Україна була незмінною любов’ю видатного російського художника Іллі Юхимовича Рєпіна. Можна сміливо стверджувати, що закоханість у нашу землю, її історію, культуру, природу Ілля Юхимович проніс через усе своє довге життя (а прожив він 86 років!).
Ось красномовний факт: у 1928 році 84-річний митець, який після революції в Росії залишився жити у Фінляндії, отримав поштою подарунок від друзів: книгу відомого історика Дмитра Яворницького «Дві поїздки до Запорізької Січі Яценка-Зеленського, ченця Полтавського монастиря у 1750—1751 роках». Здавалося б, вузькоспеціальна тема, цікава лише для фахівців, не може привабити стару й хвору людину. Але Рєпін реагує зовсім інакше. У листі до Корнiя Чуковського від 18 серпня 1928 року він пише: «Це — чудо... Прочитайте швидше цю брошуру. Це такий шедевр літературного мистецтва! Цей монах Яценко вже майже 200 років тому був експресіоністом у нашій літературі, і його книжку ви прочитаєте із захопленням. Його небездоганна грамота катерининської доби із неймовірною яскравістю малює Запоріжжя... Впевнений, що Ви, як і я (старий дід) будете танцювати від радості від писання Яценка-Зеленського».
Заново пізнаючи (навіть у такому похилому віці) історію України, Ілля Юхимович пізнавав дедалі глибше її народ, серед якого він народився й виріс. Небо України новонароджений малюк Ілля побачив у слобожанському містечку Чугуєві на Харківщині, 1844 року. Його батько, взагалі людина небідна, був забраний у солдати на військові поселення (улюблене дітище царя Миколи I), і родині незабаром довелося зіткнутися із бідністю та злиднями.
Але завдяки добрим людям, українцям та росіянам (їх Рєпін усе життя згадував із вдячністю) талановитий юнак, який рано відчув своє покликання в мистецтві, зміг вчитися — спочатку у школі топографів, у іконописців, а потім продовжив мистецьку освіту в Петербурзі. Цей шлях привів його до всесвітньої слави, але ніколи Ілля Юхимович не забував рідного Чугуєва (не раз бував там із сім’єю у 80—90-ті роки, коли працював над славетними «Запорожцями», про що мова ще попереду; є відомості, що на схилі років художник мріяв, щоб поховано його було на Чугуївській горі).
Іще важливіше, що з дитячих років Рєпін сформував у собі стійке переконання (раз і назавжди): «Суддя тепер — проста людина, а тому треба відтворювати її інтереси. Мені це дуже сприяє, бо я, як відомо, мужик, син відставного рядового, який 27 років відбував миколаївську солдатчину» (із розмови старого Рєпіна з друзями).
Слід звернути увагу на такі слова з відгуку Рєпіна: автор «з неймовірною яскравістю малює Запоріжжя». Із повним правом геніальний художник міг би сказати так насамперед про власну знамениту картину «Запорожці пишуть листа турецькому султану». І це унікальне полотно (створювалось 13 років, з 1878 по 1891 рр., існують 150 ескізів до нього, причому фахівці вважають, що чимало з цих ескізів є не менш цінними, аніж остаточний канонічний варіант картини) автор вклав і свій могутній, вже цілком зрілий талант, і розуміння народної душі (відчуваєш: якими красивими є ці грубуваті, іноді неотесані веселі люди — бо вони вільні, в них немає страху!), і ясне уявлення про драматичні моменти української історії. Ось рядки з листа Іллі Юхимовича до письменника М.С. Лєскова: «Я в «Запорожцях» мав ідею. Запоріжжя мене захоплює цією свободою, цим піднесенням лицарського духу».
Перед тим, як почати у 1878 р. роботу над своїм колосальним твором — «Запорожцями», Рєпін грунтовно вивчив всі наявні джерела з історії козацтва. І вже як результат цих студій народилися ті висновки, які митець виклав у листі до В. Стасова: «До заснування цього лицарського народного ордену нашого брата десятками тисяч гнали в рабство та продавали як худобу на ринках Трапезунда, Стамбула та інших турецьких міст. «Годі»— сказали вони туркам, — ми оселяємось на порогах Дніпра, і відтепер лише через наші трупи ви доберетесь до наших братів та сестер». І далі: «І ось ця жменька сміливців посилюється до того, що не лише захищає всю Європу від східних хижаків, але загрожує навіть їх сильній тоді цивілізації та від душі регоче над їх східною пихатістю».
Погляньмо ж уважно на це величезне полотно. Скільки людських типів, облич, характерів — при уважному погляді можна розгледіти багато десятків! Тут і добре відомі з історії постаті (цікаво, що для центрального образу уславленого кошового отамана Івана Сірка моделлю для Рєпіна слугував відомий журналіст та письменник Володимир Гіляровський), і прості козаки, згадки про яких ви не знайдете в жодних документах. Але всіх цих людей об’єднує сміх. Сміх вільних, не рабів, які просто не можуть боятись такого страшного і справді могутнього тоді ворога, як турецький султан — бо зневажають його, бо для них він — раб своєї влади, тоді як вони живуть так, як казав колись славетний Іван Богун: «Не схилюсь ні перед ким, окрім як перед Господом Богом, та й то тільки з доброї волі!».
Варто коротко згадати ті відомості, що подає нам історія про знаменитий лист запорожців. Близько 1676 року султан Мехмед IV, чия 100-тисячна армія перетворила перед цим на випалену пустелю Поділля, Київщину та Черкащину, надіслав до Запоріжжя листа, де, зокрема, говорилося: «Я, султан Мехмед, брат Сонця і Місяця, онук і намісник божий, державець царств, надзвичайний лицар, ніким незборимий вояка... наказую вам, запорозькі козаки: з доброї волі піддайтеся мені без суперечки і мене вашими наскоками не беріться турбувати!» (Текст листа султана та відповіді козаків подаємо у версії Миколи Аркаса).
Це були справді страшні погрози. Султан винищив десятки тисяч людей, мав колосальну армію, а Європа звільнилась від страху перед ним лише 1683 року, коли турки були вщент розбиті під Віднем польсько-австрійською армією. Але козаки під проводом Івана Сірка (на картині — в центрі) відповіли безстрашно, глузливо і з гідністю: «Ти — самого Люцифера секретар! (найбільш м’який з епітетів, що ними був «нагороджений» Мехмед! — I.С. ). Який ти в чорта лицар? Не будеш ти годен синів християнських під собою мати! Твого війська ми не боїмось, землею і водою битимемось із тобою».
Отак ці люди сміялись прямо в обличчя цілком можливої смерті. Ось за що, ймовірно, Ілля Юхимович Рєпін так любив народ України. Нашій землі присвячено ще кілька полотен великого митця: «Вечорниці» («Досвітки»), незакінчена «Запорозька Січ», «Чорноморська вольниця», «Гопак». Але саме невмирущі рєпінські «Запорожці» навіки залишаться натхненним гімном красі вільного, веселого і звитяжного українського народу XVII століття.
