Назва нової книжки Павла Вольвача «Вірші на розі» вже наче переповідає зміст: вочевидь, автор знову виявить себе як метафізик буденності. Якоюсь мірою це, звичайно, правда. Ми раз у раз потраплятимемо в підсвічені живим словом краєвиди, яких без поета читач не вирізнив би з довкілля: «Насінина загорнута. Разом / День зайдеться, і будуть палать /Безіменний забор автобази /Й президентський на горах палац». Не знаю, як кому, а мені цей шкарубкий «забор» саме тут видається найбільш доречним словом для найменування явища. Загалом мова Павла Вольвача, по-живому «неправильна», ніби демонстративно проста, насичена жаргонізмами, становить потужний контраст стриманому, скоріше модерному, ніж постмодерному, стилю висловлювання. Але і мова, і стиль — це просто форма, в яку митець загортає невідчутну в інший спосіб енергію, а ця остання у Вольвача своєю силою здатна виправдати навіть якісь надхимерні наголоси типу «вуз л» чи «галакт к».
Але найважливішою сутністю в книжці є різні обличчя пам’яті. У ліричного героя, який пройшов низку важких утрат, немовби відкрилося око на світ невидимий нарівні з видимим: «Ніби усіх пізнає: «Це — ви-и-и...» — / Золотодзвінний гул, / Що білостінні ронять церкви, / Такі, як сліди в снігу, // Впоперек. Вздовж. Вскіс до річок, / Там, де мертві й живі / Гріються десь біля свічок / Вседержителеві».
І пам’ять огортає всіх. Покійного батька. Друга, який нещодавно відійшов. Василя Стуса як енергетичного попередника й навіть, готова припустити, співрозмовника. Нестора Махна. Тараса Шевченка як частину атмосфери: «Скрізь Ісус. Вусібіч — Тарас». Харизматичного російського поета шістдесятих Леоніда Губанова. Не названих якось конкретніше «братів», «наших», які то тут, то там з’являються героєві. Навіть загиблі кримінальні авторитети несподівано отримують по шматку поетичної пам’яті, негадано для себе самих залишивши всю свою силу на цьому світі.
Чому в цій книжці так багато духів? Чому тут, як у Джима Моррісона за часів в’єтнамської війни, нерозривне сусідство «unborn living, living dead» — туга за гетьманами, Махном, Тютюнником Ю., сильною особистістю — і «Всі померли давно вже, мертві й живі, / Ну збоченство якесь, і край»? Тому, що застій, говорити про який зараз уже стає якимось поганим тоном, ніяк не розвіюється: «Що ж потрібно цій нічиїй землі, /Щоб з’явився хтось на її ріллі? / Чи в петлі? Чи де? Таїна. / Розсипає небо зоряний рафінад. / Все отак, як пропасті літ назад: / І не є, але й не мина».
Цим містам бракує вітру. Недарма ж герой Вольвача настільки чутливо ловить його подих, легко розпізнаючи степовий і азовський дух, вирізняє шляхи невидимих потоків: «Вдихаєш тут — а видих в Токмаку, / З котрого небо йде на Маріуполь». Героєві є доступним вчути у вітрі дещо більше: «І щось тонке, мов анаша, / Поміж вітрами кошовими / Вчувалось так, немов межа / Між мертвими і неживими».
Так людина з абсолютним слухом «вичитує» з повітря партії різних інструментів оркестру. Зрештою, нюх і слух у цій книжці є дуже близькими чуттями. Музики у «Віршах на розі» теж чимало — від скрипаля в шинку й дискотеки на вулиці Бочарова до «Грають, грають оркестранти / все, що подихом стає», чи якось отак: «Що там ѓрати, що казати, всі страхи вже переграті, / музиканти язикаті, а заграйте Божий дар». Цікаво, що після цих слів стане з музикантами — тут же розсиплються на порох чи випростають білосніжні крила за спиною?
Річ у тому, що вітер, музика і пам’ять для Вольвача стоять дуже близько, утворюють певну систему. Музика, як вітер, розносить пам’ять, накликаючи духів: «Грає музика, вістимо. Із людьми, з якимись тими, / що лишилися живими, йде базар... / А з-за пліч пливуть незримо — завитками пантоміми — / ті, що нині побратими диму й хмар». Музика ж і викликає врешті-решт нагору той потужний дрімучий внутрішній дух, який спить у багатьох людях, не даючи їм стати насправді живими. Герой Вольвача — з тих, хто носить за пазухою бурю, міцно тримаючи її під застібнутим коміром. Такі першими чують застій і без спеціальних роздумів точно визначають його походження. А музика вже сама ходить слідом за ними.
