Коли постало питання, з ким підготувати інтерв’ю до святкового різдвяно-новочріного номера, майже автоматично на думку спало ім’я Івана Малковича. Хто ще, як не він, директор найзнаменитішого видавництва книжок для дітей «від 2 до 102 років» «А-БА-БА-ГА-ЛА-МА-ГА», добрий поет (до речі, одна з його книжок зветься «Вірші на зиму»!), так чітко асоціюватиметься із зимовою казкою? Сумнівів, чи буде йому що розповісти з приводу і свят, і серйозних речей, не було.
— Які подарунки ви як керівник видавництва «А-БА-БА-ГА-ЛА-МА-ГА» принесли читачам «під ялинку»?
— Напевно, все-таки найбільший дарунок — нова книга Ліни Костенко, роман «Записки українського самашедшого», його вже приніс нашим читачам Святий Миколай. Ще сподіваємося ближчим часом надрукувати повість мого улюбленого угорського письменника Тібора Дері «Любий бо-пер!..». І особливо хочу відзначити, що незадовго до Нового року ми видали книжку за казкою Андерсена «Нове вбрання для Короля». Ця історія про голого короля хоч і дитяча, але дуже актуальна в усі часи.
— На момент, коли інтерв’ю вийде друком, багато хто почне знайомитися, а то й вже ознайомиться із «Записками українського самашедшого» і складе своє враження, але все одно цікава саме ваша думка: чим відрізняється в цій книжці Ліна Костенко від тієї, якою її звикли читати?
— Ліна Костенко тут схожа на себе передусім тим, що залишається такою самою точно-афористичною, як і в поезії. У книжці просто розсипи щонайдотепніших і щонайдошкульніших афоризмів. А несхожа тим, що цей твір — це мовби сучасний скрупульозний літопис, своєрідний «Літопис Самовидця III тисячоліття». Поезія, звісно, не може дати такого масштабу і такого широкого кута бачення.
— А наскільки вдало реалізувалася доволі оригінальна ідея видання антології «Сновиди» — збірки снів українських письменників?
— Сам проект справді неординарний, у «Сновидах» багато цікавих текстів. Але я мав надію, що книжка буде «летючіша». Мабуть, я все ж більше розуміюся на дитячій книзі. «Доросла серія» забирає купу часу — я надто скрупульозно працюю з текстами, з перекладами. Мало хто підозрює, яка марудна робота редактора, це все залишається за кадром, а час пожирає страшенно. Але найгірше, що почали дошкуляти «дорослі» графомани, щоб неодмінно їх надрукувати — і сердяться, і злобують. То раніше тільки «дитячі» дошкуляли, а тепер просто жах — мені треба життів із десять, щоб те все попрочитувати, а вони ж вимагають, щоб назавтра і щоб тільки я особисто. Можливо, ще видам буквально кілька дорослих книжок, які давно хотів видати — трохи прози й поезії, і знову зосереджуся на дитячих, щоб ще ретельніше вирощувати дорослих українських читачів.
— Повертаючись до зимових свят: у ваших віршах майже завжди присутня така зворушлива атмосфера дива, що неодмінно асоціюється з Різдвом, Новим роком...
— Я завжди кажу, що українці — різдвяні люди. Легкість різдвяної атмосфери, культ Різдва, сотні дивовижних колядок виявляють український щиро зачудований характер, який прагне дива. Я з дитинства був учасником вертепів, колядував, і період «від Миколи до Йордана — українська Рамадана» мій улюблений. У цей час є стихійний народний театр, скрізь є загальна веселість, хоч як би важко людям жилося. Саме тому в моїх віршах так багато Різдва — воно дає найвище натхнення. Для мене нема нічого кращого, ніж Різдво у родинному колі, в Карпатах, у рідному Березові, де я готую 10—15 літрів куті.
— Традиційне «зимове» читання: спокійне, в теплі, біля лампи, поки за вікном падає сніг, — чи лишається для нього місце в сучасному світі, швидкому і фрагментованому?
— Дитяча література великою мірою орієнтована на зимову казку, та й сам сніг, що вкриває землю, — річ казкова. Мій перший спогад з дитинства теж зимовий — мені три-чотири роки, тато каже: «Йванку, завтра прийде Миколайко, треба, щоб ти вмів молитися», — і вчить мене дитячої молитви «Ангелку мій». Потім ця молитва стане першою сторінкою моєї першої дитячої книжки — «Абетки». Відтоді сорок п’ять років поспіль саме до нашої хати в Березові приходив Святий Миколай, у нас збиралися діти майже з половини села. І не знаю чому, але Миколай мав риси мого тата... На жаль, цього року Миколай уперше не прийшов...
Для спокійного розміреного читання лишається все менше місця. У людях сіють страх, безнадію — і їм не до читання. Звідусіль культивується несмак і наруга над усім рідним, святим, над тим, що корелюється з глибинною культурою. Це ображає мільйони людей.
— Кінець року — це ще й книжкові підсумки. Один за одним публікують свої результати різноманітні рейтинги і премії. А що для вас стало головною подією 2010 року? Яка ваша «книжка року»?
— Загальне враження, що книжок вийшло менше, ніж 2009 року, 2010-й особливо не зачарував мене новими книжками, хоча були й помітні, й важливі — скажімо, усі номінанти «Книги року Бі-Бі-Сі». На новій книжці Ліни Костенко зазначено 2011 рік (ми не сподівалися, що встигнемо надрукувати її ще цього року), тож сподіватимемося, що в 2011 році на нас чекає більше нових і цікавих видань — навесні буде, зокрема, нова розкішна кольорова книжка Єрка — «Кресало» і ще декілька талановитих кольорових новинок... А взагалі хотілося би бодай у чарівні святкові дні не занурюватися глибоко в проблематику українського книговидання. У нашій суспільній ситуації це радше сумна, хоча й не безнадійна справа.
— В «українській Рамадані» перемішалися християнські, язичницькі, світські свята... Як для вас співвідносяться, наприклад, Новий Рік і Різдво?
— Новий рік у моєму карпатському дитинстві не святкували. Ця традиція виникла, мабуть, відколи з’явилися телевізори з радянськими святкуваннями. І я зовсім не шкодую, що нині є нове свято, тим паче, воно дуже добре улягається в загальний зимовий цикл. Тепер Новий рік ми відзначаємо в Києві, а Різдво — в Березові.
Іноді, звісно, хочеться святкувати Різдво з усім світом. Дивно, що для нас Ісус Христос народжується на два тижні пізніше. Чи не тому в нас пізніше народжуються й утверджуються ті непорушні демократичні цінності, які є в Європі? І чи не тому все у нас відбувається завжди запізно? Може, спробувати святкувати не тільки два Нові роки, а й два Різдва?.. (Сміється).
