Існує багато шляхів до розуміння іншого. Один із них — це книги, які ми читаємо. За чашкою зеленого чаю, пряної кави, вдома і в гостях, у кав’ярні чи сквері, а найголовніше — за розмовами про книги ми відкриваємо світи одне одного. Про свої улюблені книги та розуміння сучасного літературного процесу розповідають співрозмовники «Дня».
Ігор ПРОЦЕНКО, голова Національного екологічного центру України:
— Відразу зазначу, що хисту до літературного аналізу зовсім не маю. Коли я відкриваю книжку, то не маю на меті розрізати літературний твір, як страву, на шматочки і смакувати кожен окремо. Я пересічний читач, який читає, коли в нього є час, тому для мене сучасна література — це книги, які я, не будучи завсідником книгарень, вибираю на полицях, побіжно проглянувши вибрані місця. Таким чином, наприклад, я знайшов книжки Галини Пагутяк, Мілорада Павича, Горана Петровича. Втім, деяких авторів навіть розшукував цілеспрямовано — Оксану Забужко, Сергія Жадана, «Рівне/Ровно» Олександра Ірванця, українські переклади Харукі Муракамі, а Юрію Андруховичу я навіть принагідно поскаржився, що коли в «Букві» українською мовою попросив щось із його творів, мені запропонували російські переклади. Словом, я знаходжу, що читати, й отримую задоволення і від сюжету, і від стилю, і від головної ідеї. Адже література, як і будь-яке мистецтво, — це процес спілкування автора з читачами.
Серед улюблених авторів я би виділив уже згаданих мною Галину Пагутяк, Мілорада Павича, Горана Петровича. Їхні твори об’єднує певна романтична містичність. Із прочитаних нещодавно книг найбільше сподобалися «Залишенець (Чорний ворон)» Василя Шкляра, «Тема для медитації» Леоніда Кононовича і «Зелений сполох» Олексія Бурковського. Якби я сам писав книгу, це, мабуть, була би збірка есеїв на екологічну тематику.
Із розповсюдженням книги в Україні багато проблем, і держава мала б підтримати хоча б розповсюдження української книги. Інколи проблеми з видавництвом та розповсюдженням книг українською мовою виправдовують законами ринку, мовляв, російські купують більше, тому їх більше і видають, і продають. Проте, на мій погляд, не все так просто. Для ілюстрації наведу факт, який мені років із п’ять тому розповів знайомий з Чорткова, що у Тернопільській області. Так от, як виявилося, він, переконана україномовна людина, читав у той час «Зеркало недели», а не «Дзеркало тижня» тільки тому, що російський варіант цієї газети надходив на два дні раніше. А в київських кіосках лежить на видноті також саме «Зеркало недели», і треба спеціально просити дати «Дзеркало тижня». Висновки, як кажуть, робіть самі.
Ярка ЛУК’ЯНЧУК, студентка філософського факультету Львівського національного університету:
— Ще від перших прочитаних книг — дитячих казок впереміш з томами української драматургії, книгою замовлянь, науковою розвідкою про родину Пасльонових, віршами польських та українських поетес, читання увійшло в моє життя і з того часу ніколи не покидало його більш ніж на кілька днів. Інколи я продовжувала життя улюбленим книжкам, вигадуючи, який розвиток подій могла б мати та чи інша історія. Книги — це можливість проживати тисячі життів, мандрувати тисячами доріг, залишаючись у цілком конкретному часопросторі. Тільки штука тут у тому, що кожного разу книгу читає вже інша людина — як двічі не ввійдеш в одну воду, неможливо залишатися незмінними, читаючи хороші тексти.
А найулюбленіші книги ті, які читаєш — і з’являється відчуття, ніби їх написав ти. І ті, тексти, з яких ти «не виростаєш». Адже є такі книги, які хочеш перечитати вдруге, але розумієш, що автор залишився далеко позаду, а ти вже пройшов багато кілометрів, а то й взагалі звернув на іншу дорогу. У мене так найчастіше буває із сучасною літературою. Можливо, це і є оцінка її вартості — таке собі випробування часом і внутрішнім ростом читача. Натомість є книги, з якими ти час від часу звіряєш себе. Якби я зараз писала книгу, це була б історія про те, як реальність справжнього світу пробивається крізь тисячі умовностей, асфальт і сірість сучасного міста, про те, що хоч би куди ти йшов і хоч як би ти боляче падав, у самому центрі твого єства живе радісна і сонячна істота — Бог, що вміє танцювати...
Кілька років назад я поглинала сучасну літературу у величезній кількості, далеко не з усім погоджувалася, але разом з тим бачила у ній дзеркальну картину себе і свого часу. Зараз сучасна література не смакує так, як раніше. Проте є достатньо справді вартісних речей. В українській літературі це Прохасько, Кость Москалець, Мар’яна Савка, Андрухович — ті автори, які промовляють до серця. Сергій Кримський і Оксана Забужко — автори високої думки, вони говорять до розуму й інтелекту. Із закордонного — це Ніл Гейман — майстер слова, що з міських легенд, прадавніх міфів, пророцтв, абсурду сучасності, хорошої класики створює дивні, моторошні і разом з тим, як на мене, дивовижні світи; Джоан Харріс — авторка сучасного «магічного реалізму». З російськими авторами знайомлюсь переважно через свій живий журнал — це багато різних імен, з яких найбільш атмосферними є Ельчін Сафарлі та Ніка Батхен.
Ірина ПАТРОНИК, менеджер комунікацій Міжнародного центру перспективних досліджень:
— Як на мене, нині справді мало якісної літератури. Але оскільки якість перевіряється часом, то про те, наскільки цікавим є літературний процес нашого часу, можна буде судити набагато пізніше. На щастя чи на жаль, одного улюбленого письменника у мене немає. Мені подобається пізнавати світ літератури і щоразу прочитувати тих же письменників по-іншому. Але якщо говорити про книги, які я могла би порадити нашим читачам, це «FM-Галичина» і «Непрості» Тараса Прохаська, «Душа ріки» і «Межник» Олександра Денисенка, «Музей покинутих секретів» Оксани Забужко, «Гра на багатьох барабанчиках» Ольги Токарчук, «Культ» Любка Дереша, «Солодка Даруся» Марії Матіос, а взагалі пораджу приходити в книгарню, наосліп брати в руки книгу, розгортати її і частуватись кількома рядками. Якщо смакуватимуть — можна книгу купувати.
Відкриттям цього року, напевно, стала книга Олександра Денисенка «Межник», на яку я довго чекала. Це гарна спроба українського фентезі для дітей і дорослих. А взагалі ті чи інші книги є улюбленими настільки, наскільки ми знаходимо у них віддзеркалення себе чи свого життя, наскільки ми ототожнюємося з часом, простором, обставинами, автором у кожен конкретний момент нашого життя. Тому закономірно, що нові прочитання улюблених книг дозволяють подивитися на себе збоку або знову зануритися в якийсь внутрішній стан. Найчастіше книги, які я перечитую, — це збірки поезій. Вони водночас і найбільш динамічні, і найбільш статичні для відкриття себе. Такою є для мене поезія Ліни Костенко і Віслави Шимборської.
Я переконана, що писати потрібно не про те, що добре знаєш, але так, як відчуваєш, — лише тоді ця література справжня. А взагалі вся література розповідає про любов або про смерть. Я люблю Львів, люблю людей, люблю пізнавати себе і світ навколо. Моя книга була би про людей, які мене оточують, про світ, такий несподіваний і закономірний водночас, про час, у який мені пощастило народитись, про відчуття, такі типові для всіх і такі особисті для кожного.
