Нещодавно виповнилося рівно 270 років з моменту підписання Белградського миру, який завершив тривале й кровопролитне воєнне протистояння двох імперій: Російської та Османської (Туреччина). За умовами договору Росія, яка формально перемогла у війні, отримала фортецю Азов на березі Азовського моря, щоправда, всі її укріплення довелося зруйнувати й зрівняти з землею, а околиці залишити незаселеними. Не можна було відбудовувати й Таганрог, але натомість переможець здобував право закласти нову фортецю на Кубані. А головне, Росії заборонялося мати в Чорному морі власний флот, і торгувати вона мала право лише за посередництва турецьких кораблів.
Погодьтеся, для сторони-переможниці це вкрай скромний результат, особливо якщо врахувати, що війна 1735—1739 років, за оцінками істориків, коштувала Росії понад 100 тисяч людських життів і колосальних матеріальних витрат. Причому левова частка всіх військових витрат лягла на плечі саме українського населення. На території тодішньої Малоросії розташовувалися зимові квартири російської армії, яку було зобов’язане забезпечувати всім необхідним місцеве селянство. Відчутних втрат зазнало українське й запорізьке козацтво, яке брало участь у війні на боці Росії (у бою загинув навіть син гетьмана Данила Апостола Павло, який був миргородським полковником). Кримське ханство було геть розорене російськими військами. Солдати спалили його столицю Бахчисарай, містечко Акмечеть — місцеперебування двору ханського спадкоємця. Зруйнували Гезльов (Євпаторія) й селище Карасу-базар.
У деяких куточках України, наприклад, на славетному острові Хортиця в Запоріжжі, й досі зберігаються сліди тих далеких подій у вигляді назв балок і ярів, залишків земляних валів, оборонних укріплень і... братських могил померлих від чуми російських солдатів і козаків. Згадуючи російсько-турецьку війну 1735—1739 років, є над чим замислитися й сучасному українському суспільству. Бо політики знову активно розігрують карту «вікової українско-російської дружби» й усіх її «безперечних вигод» для нашої країни.
БЕЗСИЛЛЯ МАЛОРОСІЙСЬКОЇ «ВЕРХІВКИ»
...У відповідь на набіги кримських татар і звістку про таємні наміри Османської імперії напасти на Росію імператриця Анна Іоанівна наказала військам розпочати облогу згадуваної вже фортеці Азов, розпочавши тим самим конфлікт.
«Яким державним діячем була Анна Іоанівна? Відповідь проста: та ніяким! Повний нуль!» — так характеризує імператрицю, яка розв’язала війну, російський історик Євгеній Анісімов. За його словами, положення Анни в суспільстві перед царюванням було настільки нікчемним, що при дворі її називали просто Іванівною, а іспанський посол у своїх донесеннях на батьківщину інколи плутав государиню з однією з її сестер. Звісно, «Іванівну» ніхто ніколи не готував до ролі правительки імперії. Та й корону вона отримала лише через випадок. Група честолюбних аристократів усадила її на престол, бажаючи обмежити на свою користь царську владу. Так само випадково гвардійські офіцери не змогли реалізувати цю затію й зберегли за Анною Іоанівною статус самодержиці всеросійської. Щоправда, реальна влада, вручена гвардією цариці, відразу ж зосередилася в руках її фаворита Бірона, прибалтійського дворянина з темним минулим, який встиг навіть побувати у в’язниці за вбивство, та купки іноземних авантюристів, що поступили на російську службу ще за Петра I.
Одним з таких найманців, що піднеслися за Анни Іоанівни, був фельдмаршал Бурхард Крістоф Мініх, командувач армії в російсько-турецькій війні. 1736 року він докладав імператриці, що за його наказом 16 тисяч гетьманських і декілька тисяч запорозьких козаків було «наряджено» в похід проти Кримського ханства. Скільком з них пощастило повернутися з походу, невідомо. За даними російського дослідника Олександра Широкорада, Мініх, який особисто керував кампанією, втратив у Криму майже половину своєї армії — 30 тисяч людей, не досягши жодного результату, окрім спустошення півострова. «Непродумані стратегічні плани, низький рівень оперативного мислення, рутинна тактика, що вели до невиправданих людських втрат, — ось що можна сказати про військові таланти Мініха», — пише Анісімов.
Несамостійна українська верхівка, яка боязко озиралася в російський бік, була не в змозі вплинути на політичні процеси в Петербурзі й кадрові рішення російських царів. Петербурзькі чиновники, в свою чергу, були впевнені, що Росія має право втручатися в усі справи України й експлуатувати її ресурси, абсолютно не зважаючи на її національні інтереси.
Анна Іванівна заборонила українським козакам обирати гетьмана, запровадивши в Україні новий орган влади — «Правління гетьманського уряду» на чолі з князем Олексієм Шаховським. Після взяття російською армією Очакова імператриця наказала іншому намісникові Малоросії, князю Івану Барятинському, направити в підкорену фортецю будматеріали, каменярів, теслярів та інших майстрових для проведення відновлювальних робіт. І лише якщо в Україні чогось бракуватиме, князеві дозволялося звертатися по допомогу в сусідні губернії. А доля українського козацького війська була цілковито в руках Мініха — амбітного й марнославного нікчеми з жезлом фельдмаршала, який вважав себе «стовпом Російської імперії» (так він написав про себе в мемуарах).
