На тому, що споріднює М.Костомарова й Д.Оруелла, я ще зупинюся, а поки що розгорнімо підшивки журналу «Нива», який призначався переважно для домашнього читання і був вельми популярним у Російській імперії. Те, що його видавці опублікували повість «Скотской бунт» саме влітку 1917 р., навряд чи було випадковістю. Європа захлиналася у кривавому бедламі великої війни; тяжко хвора Росія, переставши бути монархією, провалювалася в хаос, який загрожував колосальними соціальними потрясіннями; примари великих заколотів ставали реальністю. Номери «Ниви» 1917 р. переповнені репортажами з фронтів, квасною патріотичною риторикою, — і ось серед усього цього журналістського місива раптом виринає «Скотской бунт» Костомарова, «посмертный очерк» письменника, вміщений із авторським підзаголовком: «Лист малоросійського поміщика до свого петербурзького друга». Редакція пояснила читачам: «Рукопись эта найдена при разборе бумаг покойного Николая Ивановича Костомарова и печатается с разрешения Литературного фонда, которому принадлежит право собственности на все сочинения нашего знаменитого историка». Дати написання «очерка» М.Костомаров не зазначив, проте якщо прийняти за чисту монету той факт, що бунт, про який ідеться в повісті, відбувся навесні 1879 р., а також те, що 1885 року Миколи Івановича вже не було серед живих, то вийде, що створено «Скотской бунт» десь на початку 1880-х. Запам’ятаймо це.
Повість і справді написана в епістолярній формі: безіменний поміщик оповідає столичному приятелю про неймовірні події, що сталися в його селі. Стиль його послання, в якому казенно-бюрократичний «сленг» химерно поєднується з претензією на наукові «розправи», на інтелектуальну гру асоціацій, що вбирає в себе згадки про Шекспіра, Мазепу і «європейських учених», виказує натуру такого собі провінційного малороса-європейця. Йдеться в листі про «бунт, восстание, революцию», — воли, коні, свині, гуси, кури, качки, кози, зажадавши волі й справедливості, повстали проти свого господаря-деспота, проти панування людей загалом. Бугай і рудий жеребець, які й підбурили тварин і птаство на бунт, сповна використали риторику, що виглядає як парафраз радикальних соціальних програм, добре відомих у Росії другої половини XIX ст. (як, зрештою, і початку XX, включно з 1917 роком). Геть експлуататорів, геть «общественный строй», за якого «одни блаженствуют, а другие страдают», дайош волю і рівність!
Наш малорос-європеєць сподівався, що йому вдасться перечекати бунт, заховавшись на голуб’ятнику з підзорною трубою в руках і з пістолетами напоготові, або ж приборкати невдоволених за допомогою війська. Проте М.Костомаров приготував зовсім інший, гірко-парадоксальний, іронічний фінал. Тварини і птаство, зрештою, таки отримали омріяну волю, а ось дати собі ради, скористатися «вольностью и независимостью» так і не зуміли! Погаласувавши, поруйнувавши панські квітники, покричавши «Да здравствует скотство! Да погибнет человечество!», вони повернулися в свої звичні загорожі.
Одні (гуси) збагнули, що мають занадто кволі крила, не придатні для вільного лету, інших (овець, кіз, курей) приборкав сільський «мудрець» Омелько, а довершили справу... міжусобні чвари, «внутреннее раздвоение» між «рогачами и копытниками», розпалене суперечками про те, кому з них володіти прекрасною статтю. Історія бунту завершилася упокоренням повсталих, смиренням, самокапітуляцією учорашніх борців за волю, які раптом усвідомили, що воля — не для них...
Зрозуміло, що такий твір і не міг бути опублікований у радянські часи, оскільки він міг свідчити про «реакційний світогляд» автора. Було б великою натяжкою розглядати «Скотской бунт» М.Костомарова у контексті тих творів українських класиків XIX століття, у яких звучала різка й водночас болюча національна самокритика. Хоча така спокуса може видатися й логічною, надто якщо згадати датовані 1882 (!) роком рядки П.Куліша «Народе без пуття, без честі, без поваги», звернені до українців, або ж сумні Франкові інвективи з його передмови до книги власних оповідань польською мовою (1895 р.): «Чи маю любити Русь як расу — цю расу обважнілу, незграбну, сентиментальну, позбавлену гарту й сили волі, так мало здатну до політичного життя на власному смітнику, а таку плідну на перевертнів найрізнороднішого сорту?» А це ось голос Лесі Українки, 1989 рік: «Ми паралітики з блискучими очима, Великі духом, силою малі»... Подібні за тоном і змістом слова у різний час писалися «з надмірної любові» до своїх народів і італійцем Д.Леопарді, і поляком А.Міцкевичем, й угорцем Ш.Петефі, і болгарином Х.Ботевим...
