Тогочасна українська культура значною мірою ще залишалася середньовічною. Освічену частину населення представляли переважно духовні особи. Не дивно, що літературою, котрою користувалися в ті часи освічені українці, були твори релігійного характеру — біблійні тексти, писання церковних авторитетів, богословські (зокрема, полемічні) твори тощо. Далеко не останнє місце посідала тут і житійна література. Так доволі популярним твором в тодішній Україні був Києво-Печерський патерик.
Ведучи мову про українську культуру (передусім літературу) ХVII ст., варто зазначити, що вона залишалася переважно анонімною. Це теж релікт Середньовіччя. В традиційних суспільствах, де слабка суспільна динаміка, автора цінують не за оригінальність, а за те, що він уміє відібрати найбільш цінні традиційні погляди, ідеї й викласти їх. Такий автор не творить нічого нового, а лише повторює старе й, як правило, не афішує свого імені. Власне, «середньовічний автор» не є автором у сучасному розумінні цього слова. В епоху Середньовіччя в Україні, як і в інших землях Європи, афішування авторства вважалося своєрідною гординею.
Однак було б неправильно розглядати українську культуру ХVII ст. як цілком середньовічну. В ній досить чітко простежувалися тенденції Нового часу, пов’язані передусім з європейськими ренесансними впливами; поширюються твори світського характеру. А серед них художньо- літературні тексти, в яких простежується інтерес до інтимного життя особи. Починають з’являтися й авторські твори. Наприклад, літературна полеміка, що велася в Україні та Білорусії в 20-х рр. ХVII ст. з приводу унії та відновлення православної ієрархії мала переважно відкритий характер і автори полемічних творів фактично афішували свої імена. Вищевказані особливості розвитку української культури в ХVII ст. знайшли відображення в «Житії княгині Ольги». З одного боку, ми маємо, принаймні за формою, чисто середньовічний літературний твір — агіографічний текст, який до того ж є анонімним. Однак за змістом цей твір досить близький до художньо-літературних творів ренесансного спрямування.
Складене Житіє не на основі релігійних, а світських джерел. Передусім це давньоруські літописи й похідні від них тексти, в т.ч. й ренесансного спрямування. Так, автор двічі в Житії посилається на польського ренесансного історика Марціна Кромера. Схоже, він використовував «Хроніку…» цього автора, в якій подавалося чимало відомостей з історії України. Така джерельна база робила Житіє твором не стільки релігійного, скільки світського характеру.
До ренесансних моментів твору варто віднести й те, що в ньому велика увага приділяється інтимним епізодам у житті княгині. Першим таким епізодом є її зустріч iз майбутнім чоловіком, князем Iгорем. Князь ніби одного разу полював на Псковщині, де народилася й жила Ольга. Тут вони й познайомилися. Iгорю потрібно було перетнути річку. Він побачив, що по ній пливе хтось у човні й попросив, щоб його перевезли. У човні виявився не юнак, а гарна дівчина. Це й була Ольга. Молодий князь «запалився блудною похіттю» і «почав до неї слова невстидливії мовити». Однак дівчина, збагнувши, які наміри має князь, «його мову припинила своєю мовою». Вона говорить, що не личить князеві, який судить інших людей, чинити зло. А в кінці попереджає, що скоріше згине, ніж чистоту свого дівоцтва втратить. Князь, вислухавши Ольгу, засоромився. Він не зачепив дівчину. А коли настав час йому одружуватися, то послав за нею і з належною честю взяв її за жінку.
Другий епізод з інтимного життя княгині Ольги, описаний у творі, — це сватання до неї візантійського імператора, відомий ще з «Повісті минулих літ…» Після смерті князя Iгоря Ольга їде до Константинополя, щоб прийняти християнство. Тут вона зустрічається з верховним правителем імперії і «…коли побачив цар, що красою й мудрістю стоїть вона вище інших жінок, вражений красою її, захотів мати її собі за жону, бо був цар молодий і не мав ще жони». Проте Ольга перехитрила царя. Вона попросила, щоб він виступив її хресним батьком. Це було зроблено, хрещення відбулося. I ось тоді імператор запропонував Ользі стати його жінкою. А вона відповіла, що не може, відповідно до християнських звичаїв, вийти заміж за свого хресного батька. Iмператору нічого не залишилося, як відпустити Ольгу з миром й наділити її великими дарами.
Автор намагається звернути увагу і на її високоморальну поведінку, яка узгоджується з християнськими нормами. Він підкреслює, що Ольга чинила по-християнськи ще до того, як стала християнкою. Наприклад, коли велася мова про зустріч майбутньої княгині з Iгорем, автор спеціально вказав: «Такий добрий був початок блаженної Ольги, яка ще не знала ані бога, ані заповідей його не чула, а таку знайшла від бога премудрість, щоб зберегти чистоту».
Автор Житія, використовуючи давньоруські літописні джерела, не міг обійти стороною такий епізод в біографії Ольги, як її помста деревлянам за вбитого чоловіка Iгоря. Адже в «Повісті минулих літ» він фактично займає центральне місце в життєписі княгині. Однак осмислення цього епізоду в «Повісті…» та Житії різне.
