Іноді згадую, як важко було в моєму сільському довоєнному дитинстві дочекатися визрівання агрусу, шовковиці, яблук, абрикосів тощо. В ті часи, попри всі заборони, значна частина врожаю поїдалась дітьми зеленою, ще у пуп’янках, майже зразу після цвітіння. Навіть у власному саду, не говорячи вже про «нічиї» дерева та кущі, — на вулицях, у посадках біля дороги, у колгоспному, а то й у сусідському саду. Заради кількох вишень чи одного яблука залазили, бувало, з ризиком зламати собі шию, на самі верхівки дерев, трясли дерева, кидали палки. Пам’ятаю, як ми із сестрами давали собі й батькам обіцянки не чіпати кущ агрусу під вікнами хати і хоч раз у житті покуштувати дійсно спілих його ягід (існувала легенда, що вони тоді дуже солодкі), але жодного літа не могли втриматися. Причина, як тепер гадаю, проста — сільські діти не мали у той час інших ласощів.
Під час війни, опинившись на окупованій території, ми не голодували, але не були й ситі. І часто ходили з мамою за багато кілометрів у якісь кинуті сади, у ліски в балках, у придорожні посадки і збирали на зиму все що попадеться — ягоди гліду, шипшини, груші- дички та яблука, здичавілі абрикоси. Досі пам’ятаю ті тихі печальні, легко забарвлені дні кінця літа; розходився ранішній туман і з нього виринали всипані росою та червоним намистом кущі шипшини; шелестіла висока суха трава. Обідали хлібом із набраними ягодами, яких намагалися їсти менше, аби більше принести додому і насушити на зимові узвари (варення варити було неможливо — зовсім не було цукру). Іноді ми випадково виходили на якесь село і коли починали збирати на околиці ягоди, з крайньої хати звичайно виходила господиня і кричала нам, що то її «власний законний» кущ. Мама ніколи не сперечалась; ми повертали і йшли собі степом чи балкою далі від села.
Сьогодні, йдучи на роботу вулицями та тихими бульварчиками Оболоні, я часто згадую те своє, не таке вже й погане, дитинство. Теперішня Оболонь збудована, як відомо, на руїнах села, яке існувало тут із давніх часів і завжди купалося в садках — яблуневих, вишневих, абрикосових. Попри будівничу, а потім транспортну навалу, й досі збереглися «реліктові» залишки тих садів; інколи в зовсім дивних місцях — поряд зі смітниковими коробами, під глухими стінами багатоповерхових будинків, недалеко від перехрестя вулиць. Трапляються й біля під’їздів або під вікнами, — очевидно, дерева посадили тут вже після забудови. Зараз ці клаптики садків нікому не потрібні і давно здичавіли — їх не поливають, не вдобрюють, не обкопують. Попри те, що більша частина оболонців — колишні сільські мешканці і що помітну частину свого часу вони проводять на лавках біля під’їздів. Дерева, однак, вперто продовжують плодоносити, особливо абрикоси та вишні.
Цього року трапився великий врожай не тільки молдавських абрикосів, якими завалені київські ринки, але також оболонських. І молоді й зовсім старі, ще «сільські», дерева стоять зараз, густо вбрані маленькими але смачними солодкими золотими плодами. Тим же золотом всипана земля під кожним деревом — абрикоси падають прямо під ноги людей, мешканців великого міста. Як у біблійному Едемі чи в саду Гесперід.
Хоч як це дивно, але ці плоди не потрібні нікому, ними ніхто не цікавиться, не звертає на них уваги. І це на Оболоні, яку аж ніяк не назвеш Сен- Жерменським передмістям чи «Царським селом» Києва. І в той час, коли ціни ростуть, а статистика наводить жахливі дані про мільйони людей, які живуть за межею бідності і яким пенсії чи платні вистачає хіба що на хліб.
Факт, однак, залишається фактом — на дарові спілі смачні оболонські абрикоси не знаходиться споживача, — вони падають на землю і гниють. Не цікавляться ними діти, очевидно, повністю позбавлені нормального спортивного інтересу — залізти на дерево й покуштувати найсолодші, з верхівки, плоди. Не спокушають золоті абрикоси й старих незаможних людей, які могли б збирати плоди з землі відрами, як колись збирали у своїх садках. І робити з них варення, або компот, або сушку чи просто їсти — накопичувати в організмі вітаміни на зиму. Цими абрикосами вочевидь можна й торгувати на базарі, заробляючи на тому якусь копійку. Чи може цей товар і на базарі не «не йде», бо всі оболонці — багаті, багатенькі й зовсім бідні — надають перевагу втроє-вчетверо дорожчим молдавським абрикосам?
То ж як тлумачити цей абрикосово-оболонський феномен? Чи можна його сприймати як показник зростання добробуту найбільш збіднілої верстви нашого суспільства і, відповідно, як прояв самоповаги цієї верстви? Звичайно, якщо вважати проявом «самонеповаги» збір нічийних плодів. А можливо, у нас уже сформувалася якась нова мораль: жебракувати, у смітниках порсатися — можна, шмарувати все і всіх навколо словесним дьогтем — також можна. А зібрати собі на зиму відро абрикосів, які падають тобі в руки, — принизливо.
Чи просто ліньки? Наскільки легше сидіти цілий день перед під’їздом, теревені розводити і зі смаком, компетентно клясти життя. Як кому, а мені більше подобаються люди, подібні одній старій, огрядній і вочевидь життєрадісній жінці. Сидячи на перевернутому відрі в колі колег — продавців сигарет, вона весело щось розповідала. Я йшла мимо і до мене дійшла тільки одна фраза: «Коли я була ще пенсіонеркою…»
