Доля часто буває несправедливою, немилосердно жорстокою до митців. Це трапляється, коли найкраще творіння самим Богом обдарованої людини не знаходить належного відгуку в серцях і душах сучасників; причини тут можуть бути різні — глухота критики, читачів або слухачів, штучна чи то навмисна ізольованість Майстра від суспільства (тим трагічніша, чим більшою мірою автор спромігся випередити, перемогти свій час)...
Але саме час поступово (буває — і через десятиліття, а то й через віки!) все розставляє по місцях. І тоді, здавалося, уславлені, відомі навіть школярам постаті з національного Пантеону постають перед нами в незвичному, новому світлі: те, що було призабуте з їхньої духовної спадщини, через нашу непростиму недбалість або просто лінощі перебувало у «сірій зоні» забуття, у тіні невігластва — раптом виявляється дуже суттєвим, таким, що виходить далеко за вузькі межі того чи іншого конкретного часу.
Яскравий приклад тут — сприйняття у масовій свідомості творчого доробку найбільшого українського драматурга другої половини ХIХ століття Івана Карповича Карпенка-Карого. Для пересічного читача (схоже, глядача теж!) Іван Тобілевич передовсім є автором класичних комедій: «Мартин Боруля», «Сто тисяч», «Хазяїн», «Суєта». А таке (хіба це не дивно?) вершинне досягнення Івана Карповича, як трагедія «Сава Чалий», відоме значно менше. І це при тому, що одразу після постановки «Товариством малоросійських артистів під керівництвом П. К. Саксаганського і М. К. Садовського» (Київ, 21 січня 1900 р.) «Сава Чалий» здобув найвищу оцінку публіки й критиків. Трагедія увійшла до золотого фонду репертуарів багатьох українських труп. Такий вимогливий знавець мистецтва, як геніальний Іван Франко, абсолютно не схильний до солодкої компліментарності, писав про те, що трагедія «Сава Чалий» гідна «стати в ряди архітворів нашої літератури». Ось як розумів Франко її зміст: «Сава Чалий» — це трагедія з XVIII століття, основана на часах занепаду й хитання українського національного почуття, трагедія перевертня, що для особистої користі йде на службу до ворогів і наслідком натуральної реакції здорових останків національного життя гине в хвилі, коли його зрадницькі плани, здавалося, були близькі здійснення». Підсумовуючи, Франко підкреслює, що «драма мала велике значення для сучасної України, плямуючи інтенції сучасного національного ренегатства».
Отже, «трагедія перевертня», «національне ренегатство» — таким є коло проблем трагедії Карпенка-Карого. Чи варто говорити, що це — проблеми, актуальні для України і 100 років тому, коли писався твір, і зараз?.. І хіба не ця безстрашна спроба автора збагнути страшну суть (і приховані причини!) наших застарілих національних хвороб значною мірою не прояснює нам, чому в радянські часи до трагедії ставились вельми стримано, хоч і не забороняли її?
Карпенко-Карий розумів свою відповідальність як творця. Дружина й друг видатного драматурга, Софія Тобілевич так згадувала про задум трагедії та його реалізацію (1898— 1899 рр.): «Народна дума про Саву Чалого збудила в Івана Карповича цікавість до кращого обізнання з тим періодом історії України, в який міг діяти ватажок-гайдамака, що зрадив народній справі. Сама по собі зрада вчорашнього героя (перехід його на бік ворогів) не була цікавою подією для Івана Карповича. Відомості про ту зраду, які подавала дума про Чалого, були занадто дріб’язковими. Товариші покарали його за «сукні й адамашки» та за інші дарунки, якими заплатила польська шляхта зрадникові за його допомогу в знищенні своїх колишніх друзів і бойових товаришів. Іван Карпович хотів ускладнити почуття зрадника, наділивши його неначе щирим бажанням урятувати рідну землю від кривавих боїв повстанців-гайдамак з панами (ось що є ключовим для розуміння трагедії! — І. С. ). Багато й довго міркував письменник над темою «Сава Чалий», над розгортанням сюжету трагедії людини, яка в своєму серці мала вірність і любов до батьківщини, а проте пішла хибним шляхом. Іванові Карповичу хотілося написати п’єсу правдиво з історичного боку і водночас змалювати Саву в новому освітленні. Показати його тяжку помилку, а не лише підлу зраду».
Це свідчення Софії Тобілевич (з книги «Мої стежки і зустрічі») дуже цінні для нас. У той же час вони якоюсь мірою відкривають двері до творчої майстерні Карпенка-Карого, великого митця. Справді, порівнявши історичні відомості про реального Саву Чалого (про нього, як відомо, написав п’єсу ще молодий Микола Костомаров у 1838 році) та той образ, що його створив митець, легко переконатись у тому, що автор значно ускладнив та поглибив трагічний конфлікт, і відповідно, уникнув спрощення, змальовуючи портрет свого героя. Згадаємо коротко, що нам відомо про історичного Саву Чалого.
