7 квітня 1925 року, в день Благовіщення в Донському монастирі помер Патріарх Московський і всієї Русі Тихон (Бєлавін). Обрання митрополита Тихона відбулося після майже 200-річної перерви російського патріаршества: 1721 року сан патріарха було скасовано — суто «по-більшовицьки» — Указом царя Петра I. Тихон Бєлавін, 11- й Московський патріарх, зайняв патріарший трон після Лютневої революції, саме тоді, коли до влади приходили більшовики.
Патріарх Тихон почав із того, що 1918 року анафематствував більшовиків, вiн говорив: «Схаменіться, божевільні! Ви творите справу сатанинську!..» У своєму першому Пастирському посланні він заклинав віруючих «не вступати з такими недолюдками роду людського в будь-яке спілкування». У поширеному зверненні до Раднаркому 26 жовтня 1918 р. Тихон звинувачує владу в продовольчих і паливних ускладненнях і в інших народних лихах. Патріарх мав відносини з гетьманом Скоропадським і благословляв його діяльність, а також із бунтівними білими генералами. За вказівкою Тихона створювалися «парафіяльні ради для захисту майнових та інших прав Православної церкви»; він вів запеклу кампанію проти розкриття мощей, якими влада демонструвала методи «опіуму для народу». У випадках співпраці з новою владою він погрожував мирянам відлученням від церкви, а священнослужителям — позбавленням сану.
1923 року патріарха Тихона заарештували, почалося слідство і підготовка до судового процесу. (Документи слідства, резолюції й накази Ярославського, Троцького та інших більшовиків вражають фантастичною байдужістю до особистості, цинічним зневаженням елементарних прав людини.)
Ув’язнення патріарха не залишилося непоміченим у Європі. Посипалися протести, вимоги звільнення; до Московського уряду звернулися Римський папа, Вселенський патріарх, Архієпископ Кентерберійський та інші відомі європейські діячі. Фрітьоф Нансен, зокрема, просив «...шановного пана Троцького застосувати свій особистий вплив, щоб врятувати життя патріарха Тихона... Я боюся, що якщо патріарха Тихона розстріляють, то діяльність організацій, які зараз працюють на відновлення Росії, буде серйозно скомпрометована». (Допомога голодуючим регіонам Росії ставилася тоді в залежність від долі патріарха.)
Тим часом Омелян Ярославський «працював» з ув’язненим. Невдовзі він повідомив Троцького, що «у разі тиску та деяких обіцянок Тихон погодиться на наші пропозиції. Його публічні заяви матимуть величезне політичне значення: він буде скомпрометований зв’язками з ГПУ; а його визнання зроблять його «єретиком» в очах істинно православних».
16 червня 1923 року Тихон написав «Заяву до Верховного суду РРФСР». Там, серед іншого, йшлося: «Будучи вихованим у монархічному суспільстві та перебуваючи до самого арешту під впливом антирадянських осіб, я справді був налаштований до Радянської влади вороже, причому ворожість із пасивного стану іноді переходила в активнi дії... Я каюся в цих проступках проти державного устрою та прошу Верховний суд змінити мені запобіжний захід, тобто звільнити мене з-під варти. При цьому я заявляю Верховному суду, що я відтепер Радянській владі не ворог». Патріарха звільнили та відправили до Донського монастиря.
У квітні 1925 року патріарх Тихон помер від чергового нападу грудної жаби. Напередодні смерті Патріарх склав «Відозву» — останній документ, який яскраво засвідчив його збентеження, біль і безсилля. Ось кілька цитат із цього передсмертного документа: «...У громадянському плані ми повинні бути щирими до Радянської влади, засуджуючи будь- яке спілкування із ворогами Радянської влади і явну або таємну агітацію проти неї. А архіпастирів і пастирів, які відмовляються визнати свої помилки та принести розкаяння в них перед Радянською владою, треба віддавати суду Православного Собору... Закликаємо не допускати жодних намірів неблагонамірених людей у бік антиурядової діяльності, не мати надій на повернення монархічного ладу і пересвідчитися в тому, що Радянська влада — справді міцна й непохитна.
Наші вороги поширюють хибні чутки про те, що Ми на патріаршій посаді не вільні в розпорядженні словом Нашим і навіть совістю, що Ми позбавлені можливості спілкування з паствою, Нами веденою. Ми оголошуємо брехнею і спокусою всі вигадки про несвободу Нашу, оскільки немає на землі влади, яка могла б зв’язати Нашу Святительську совість і Наше патріарше слово.
Закликаючи на архіпастирів, пастирів і вірних Нам чад благословення Боже, благаємо вас зі спокійною совістю, без боязні погрішити проти Святої віри, підкоритися Радянській владі не за страх, а за совість.
Водночас Ми висловлюємо тверду впевненість, що встановлення чистих, щирих відносин спонукатиме Нашу владу ставитися до нас із цілковитою довірою, дасть Нам можливість викладати дітям закон Божий, мати богословські школи для підготовки пастирів, видавати на захист Православної віри книжки й журнали».
Патріарх Тихон очолював Церкву вісім страшних років, наповнених революційним свавіллям, поваленням не лише самодержавства, а й старого способу життя всіх верств суспільства країни, розстрілом царя, війною, голодом мільйонів росіян і, що було для патріарха найбільш трагічним, — безпрецедентними у Росії гоніннями на Церкву. Йому доводилося постійно й небезпечно балансувати між обов’язком і владою, між життям і смертю. В останні роки свого життя він перестав публічно засуджувати владу навіть за найжорстокіші дії. Але Патріарха постійно мучило питання: «Чи не надто я поступився?» Він не переставав розмірковувати про «катакомби», але так і не покликав туди Церкву.
Тихон почав патріарше служіння підданням нової влади анафемі, а закінчив — закликом православних до співпраці з нею. Вчитуючись в події тих років, можна виразно бачити, що така махина, як Русь православна, з її впливом та зi щільним охопленням всієї колишньої імперії вшир і вглиб, мала історичний шанс змінити хід подій, сформувавши православний опір богоборчій владі. Проте для цього потрібні були подвижники й герої, а їх Церкві забракло. Трагічна капітуляція православ’я почалася з того, що Церква «змовчала, не помітила» вбивства царя Миколи II.
21 вересня 1991 року Архієрейський Собор Російської православної церкви канонізував патріарха Тихона — зарахував його до сонму святих Помісної церкви.
