Появу слов’янської писемності прийнято пов’язувати з іменами відомих ченців-просвітителів Кирила і Мефодія. Культ цих подвижників сягає церковної традиції, яка зародилася ще в середньовіччі. Їхні заслуги детально описують не тільки житія святих, але й, скажімо, «Повість минулих літ» — початковий літопис, який було створено в Київській Русі й написано алфавітом, яким, загалом і в цілому, ми користуємося й досі. Цього року, якщо вірити житійним відомостям, слов’янській писемності від Кирила і Мефодія виповнюється 1150 років. Втім, як часто буває з історичними подіями і діяннями великих людей, в життєписах самих просвітителів не обійшлося без міфології. Всупереч думці, що склалася, про те, що ми користуємося їхнім головним винаходом — слов’янською абеткою під назвою «кирилиця», історики й філологи досі не можуть дати однозначну відповідь на питання про те, хто є її справжнім творцем. Більшість науковців схиляються до того, що Кирило і Мефодій розробили зовсім інший алфавіт — так звану «глаголицю», написання букв в якій принципово відрізняється від кирилиці. Причому настільки, що ніхто із сучасних слов’ян, окрім вузькопрофільних фахівців, не зможе прочитати нею практично жодного слова. Втім, і сама діяльність Кирила і Мефодія, а також історія появи слов’янського алфавіту приховує в собі чимало загадок, ключ до яких не знайдено й досі.
Походження і життєвий шлях братів-просвітителів пояснюють багато що, але далеко не все. З життєписів святих нам відомо, що майбутні творці слов’янської писемності народилися в македонському місті Фессалоніки на березі Егейського моря. Їхній батько — візантійський грек, обіймав посаду помічника при місцевому стратигові. Існує думка, що мати Кирила і Мефодія була слов’янкою, і вони з дитинства знали місцевий слов’янський діалект так само добре, як і грецьку мову. Крім того, майбутні просвітителі зі шляхетної родини змогли отримати чудове виховання й освіту. Старший з семи братів — Михайло, в чернецтві Мефодій (815—885), починав свою кар’єру військовим. Наймолодшим в родині був Костянтин (827—869), який з ранніх років виявив неабиякі здібності та схильність до наук. Ім’я Кирило він отримав під час постриження в чернецтво вже перед самою смертю. Навчаючись у школі, Костянтин читав праці одного з найбільш глибокодумних отців церкви — Григорія Богослова. Незвичайні здібності хлопчика справили сильне враження на великого логофета — начальника канцелярії і скарбника візантійського патріарха, євнуха Феоктиста. Завдяки його заступництву Костянтин був узятий до двору, де вчився разом із сином імператора Михайла. У відомого вченого Фотія — майбутнього патріарха, Костянтин вивчав античну літературу, філософію, риторику, математику, астрономію й музику. Він з успіхом брав участь в богословських диспутах, а пізніше виконував дипломатичні доручення в Сирії і Хазарії, де досить швидко опановував місцеві мови й письмо. На молодого чоловіка чекала блискуча кар’єра при імператорському дворі, багатство і одруження. Проте після вбивства заступника Костянтин вважав за краще оселитися в монастирі як послушник. Пізніше чернече постриження прийняв його старший брат — військовий у відставці. Як чудовому проповідникові і захисникові православ’я, Костянтину незрідка доручали місіонерську роботу. Вважається, що він брав участь у хрещенні Болгарії і вже тоді замислювався над створенням слов’янської абетки. В усякому разі, 862 року Костянтин разом із братом вирушили до Моравії, що стала «яблуком розбрату» не лише між слов’янськими і німецькими феодалами, але й Папою Римським та Патріархом Константинопольським. Безпосереднім приводом було звернення моравського князя Ростислава до візантійського імператора: «Земля наша хрещена, але немає у нас вчителів, які могли б пояснити нам віру нашою рідною