Звісно, мало хто здивується, дізнавшись про величезні європейські книжкові магазини. Які, між іншим, подеколи сягають розмірів... невеликих стадіонів.
Не хочеться відкривати Америку, та якщо не розповім про побачене, то картатиму себе.
Отже, перший культурний шок я пережила торік у Відні. Мене вразила величезна книгарня Morawa, в якій, попри ранній час, було доволі людно. І особливо видалось мені фантастикою — велику залу відведено під друковану періодику. Тут і суспільно-політичні газети, і вузькоспеціалізовані тижневики, журнали — для різних вікових категорій. Словом, до такого місця без седативних препаратів краще не заходити.
Наступне дивовижне враження — рівно через рік. Цього разу у Вроцлаві, куди я поїхала писати репортаж із вручення літературної премії «Ангелус».
І незважаючи на те, що за кількістю населення це умовний Миколаїв, тут через кожних п’ять будівель — якщо не книгарня, то літературна кав’ярня. Як нові концептуальні, так і традиційні консервативні. Але найголовніше — відчувається, що поважають читача будь якого віку.
Книгарні в середмісті — невід’ємний обов’язковий (!) атрибут. Прикро, що одразу пригадується невдала оборудка із «Сяйвом». Прикметно, що представники політичних сил, котрі з 2009 року докладали руку та гривню до вандалізму, досі незворушно сідають на шкіряні сидіння Mercedes S500 або ж Range Rover Sport із «депутатськими» номерними знаками. За кошти, витрачені на придбання таких авто, держава могла б заповнити Хрещатик від Українського дому аж до Бессарабки книжковими крамницями. Могла б...
Але повернімося до Вроцлава. Наприклад, у «Tajne komplety» на окремому стенді біля входу представлені фіналісти премії «Ангелус», далі — зручні дивани з журнальними столиками, тут же поруч є кавоварка. Стильний продуманий дизайн, що створює затишну атмосферу домашньої бібліотеки (як-от лаконічні стелажі без цінників), дитяча зона, а ще — столики з шахами.
В іншій книгарні майже одразу, ще не пройшовши крізь розсувні двері, — нокдаун: 30% знижки на увесь (!) асортимент, три поверхи і 20 людей у черзі біля каси.
І ще одне враження: у торговому залі я спостерігала за стильною бабусею з онуком-студентом, котрі без поспіху вибирали музичні диски; також звернула увагу на дівчину, вбрану в хуліганські джинси та шкіряну косуху, котра тримала в руках лаконічно зверстану кулінарну книжку. Або молоде подружжя з візком, у якому сиділа трирічна читачка в бежевму тренчі з шаликом у леопардовий принт. На колінах дівчинка тримала пастельну обкладинку дитячої книжки. Такі картини зрідка можна побачити наживо хіба що під час Книжкового Арсеналу...
А який у європейських книгарнях багатий вибір товстих літературних журналів зокрема і культурних загалом! Зазвичай вони виходять раз на квартал і коштують 20 польських злотих, тобто орієнтовно 50 грн. Але, зважаючи на контент та поліграфію, раз на три місяці таких грошей не шкода...
Або ж ціна середньої книжки — 30 злотих (приблизно 75 грн). Так, у поляків вища зарплатня, але попит на читання залежить не тільки від грошей. Радше, від особистого бажання.
Хоч би як там було, таке бажання рано чи пізно з’явиться й в українців. І напевно, уже незабаром той час, коли, приїхавши до будь-якого українського міста, не знатиму, до якої книгарні зайти через те, що їх так багато... Що стоятиму в черзі за книжками не тому, що їх дають з-під прилавка чи «по блату» (як за часів СРСР — бабуся розповідала мені, що саме так була сформована домашня бібліотека), а тому, що люди справді хочуть мати вдома книжки. Що моя дитина не запитає: «Мамо, а чому на головній вулиці тільки магазини одягу?» Натомість вона скаже: «Нам треба піти до книгарні — ще з минулого тижня ми не купували чогось нового».
Для цього, думається, варто почати поважати себе. Поважати себе як націю.