Родом з Комаргорода Ямпільського повіту на Вінниччині, за походженням міщанин, цей чоловік служив ротмістром (за іншими даними — сотником) надвірної міліції у польського магната князя Юрія Любомирського. У 1734 році на Вінниччині, Черкащині та в інших регіонах Правобережної України розпочався потужний повстанський рух проти шляхти; активну участь у повстанні брав і полк міліції під командуванням Верланя, де служив Сава Чалий. Наприкінці травня 1734 року Чалий, будучи в Умані, присягнув на вірність російській імператриці Анні Іоаннівні, а невдовзі очолив загін (ватагу) з 200—300 відчайдухів — «харцизяк», як нападали на маєтки шляхтичів, каравани купців, що перебували під царською опікою (тобто, зауважимо, Чалий налаштував проти себе як представників російської влади, так і адміністрації Речі Посполитої — за «недотримання присяги» з боку першої та за «гайдамацтво» і «розбій» з боку другої), а іноді — й грабували невеликі міста, приміром Шаргород.
Російській владі вдалося спіймати Саву, проте восени 1735 року він з частиною свого загону втік з в’язниці у Білій Церкві. А вже через рік, у 1736 році, польські архівні документи йменують Чалого «козацьким полковником» на службі у Речі Посполитої — він активно допомагає шляхті боротися з гайдамаками (за деякими джерелами, Сава повернувся на службу польській шляхті, розраховуючи на обіцяну коронним гетьманом Потоцьким амністію, окрім того, вирішальну роль відіграло вдале одруження Чалого з вдовою шаргородського чоботаря, а за іншими відомостями, використаними Карпенком-Карим, навіть з донькою місцевого аристократа Зосею Курчинською). Причому важливо підкреслити, що автор, аналізуючи мотиви цього шлюбу, зробив наголос не на кар’єрних очікуваннях Сави, а на правдивому, глибокому почутті своїх героїв. Ще важливішим є те, що Карпенко- Карий не піддає сумніву щиру любов Чалого до України: перед нами не просто запеклий зрадник, злочинець і ренегат, а людина, котра вважає (зуміла переконати себе), що «холопський і панський інтерес один — спокій і добробут» і прагне на цій основі досягти, як сказали б пізніше, «класового миру» між магнатами-шляхтичами й покріпаченими селянами. Бо «ми будем рятувати, — каже Чалий, — віру, народ і край від нової руйни!». Саві нестерпна думка про те, що Україні «судилося весь вік топить своїх синів у братній крові, палить і нищить все вогнем затим, щоб потерявши діток славних, ти надівала знов ярмо і тяжко знов під ним стогнала...». Мрія Сави — спокій, припинення різанини й кровопролиття, мир на змученій землі.
Проте фатальна помилка Чалого в тому, що консолідувати, ба навіть примирити два ворожі табори, чиї інтереси, світогляд та прагнення є абсолютно несумісними — неможливо. На жаль, не до миру і спокою прагне коронний гетьман Потоцький. Його кредо (і це проголошено у п’єсі!): «Хлоп був шакалом, єсть і буде! Паля і шибениця — ось мій девіз!». І якщо Потоцькому й потрібні консолідація і спокій — то тільки той «золотий спокій», при якому раб- селянин залишається покірним рабом! Коли ж Чалий, той Чалий, про якого гайдамака Медвідь каже: «Пани тут всі навколо (тільки Сави Чалого бояться, а наш брат їх ні краплі не страшить, так вже привикли всіх вважать за бидло!», — починає служити шляхті, то на цьому смертному шляху чекає його не слава, не мир для України, а братовбивча війна з вчорашніми товаришами, спалені ним же в запалі бою свої ж православні церкви, зрада колишніх ідеалів і в кінці — ганебна, страшна смерть від руки гайдамацького ватажка Гната Голого, в минулому — побратима Чалого...
Іван Карпенко-Карий ніколи не зраджував свої ідеали (національна свобода в них була такою ж вагомою складовою, як і соціальна справедливість; недарма цензор Вержбицький вимагав заборонити трагедію «Сава Чалий», бо вона «местами содержит речи, проникнутые украинопатриотическим чувством» и «возбуждает сословную вражду»). І як нагадування нам звучать слова українського драматурга №1 з листа до сина Назара (грудень 1900 року): «Не забувать ніколи високих ідеалів! Програма ідеалів безмежна, але той, хто хоч невелику частину цих ідеалів носить в своїй душі, береже їх, як святиню, і по мірі сил своїх виповняє, той тільки має задоволення, бо тільки безконечно прекрасного в житті тяжко досягнути, а через те праця на користь прекрасного безкрая і вічно тримає чоловіка на благородній висоті життєвих задач!».