І все-таки, як би не кортіло комусь побачити в незграбних «бунтарях» М.Костомарова аналог «обважнілої» раси, про яку писав І.Франко, думаю, в його повісті йдеться не про національний чинник, а про соціальний. «Скотской бунт» — це твір, близький до вельми поширених у другій половині XIX ст. «антинігілістичних» російських романів. Згадаймо, що 70 — 80-ті роки минули в Росії під канонаду вибухів, влаштованих терористами-народовольцями, яким 1 березня 1881 р. таки вдалося «уполювати» царя. Стихія нігілізму може поглинути і зруйнувати Росію, попереджав своїми романами Ф.Достоєвський. Недарма ж його твір про горду людину, яка дозволяє собі маленьке вбивство заради самоствердження і начебто праведної мети («Злочин і кара», 1865) завершувався картиною апокаліпсису, який є плодом страшного самообману. А роман «Біси» (1871)? Це ж сценарій того, що відбуватиметься з Росією у XX ст., коли нігілізм трансформується у більшовизм!
Микола Костомаров, який вважав себе далеким від політики, своїм «Скотским бунтом» усе ж відреагував на ті загрози, що витали в атмосфері російського суспільства. Не виключено, що його повість була написана під час одного з перебувань Костомарова в селі Дідівці біля Прилук. Тут, у невеликому дворянському маєтку своєї дружини, поважний професор любив відпочивати влітку (у місцевій церкві він, до речі, вінчався з Аліною Крагельською в 1875 р.). Цілком можливо, що якимись дідівцівськими подіями навіяний і «лист малоросійського поміщика до петербурзького приятеля»...
Чи був знайомий Д.Оруелл із надрукованим «Нивой» «Скотским бунтом» М.Костомарова? Навряд. Просто йому прийшов на згадку вельми схожий алегоричний сюжет, пов’язаний із бунтом тварин проти людей. Збіги в такому разі — неминучі, вони випливають як із подібності всяких бунтів, так і з сатиричних установок обох авторів. Тільки Д.Оруелл, пишучи «Скотоферму» в 1946 р., мав перед очима інший історичний досвід. Він писав нищівну сатиру на більшовицьку революцію, на ленінсько-сталінський соціалізм, який виродився в моторошну тоталітарну машину. Сатира покликана знищувати міф. Д.Оруелл, сам пройшовши через соціалістичні ілюзії «червоних 1930-х», повоювавши в Іспанії на боці іспанських троцькістів, зрозумів, що радянський міф має негативний вплив на західний соціалістичний рух, і тому має бути розвінчаний.
«Скотоферма» — це теж, як і в М.Костомарова, історія одного бунту. Тільки в українського автора змальовано бунт, який вичерпується, самовпокорюється, в англійського ж письменника бачимо революцію, яка ВИРОДЖУЄТЬСЯ. Почавшись із прекрасних поривань і гасел, вона приходить до самозаперечення, набуваючи гротескного вигляду. Стара кривда, вигнана крізь двері, повертається, пролізши у вікно. Омріяна рівність усіх перетворюється в нову нерівність, а суспільство, яке мало стати ідеальним, стає вмістилищем абсурду. Сюжет повісті Д.Оруелла майже ідеально накладається на перебіг подій радянської історії 1920 — 1940-х рр. Алюзії прочитуються без натуги. У Наполеонові легко вгадуються риси Сталіна. Так само просто читач ідентифікує вигнаного Наполеоном Сніжка з Троцьким (у російському перекладі цей персонаж має інше ім’я — Обвал)...
Мине ще два роки — і Д.Оруелл напише свою знамениту антиутопію «1984». Це буде другий його удар по тоталітаризмові в радянській оболонці... Як виявилося, у Д.Оруелла був попередник — Микола Костомаров, історик і літератор, який теж замислювався над химерною долею прекраснодушних соціальних ілюзій, ще не знаючи, що доля ця може стати й моторошне завершення.
