У світ вийшла книжка, яка приречена неминуче стати одним із фундаментальних видань для всіх, хто цікавиться історією України ХХ століття. Ідеться про енциклопедичний довідник «Рух Опору в Україні. 1960—1990».
Надрукували його у видавництві «Смолоскип», котре, до речі, й саме мало відношення до різноманітних проявів дисидентства — його співробітники часто організовували переправлення через кордон нелегальних матеріалів та влаштовували для них розголос у західних засобах масової інформації.
Довідник «Рух Опору в Україні. 1960—1990» — грубенький том на вісімсот чотири сторінки. В алфавітному порядку тут зібрано коротенькі довідкові статті на тему «підривної антирадянської діяльності». Основна їх маса присвячена людям, які цим займалися — в передмові упорядники умовно поділили їх на три групи: шістдесятники (ті, хто першими після смерті Сталіна й початку «відлиги» стали вибиватися з радянських канонів, переважно своєю творчістю), дисиденти (протестували проти різноманітних соціальних, національних і культурних несправедливостей, поширювали нелегальну літературу) та правозахисники (після ухвалення радянською владою низки міжнародних угод з приводу прав людини намагалися легально добиватися пом’якшення загального режиму, звільнення політв’язнів, припинення тиску на інакодумців тощо). Василь Стуc, Алла Горська, В’ячеслав Чорновіл, Валерій Марченко та багато інших, менш відомих сьогодні активістів. Інформація про них досить повна, як на формат видання, щоправда, в деяких випадках її викладено в несподівано пишний і урочистий спосіб. Важливо натомість, що згадано не лише найактивніших і найбезкомпромісніших, а й тих, хто з різних причин не був борцем, а лише епізодично з’являвся в Опорі, але все ж робив у нього й свій внесок.
Також у довіднику є статті про нелегальні альманахи, журнали та іншу пресу, яку видавали дисиденти. Її було доволі багато, хоч часто і з вельми подібними назвами в різних регіонах — багато «Гомонів», нескінченні «Вісті» й «Вісники» тощо. Хоч такі видання й охоплювали переважно вузьку аудиторію, їхнє регулярне виникнення і автоматично привабливий ореол недозволеності призводили до того, що як мінімум усі інтелігентні люди, коли й не бачили цих альтернативних ЗМІ на власні очі, знали, що десь постійно щось робиться і що не всі поголівно згодні з існуючим порядком. Не менш важливими були і закордонні видання, в яких висвітлювалась громадянська активність на території УРСР, переважно це були видання української діаспори, через котрі інформація йшла в західні медіа та до світових політиків.
Окремої уваги заслуговують наведені в довіднику дані про публічні події, пов’язані з антирадянським опором. Багато для кого, наприклад, несподіванкою стане те, що в шістдесяті роки робилися спроби організувати велелюдні маніфестації. Є тут розповіді й про суди над інакодумцями, різноманітні вияви протесту. А також про легальні й нелегальні організації — від Гельсінської групи до підпільних партій. Тодішні громадські утворення були геть не однорідними й мали зовсім різні політичні програми (часом їх навіть політичними можна назвати умовно): комусь ішлося лише про можливість безперешкодно сповідувати свою релігію, інші прагнули косметичного реформу соціалізму, вірячи в те, що «здорову ленінську лінію просто перекрутили», хтось боровся за незалежність. Упорядники постаралися максимально представити їх в усьому розмаїтті.
Більшість статей супроводжує бібліографія, як і годиться енциклопедичному довідникові. Тож «Рух Опору в Україні. 1960—1990» має всі передумови стати як вдалим «перехрестям» для охочих докладно зорієнтуватися в історії ХХ століття, так і зручною книгою для тих, хто хоче просто уточнити, до прикладу, ким був Євген Попович.