мовою». Імператор Михайло відрядив двох братів-ченців, які не обмежилися усною проповіддю, а почали впроваджувати слов’янську писемність і перекладати церковні книги. Православні джерела датують цю подію 863 роком за александрійським літочисленням. Активна просвітницька діяльність на землях західних слов’ян — в Моравії і Паннонії, викликала гнів німецьких феодалів і церковників. В ті часи вважалося, що хвала Богові може підноситися тільки трьома мовами, якими було зроблено напис на Хресті Господньому: єврейською, грецькою і латиною. Брати неодноразово їздили до Риму, щоб заручитися підтримкою Папи, причому, небезуспішно. Під час однієї з таких поїздок, 869 року, Костянтин важко захворів і невдовзі помер. Перед смертю він заповідав Мефодію: «Ми з тобою як два воли: від важкої ноші один впав, інший повинен продовжувати свій шлях». Старший брат пережив молодшого майже на півтора десятиліття. Він наполегливо займався місіонерством і поширенням слов’янської писемності аж до своєї кончини, незважаючи на переслідування. Відомо, що Мефодія було ув’язнено в одному з швабських монастирів. Було необхідне втручання Папи, щоб його звільнили і відновили в правах архієпископа, хоча навіть у Ватикані вважали, що слов’янською мовою краще вести лише проповідь. Вже після смерті Мефодія його супротивникам вдалося остаточно домогтися заборони слов’янської писемності в Моравії. Багато послідовників братів-просвітителів було страчено, опинилися у в’язниці або втікли до Болгарії та Хорватії, де продовжили подвижницьку діяльність. Ці події надалі породили питання про те, який же алфавіт створили Кирило і Мефодій. Адже на західних слов’янських землях, де вони займалися просвітництвом, пізніше разом з католицтвом укорінювався латинський алфавіт. Проте досить довго зберігалося письмо, яке отримало назву «глаголиця». У тутешніх монастирях ним зрідка користувалися до пізнього середньовіччя. Тому більшість дослідників вважають, що саме цей алфавіт і було створено братами-ченцями. Найбільшою головоломкою для лінгвістів залишається зображення букв у «глаголиці». Річ у тому, що древні алфавіти, зокрема і найбільш поширені — грецький і латинський, як правило, створювалися за образом і подобою алфавітів, які існували раніше Нові абетки просто пристосовували до фонетичної системи мови, яка приймає чуже письмо: деякі літери видозмінювалися і додавалися, але незмінним залишався основний «фонд». Наприклад, абсолютно очевидно, що латиниця з’явилася з грецького алфавіту, а той, у свою чергу, з письма Фінікії — першого звукового письма у світі. Подібний «родовід» науковці намагалися вивести і для «глаголиці», проте, марно. Її витоки шукали в коптському, готському, вірменському, грузинському і староєврейському письмі, звідки, найвірогідніше, було запозичено літеру Ш, що перекочувала потім і в «кирилицю». Контури деяких літер дійсно збігалися з написанням в цих алфавітах, але однозначно довести походження «глаголиці» з іншого алфавіта так і не вдалося. Існує більше 30 версій щодо походження цієї загадкової писемності. Можливо, щонайближче до розв’язання проблеми підійшли науковці, які знаходили схожість «глаголиці» з грецьким скорописом, що існував за часів Кирила і Мефодія. Проте і тут немає вичерпної відповіді. Були навіть спроби вивести «глаголицю» з рунічних знаків, якими нібито користувалися прадавні слов’яни. Пізніше дослідники переконливо довели, що це не слов’янські «ієрогліфи», а звичайні клейма, якими мітили ремісничі вироби, і до того ж зовсім не слов’янського походження. Зрозуміло, не можна виключати того, що слов’яни, зокрема й на Русі, дійсно використовували для запису інформації деякі «черты и резы», проте переконливих прикладів цьому наразі не виявлено, якщо не враховувати недостовірних і парадоксальних відомостей.