МІФ ПРО КРИМ
Офіційна російська пропаганда, яку підхоплює й частина українського політикуму, полюбляє представляти Кримський півострів місцем слави й доблесті російської зброї в боротьбі з турецько-татарською агресією. Насправді цілком успішними для Росії можна вважати лише війни, що проходили в епоху Катерини II й після неї (за винятком програної Кримської війни 1853—1856 років). У решті ж випадків ця теорія вимагає істотних коригувань.
Радянський дослідник Росії в Петровську епоху Микола Павленко зазначає, що походи російських військ на Крим неодноразово здійснювалися і до царювання Петра, але всі вони були невдалими. «Російській раті доводилося рухатися безлюдним і безводним степом, і вона, піддававшись ще й нападам татарської кінноти, досягала Криму настільки знесиленою, що не ризикувала ступити на півострів і поверталася додому», — пояснює Микола Іванович причини невдач військових походів проти татар.
Під цю характеристику дуже підходить, наприклад, Кримський похід 1687 року. Цікаво, що спільними російсько-українськими військами тоді командував фаворит правительки Софії князь Василь Голіцин, але головним винуватцем невдачі оголосили... українського гетьмана Івана Самойловича (степ підпалили нібито не татари, а запорозькі козаки за його наказом). Нещасного гетьмана заарештували росіяни, позбавили його посади й заслали до Сибіру, де незабаром він і помер.
Зате наступний Кримський похід Голіцина, який він здійснив 1689 року, був оголошений царівною Софією переможним для Росії, не зважаючи на те, що її війська, простоявши кілька тижнів під Перекопом, повернули назад, так і не ступивши на територію півострова.
Можна пригадати й більш ранню війну 1676—1681 років, яка коштувала Україні частини її території, що відійшла туркам з відома Москви, та зруйнованого за таємним царським наказом міста Чигирин, старовинної гетьманської резиденції. Росія ж за мирним договором ще й зобов’язалася платити кримському ханові щорічну «казну», а простіше кажучи — дань.
І, нарешті, до переліку відвертих невдач російської зброї у війнах з турками можна зарахувати Прутський похід 1711 року, коли російська армія під керівництвом самого Петра I потрапила в оточення. Щоб не стати полоненим султана, цар був змушений відмовитися від захопленого ним раніше Азова, ще й заплативши турецьким полководцям великі суми грошей. Цікаво, що для своїх підданих, за словами істориків, Петро оприлюднив інший варіант мирного договору з Османською імперією, що подавав події у вигіднішому світлі.
Війна 1735—1739 років теж не є винятком зі списку невдач. Російські війська три рази вторгалися до Криму, але кожного разу вимушені були повертатися, зазнавши серйозних втрат, здебільшого небойового характеру (чимало солдатів і офіцерів помирало не від ворожих куль, а від спеки, засухи, різних хвороб). Кримське ханство було розорене. Російські солдати з козаками спалювали всі населені пункти, що траплялися на їхньому шляху. А калмики (союзники Росії) ще й захопили безліч полонених і перетворили їх на рабів. Але при цьому морські ворота Криму — портові міста південного узбережжя (скажімо, знаменитий невільничий ринок Кафа), що забезпечували півострів усім необхідним, вціліли. До них російські війська навіть не наближалися.
Через спалах епідемії чуми росіянам довелося залишити захоплений у тяжких боях Очаків. Нагадаємо, що в його відновлення чимало зусиль вклала Україна. З тієї ж причини зазнав краху ще один стратегічно важливий захід. Російському війську довелося залишити Ново-Запорізьку верф, закладену на острові Хортиця за наказом самого Мініха. Розташована нижче дніпровських порогів, вона якнайкраще підходила для будівництва човнів і кораблів, які армія використовувала для утримання фортець в облозі. У квітні 1739 року, за даними дослідника Олександра Широкорада, поблизу Хортиці було більш як три сотні кораблів різних моделей: галер, бригантин, дубель-шлюпок і козацьких чайок. Але жоден з них у бій так і не вступив. Як уже зазначалося, в російському таборі на Хортиці спалахнула епідемія чуми, почалися проблеми з провіантом. Крім того, Росія незабаром уклала мир з Туреччиною, після чого необхідність у суднах, збудованих на Ново-Запорізькій верфі, просто зникла. Провести їх угору по Дніпру, та ще й через пороги, люди, які залишилися живими, не мали жодної можливості, тому їх змушені були залишити, затопивши найбільший корабель разом з гарматами і ядрами (частина їх сьогодні є експонатами музею запорозького козацтва).
Отже, кажучи сучасною мовою, результати цієї війни абсолютно не виправдали вкладених у неї коштів і людського ресурсу. Вона не вирішила навіть проблеми безпеки українського та російського населення, яке потерпало від постійних набігів татар аж до царювання Катерини II, яка під цим приводом розпочала 1768 року чергову війну з турками.