В «Повісті…», описуючи помсту княгині, літописець хотів, по-перше, показати, що Ольга мала якості (розум, волю, рішучість...), які давали їй змогу знаходитися на князівському столі. Адже княжіння, з точки зору наших далеких предків, справа не жіноча. I тому необхідно було якось обгрунтувати цей винятковий випадок. По- друге, літописець, керуючись своєрідним «києвоцентризмом», намагався принизити деревлян як конкурентів-сусідів полянського племені. Фактично він проводив наступну думку: мовляв, деревляни настільки недолугі, що навіть жінці вдалося їх обдурити й підпорядкувати своїй владі.
Розповідь про помсту Ольги деревлянам виглядає дуже по-язичницьки. Очевидно, це розумів автор християнського Житія. Він не приділяє так вже й багато уваги цьому епізоду, як літописець. Водночас намагається підкреслити, що помста княгині мала «виховне» значення, тим самим забезпечувала порядок і стабільність у суспільстві. Таке розуміння чітко виявляється в словах, які автор Житія вкладає в уста княгині. «Винищіть на землі всіх бунтівників і убиіць мужа мого, — каже вона своїм слугам, — нехай противленці панам своїм (піднесли-бо руки на пана свого!) й інші свавільники в Русі, почувши про їхню загибель, боялися і не важилися б панів своїх губити, а зі страхом служити і корилися». Подібна інтерпретація вже може бути осмислена в контексті християнської ідеології, зокрема, слів апостола Павла, який закликає рабів коритися своїм панам.
Автор Житія (і це цілком зрозуміло) намагався постійно підкреслювати християнськість княгині Ольги. Вона спеціально їде до Константинополя хреститися; поводить себе там ще більше по-християнськи, ніж сам імператор. Після хрещення Ольга в пості й молитвах проводить день і ніч, дає щедру милостиню убогим людям, береже чистоту тілесну й духовну.
У Житії спеціально акцентується увага на світоглядно-конфесійному конфлікті між Ольгою та її сином Святославом. Варто зазначити, що «Повість минулих літ…» згадує про цей конфлікт як про незначний епізод. А в Житії він фактично стає кульмінацією розповіді і отримує яскраво виражене драматичне звучання. В уста княгині Ольги автор вкладає своєрідне повчання. Вона з осудом говорить, що Святослав йде шукати щастя в чужі землі, а про свої забуває. Таку нерозумну поведінку вона пов’язує з його ідолопоклонством. Ольга благає сина не йти воювати на чужину, поки вона не помре. Не можуть не розчулити такі її слова, звернуті до Святослава: «Тож прошу тебе, не йди нікуди, поки я не помру, а коли віддаси моє грішне тіло землі, то йди, куди хочеш. По смерті моїй не чини наді мною нічого з обрядів та забобонів поганських, але священик мій нехай поховає тіло моє грішне за звичаєм християнським. I могили наді мною не треба насипати, ні тризни чинити. Але пошли золота багато до Царгорода, до святого патріарха, і хай той за душу мою грішну помолиться господу богу і накаже служби божі іншим священикам за мене служити і іншим милостиню дасть». Ці слова створюють образ християнства як чогось «домашнього», «сімейного». Такий образ явно суперечив образу «агресивно-місіонерського християнства», яке на українські землі в той час несли отці-єзуїти.
Загалом можемо констатувати, що християнство, представлене в Житії княгині Ольги, має ренесансне забарвлення. Сенс його бачиться не в аскетичній поведінці, як це ми здебільшого спостерігаємо в агіографічній літературі, наприклад, у популярних в Україні Житії Феодосія Печерського, інших агіографічних творах Києво-Печерського патерика. Сенс християнства — у високоморальній поведінці, збереженні чистоти духовної й тілесної. На цьому постійно акцентували увагу ренесансні гуманісти, зокрема соцініани, вчення яких мало неабиякий вплив на Україні. Також християнство в Житії княгині Ольги має терпимий, неагресивний характер, що теж відповідало духові ренесансного гуманізму.
Водночас християнство Житія має (можна так сказати) «лірично-сумне звучання». Особливо це виявляється в передсмертному заповіті княгині, коли вона просить сина Святослава, щоб той поховав її по-християнськи. Цей сумний ліризм, який звучить у словах княгині, автор Житія підсилює ще таким реченням: «Це чуючи, Святослав вельми плакав і все наказане обіцяв виконати, тільки вірити у Христа не схотів». Цей сумний ліризм загалом не притаманний ренесансному гуманізмові. Певно, він є своєрідним відображенням ментальності українців. Можливо також, що релігійно-світоглядний конфлікт матері й сина, описаний в Житії, — це неусвідомлене відображення конфесійних конфліктів у сім’ях — явища, яке набуло помітного поширення в Україні ХVII ст. Загалом можемо констатувати, що Житіє княгині Ольги — пам’ятка української культури ХVII ст., яка дуже цікаво передає світосприйняття, погляди наших предків, що жили в той непростий час.
