За творчістю Ірен Роздобудько приємно стежити. Принаймні її професійний ріст вселяє надію на те, що відома теза, мовляв, найчастіше письменники вистрілюють популярним романом, після якого йде творчий спад, у даному випадку не спрацьовує. Та взагалі багато «письменницьких» стереотипів важко прилаштовувати до Ірен, окрім одного, — для того, щоб почати писати прозу, треба спробувати в житті всього. У житті нашої героїні було бурхливе минуле — від офіціантки до головного редактора. Але й майбутнє, як і теперішнє, не менш бурхливе — виступи, автограф-сесії, презентації (не кажучи про можливості усамітнитися для написання книжок), знаходить Ірен час і для інтерв’ю. Зокрема — «Дню».
— Ірен, найчастіше до вашого прізвища додають типову й нібито банальну фразу «відома українська письменниця». А що входить до цього «джентльменського набору»? Як можна визначити — відомий український письменник чи ні: за тиражами книжок, за можливістю жити зі своєї літературної праці, за кількістю знятих фільмів, кількістю книжок, скандалів чи уваги ЗМІ? І чи відрізняється внутрішнє наповнення словосполучення «відомий письменник» українського чи, приміром, французького штибу?
— Це якраз те визначення, від якого я завжди дуже ніяковіла. Особливо раніше. Потім я знайшла для себе «заспокійливе» й розслабилась. Воно просте, як все геніальне, тому що взято з Біблії. Тепер, коли до мене застосовують усілякі епітети — від пишних до зневажливих, я думаю — «Це ВИ сказали!». І все стає на свої місця. Це взагалі дуже непоганий життєвий рецепт: те, що кажеш НЕ ТИ, має право бути як правдою, так і брехнею. А ти мусиш говорити лише правду!
А взагалі мені смішно слухати визначення «відомий» до будь-кого. Одразу виникає питання: відомий серед кого? Сусідів по сходовому майданчику? Міліціонерів? Чи завдяки ЗМІ, котрі не завжди бувають справедливими щодо справжнього таланту?
Тому для мене цей «джентльменський набір» має лише одну складову: читачі. Судіть самі: тиражі однієї книжки в мене невеликі — дві-три тисячі примірників (!) майже на всіх книжках. Тобто — менше, ніж у будь-кого з «обойми відомих», — це можна легко перевірити. Я тепер навіть пишаюсь такими мізерними тиражами, адже легко бути «відомим», одразу маючи високий тираж, налагоджену систему книгорозповсюдження і добру інформаційну підтримку. Попри це, кожну з моїх книжок перетиражовано стільки разів, що, мабуть, перевалило за ту «золоту» межу, якою пишаються інші автори. У мене цієї офіційної цифри немає: доки читач купує книжку, — видавництва роблять нові тиражі. І так — дванадцять років поспіль. І це для мене найважливіший показник тієї «відомості». Але я б назвала її інакше — любові. Взаємної, до речі... І це непорівнянно з жодними рейтингами, конкурсами, нагородами та відзнаками.
А ще є одна проста перевірка: скільки людей приходить на зустріч із тобою в книгарню, чи стоять вони «під стінками», чи сидять куцими рядочками в залі. Поки в мене «стоять під стінками», я відчуваю себе не так «відомою», як потрібною.
— Є така порада від продюсерів (світових) для активних письменників — не давати забувати читачам про себе. Для цього потрібно видавати як мінімум одну книжку на рік-півтора. Бажано ще з додатковим скандалом, але не завжди кількість означає якість і цікавість читачів. Щоправда, можна йти й іншим шляхом — публікувати книжку раз на десять років. І тоді вона «вибухає» незалежно від того, як написана й чи хороша... Дослухаєтеся до таких порад? Коли настає час, що кажете собі — вже час друкувати цей роман?
— І той, і той «рецепт від продюсерів» абсолютно правильний! Я не хотіла б кокетувати, говорячи, що зовсім про це не дбаю. Чесно кажучи, весь час мрію перейти від першого варіанту до другого! Але в мене це просто не виходить. Я не могла б мовчати десять років! А мовчати менше — не має сенсу. Або — десять, або — «ані дня без рядка»! Справа в тім, що в мене поки що є про що говорити. Я нічого навмисне не висиджую, не мусую одне й те саме, не скачу на одному запряженому конику, нічого не вигадую натужно — це теж легко перевірити, побачивши, які різні всі мої книжки, які різні в них герої.
Звісно, кількість не є ознакою якості. А, з другого боку, хто ж тебе друкуватиме в нинішніх умовах ринку, якщо ти неякісно пишеш і тебе не купують? Хіба що можна видаватися своїм коштом — хоч щомісяця. Але це не підвищить продажу цих книжок.
Зараз у мене виходить одна-дві книжки за рік. Торік — а рік для мене поняття не календарне, а «помісячне» — сказати б, з квітня по вересень у мене вийшло дві книжки, а до наступного квітня вийде ще дві. Але це не тому, що я так запланувала, а тому, що... так хоче «мсьє Паскаль». Тобто — та сила, яка живе і рухається в моїх мізках.
— Ви у своїй творчості відчуваєте певні зміни, й чим вони викликані? Скажімо, після детективно-жіночно-психологічних творів останнім часом з-під вашого пера виходять, скоріше, соціальні драми. Більше соціально-буттєвого підтексту, більше глибини... Це означає, що ви сьогодні можете собі дозволити розкривати складніші теми? На черзі філософський роман?
