оберігатися згубного впливу капіталізму та людської зажерливості, дуже хотів, аби на українській землі мирно вживалися українці з поляками, саме ті, хто на ній господарює. Львівський студент Габріель Чарош («Нові подорожі дивака») часто замислюється над питанням, чому люди вважають, що золота шпилька краще застібає, ніж сталева...
Юзефові Коженьовському вдалось зрозуміти, що героїв для творів не треба шукати «десь далеко, за собою чи перед собою», вони «коло тебе». Класик польської літератури Ігнацій Крашевський, котрий мешкав у селі Романові поблизу Луцька, відкрив йому очі на цю «чудасію»: «Захотіли б ви тільки оглянути свій край, і знайдете тисячі неповторних пам’яток і предметів, гідних подиву». Обох митців, які творили на українській землі, особливо цікавили суспільні відносини на Волині, культура, історія, свідками якої були руїни замків та архівні документи. Разом із Ігнацієм Крашевським Юзеф Коженьовський «до глибини кишені» був захоплений організацією театру в Житомирі, віддавав сили для налагодження порозуміння між двома великими народами — українським і польським. За що страждав, переслідувався, карався, але не каявся до останнього дня свого великого життя — 17 вересня 1863 року. Похований він у родинному склепі у Варшаві.
