Неймовірно, але це так, два Сергія, дві поетичні душі, дві зовсім незнайомі людини з різного часу, різного віку зустрілись в декількох строфах, написаних зовсім юним солдатом Сергієм в 1945-му і прочитаних трохи старшим Сергієм в 1975-му.
Під час чергових відвідин моїх батьків, які мешкали в селі на Житомирщині, ми з чоловіком травневим теплим вечором переглядали сімейну бібліотеку, перебираючи книги української та російської класики. Зовсім випадково до рук чоловіка потрапив затертий часом та фронтовими дорогами фотоальбом із видряпаними на обкладинці ініціалами Б.С.П. Цей «антикваріат» належав моєму батькові, ветерану війни Бачинському Станіславу Петровичу. Серед десятків фотографій у ньому лежав маленький, зім’ятий, пожовтілий від часу аркуш паперу з написаним від руки, не зовсім розбірливим почерком, віршем, точніше, його початком:
«Святою грустью
расставанья
Твои охвачены черты
Да не коснется увяданье...»
З виразу обличчя мого чоловіка Сергія я зрозуміла — вірш зацікавив його. «Хто написав це?», — запитав він. «Не знаю, батько, мабуть, знає», — відповіла я. Чоловік мій був істориком за покликанням, та до нестями любив літературу, будучи викладачем політології, вдало використовував її у своїх лекціях, сам писав вірші, був великим шанувальником творчості талановитих поетів.
Розмова із батьком видалася тривалою, затягнулась до пізнього вечора. Своєю розповіддю він зацікавив і мене. Історія вірша вразила нас.
У 1945 році війна закинула батька до Австрії, саме тут він зустрів перемогу. У Відні його військова частина перебувала ще до кінця жовтня. В одному з місцевих військових госпіталів лежав його земляк Янко, а поряд із ним, зовсім юний хлопчина, душа палати, «поет Серьога». Коли батько 9 травня прийшов востаннє провідати Янка, якого виписували і відправляли в свою частину, ліжко «поета» було пустим. А на лікарняній тумбочці, серед медикаментів та брудних бинтів лежав аркуш паперу — з вітальними словами Сергія до дружини та незавершеним віршем. Усі в палаті знали, що дружина поета Марія була з Житомира. Янко раптом взяв лист і, без жодного слова, подав моєму батькові, той, ніяковіючи, взяв його, добре розуміючи, що ніколи не зможе його відправити вдові поета, та все ж поклав у свій альбом. З роками не раз намагався викинути його, та не зміг. Так і залишився він в альбомі, як пам’ять про стертого війною невідомого поета, який не встиг стати відомим та непомітно розтанув серед мільйонів жертв війни.
Було вже пізно, ми з батьком пішли відпочивати, а чоловік продовжував сидіти у м’якому кріслі, тримаючи в руках загадковий лист — сумний привіт із далекого 45-го.
А на ранок Сергій прочитав мені власне продовження вірша Серьоги.
Восени 1993 року у розквіті сил пішов із життя і мій чоловік, не стало Сергія «старшого». Я все частіше думаю, що дописаний ним того далекого вечора вірш, був прощальним листом не тільки до незнайомої Марії...
На сьогодні давно немає ні юного поета, що загинув від ран у 45-ому, ні мого чоловіка, ні ветерана війни Бачинського Станіслава Петровича. Є лише моя пам’ять, батьків фронтовий альбом і вірш:
«Святою грустью
расставанья
Твои охвачены черты
Да не коснется увяданье
Твоей небесной красоты.
И каждый миг, все дни
с тобой
Пусть будет вера и любовь,
Надежда пусть своей рукой
Усталость снимет
вновь и вновь.
Но если дождь забьет
в стекло
И холод приползет
в кровать,
И ты не в силах будешь ждать,
Смех обовьет тебя светло.
Тогда не жди. Лишь Бог судья
С тобою нам, любовь моя.
Кто я, чтоб клятвою
связать,
Заставить сердце радость смять?
Ведь даже звезды в вышине
Бесследно никнут
на рассвете,
Они немеют, как во сне,
И нежно тают, солнце встретив.
Я все прощу, я все пойму —
Тебе подобной я не знаю.
Глазами тихо обниму
Твой силуэт, моя родная...»