— Дуже дякую за це спостереження! Це — правда. І мені приємно, що ви її відчули. Я сама про це думала і дивувалась змінам, які відбуваються поза твоєю волею. Спочатку докоряла собі за ту, як казав Пастернак, «чудовищную» простоту, з якою мені зараз хочеться писати, — про простих, пересічних людей та їхні надзвичайно впізнавані життєві ситуації. Майже без метафор і поезії, які обожнювала закладати в підтекст таких книжок, як той же «Амулет Паскаля» чи «Дванадцять, або Виховання жінки в умовах, непридатних до життя». Мене зараз хвилюють інші питання — до сліз і сказу. Скажімо, про «заробітчан» і взагалі долю людини на чужині, поза Батьківщиною, як в останньому романі «Я знаю, що ти знаєш, що я знаю», або зараз в мені живе «спецназівець», що стоїть по той бік «паркану», за яким мітингує його... батько, чи мати, чи бабуся, чи дівчина, в яких — «якщо буде наказ» — треба стріляти. Я хочу про це писати до «розриву аорти» в новому романі «Той, що не стріляв». І, швидше за все, це буде саме соціально-побутовий роман. А щодо «філософського»... Можливо, це той роман «Якби», на вихід якого чекаю. Я на ньому мізки зламала. Але точно знаю — про таке ще ніхто не писав. Хоча, як завжди, там — «все просто»...
— Російські переклади різняться від україномовного оригіналу? Останнім часом існує практика одночасного виходу у світ двох варіантів книжок — російськомовного і україномовного. Пристали б на таку пропозицію? Видавці подібних книжок твердять, що тиражі одразу подвоюються...
— Так, відрізняється, як і будь-який неавторський переклад. Але я на це дивлюсь крізь пальці. Мене не дуже цікавить вихід на російський ринок — хіба що, якщо це буде давати прибуток. І тільки. Гадаю, це комерційні речі, які мають цікавити видавництва з метою заробляти якомога більше грошей — і для себе, і для автора. І я, в принципі, не проти й не буду проти таких пропозицій. Зрештою, тільки вихід на інші ринки приносять пристойні гонорари. А от щодо читацького розуміння чи навіть любові, про які говорила на початку... Їх за гроші не купиш. А на менше я просто не згодна. А як вийти на того читача, якого б хотіла за кордоном, я просто не знаю й не займаюся цим. Адже не секрет, що переклади за кордоном перш за все тримаються на особистих стосунках і приязні, а потім — через інерцію. Часом розірвати коло вже «накатаних імен», в тій же Польщі, скажімо, просто неможливо. І скільки до мене не їздили з Греції, Франції, Чехії, не писали з Португалії, Італії ті, кого я називаю «волонтерами» — тобто добровільними перекладачами, я їм всім змушена відмовляти, адже мало просто перекласти книжку «за покликом серця», — треба її «прилаштувати» в іноземному видавництві й мати з цього хоч який-небудь зиск. А це вже бізнес. Хоча в грудні торік неабиякий «волонтер» у мене несподівано з’явився — це професор Прінстонського університету, літературознавець і письменник Михайло Найден, котрий разом зі своєю аспіранткою переклав «ґудзик» і уривок надрукував в американському журналі «Світова література». І я йому за це вдячна. Тільки переживаю, щоб він хоч щось отримав за таку шалену працю.
— Письменницька братія в Україні часто-густо змушена вдаватися до соціальних та політичних акцій (причини різні — й політичні, й економічні) — від спалення рукописів до мітингів на підтримку, збору коштів чи підписів. Вас мало помітно в таких процесах. Чому?
— Останнім часом мене мало помітно на гучних літературно-піарних акціях, чомусь я дуже соромлюсь там з’являтися — комплексую, певно... Крім, хіба що «Коронації слова», яку завжди буду підтримувати як безпрецедентну.
Але я завжди готова прийти — і приходжу, якщо запрошують! — на «революційні заходи». І рукописи я допомагала спалювати під Верховною Радою, й у капранівському «автопробігу» брала участь щорічно, й у захисті книгарні «Сяйво». А не дуже «видно», тому що користуюсь принципом: «Нехай ліва рука не знає, що робить права!». І листи я підписую — лише ті, котрі вважаю за потрібне та які не суперечать моїм принципам. І пишаюсь, що до мене, на якій досі стоїть тавро авторки «жіночих романів» і «глянсу», звертаються по ці підписи.
— Розкажіть, яка найцікавіша (найважливіша) подія в культурному житті 2011 року для вас? Що найбільше пригадуєте?
— Наші з чоловіком — Ігорем Жуком — зустрічі з читачами на сході України: в Херсоні, Маріуполі, Горлівці. Повні зали, жива, цікава розмова, жодного закиду щодо мови, якою спілкувалися, дивовижні читачі. Я просто не очікувала, що на моїй малій батьківщині — на сході — ТАК читають українську літературу і так приймають українських авторів.
А ще одна важлива подія, яка змусила переосмислити життя, — вихід моєї книжки шрифтом Брайля в благодійній акції для сліпих діток видавництва «Грані-Т». Це те, за що Бог, можливо, дарує мені якісь гріхи — потім...
— І трохи про зиму... Що вас зігріває в холод? Яка зимова погода вам найближча? Ваш зимовий день (розклад дня) відрізняється від літнього?
— Я не люблю зиму. І це — взаємно. Тому взимку я виключно займаюсь собою, й тільки це мене й зігріває: планую зняти черговий аматорський мультфільм, дописати «Лікарняну повість», писати «Той, хто не стріляв», доробити есей про Крим для загального збірника про «регіони України»; «добити» проект «Роман-буріме українських письменників», який підтримала заради своїх друзів, котрі так само борсаються в цьому божевільному проекті. От з цього усього й складається мій зимовий день. І поки що я отримую від того неабияке задоволення. А що з того вийде — покаже весна!
