Коли повертаєшся з якого-небудь міжнародного літературного фестивалю, постійно вагаєшся між двома екстремально протилежними враженнями. То тобі здається, що взяв участь у чомусь надзвичайному і планетарно важливому, то — що марно витратив свої й чужі час і гроші.
У травні мені випало бути одним із учасників фестивалю «Місто поезії» в польському Любліні. Він відбувся вже втретє (починаючи з 2008 року). У фесті беруть участь поети з різних країн (але найбільша «закордонна делегація» — з України). Акції відбуваються в різних театрах, кнайпах, на вулицях, у тролейбусах, автобусах, лікарнях і в костелах. Якщо порівнювати з Україною, то, напевно, «Місто поезії» найбільш нагадує ті заходи, що їх влаштовує «Остання барикада». Багато учасників, специфічна мандрівна та карнавальна атмосфера, але не дотягує до розмаху, скажімо, Львівського форуму.
Люблін — кількасоттисячне місто на сході Польщі. Саме тут колись уклали Унію між Польщею та Литвою. Тут на горі стоїть ренесансної архітектури замок. У старому місті є типова мальовнича площа Ринок. Вузенькі вулички виводять до старовинних брам, а за автовокзалом у зелені тоне православний собор. Від Любліна вже зовсім недалеко до України, і в замковій каплиці є розписи якогось давньоруського майстра Андрія з кириличними написами, а сусідні міста — зовсім не чужі нам Хелм (Холм) і Пшемишль (Перемишль). Зрештою, в Любліні дещо менше, ніж у західних частинах країни, того, що стереотипно прийнято тепер асоціювати з прикметником «європейський» — менше доглянутих тротуарів, стін і нових автобусів, менше людей, які пристойно й інтелігентно виглядають, більше базару, маршруток і бруду. Тільки навряд чи варто зловтішатися з цього приводу.
Тим паче, що все одно мало якому середньому українському обласному центру насниться таке насичене культурне життя: паралельно відбувається кілька великих мистецьких фестивалів, численні виставки в галереях, концерти та вистави. І коли учасники «Міста поезії», фестивалю не надто організованого, але зробленого зі смаком, виходили, наприклад, читати поезію через мегафони просто на вулицях або в салонах автобусів і тролейбусів чи в лікарнях і школах, реакція публіки засвідчувала: тут до активних проявів мистецтва звикли й не сприймають їх як щось геть несподіване, що руйнує звичну картину світу (уявімо собі читання поезії, наприклад, у сумських маршрутках).
Утім, інколи було трохи шкода, що більшість перехожих настільки спокійно і звично сприймають «вуличну поезію». Часом організатори навіть навмисне просили українських поетів читати не свої польські переклади, а українські оригінали, щоб звуками чужої мови сильніше привернути увагу городян, які поспішали холодним ранком на роботу чи навчання. Відчуття, коли посилаєш свій твір між людей, транспорт, між їхні переддощові звуки через мегафон у простір вулиці, доволі специфічне, безумовно, не щодня можеш дозволити собі такий досвід. А ті перехожі, які все-таки звертали увагу на мегафонні читання, могли також підійти до «столів поезії» і, наприклад, почитати якусь із книжок, що там лежали, або надрукувати на старовинному пресі уривок з тексту Юзефа Чеховича (1903-1939, люблінський поет-модерніст, один із перших перекладачів Джойса та Еліота польською), під «духовним патронатом» якого й відбувався фестиваль.
Взагалі, питання, як слухати іноземну поезію, час від часу невідступно виникало на фестивалі. Різні люди, різні аудиторії в різні моменти давали різні відповіді — чи головне тут вловити перекладений сенс і образність, а потім уже факультативно і коротко послухати, як воно звучить в оригіналі, чи навпаки — спершу спробувати відчути оригінальну мелодику вірша, а потім переклад додасть розуміння, про що ж там ішлось. І чи можливий взагалі адекватний переклад? Особисто мені вкотре видалося, що правильний переклад поезії — майже утопія, але завдяки таланту перекладача вірш в іншій мові здатний заграти зовсім іншими барвами, тими, які, можливо, були від початку закладені в поєднанні його слів і образів, але не реалізувалися в рідній мові автора. Таке враження справило, зокрема й читання в оригіналах і перекладах під дивною назвою «Розстріляні помаранчі» (яка дещо відображає уявлення поляків про нинішню ситуацію в Україні) у кафе «Хатка Жака» за участі Катріни Хаддад, Богдани Матіяш та автора цих рядків.
Іще одне спостереження. В Україні, попри численні й різні формати літературних вечорів, усе ж найчастіше вони відбуваються передусім як читання, а потім уже як розмови. У Польщі — навпаки: мало яка акція проходить без тривалої та докладної розмови. Так, наприклад, була побудована презентація антології польської жіночої поезії «Солістки» за участі Марії Циранович, Анети Камінської, Юстини Радчинської й Беати Гулої. На один прочитаний вірш припадало тривале обговорення всіма учасниками кількох питань із залу чи від ведучого. З одного боку, це позбавляло вечір динамізму і стрункості, а з другого — давало змогу слухачам як слід з’ясувати всі питання, котрі їх цікавлять.
Саме цей вечір підкреслив і ще одну відмінність між літературними процесами наших країн — більшу й демонстративнішу заангажованість польської літератури в соціальну проблематику. Якщо українські автори частіше в інтерв’ю, ніж у творах чи виступах висловюють свої соціальні позиції, то поляки роблять це повсюдно. На думку польської поетки та перекладачки Анети Камінської, українська література ще прийде до потреби активніше обговорювати, наприклад, питання рівноправ’я статей чи прав сексуальних і національних меншин, а її українська колега Богдана Матіяш вважає, що для української літератури соціальні питання просто менш гострі, що соціальна і культурна сфера в нас не потребує аж такого буквального переплетення. Так чи інакше, можна сказати, що українська література має в минулому чималий досвід соціальної заангажованості, й далеко не завжди він ішов на користь як художнім якостям, так і читабельності.
У дусі домінування «розмовного жанру» пройшов і авторський вечір Юрія Андруховича. Крім того, патріарх «Бу-Ба-Бу» встиг улаштувати невеличку промоцію серед люблінців творчості Богдана-Ігоря Антонича, яка місцевій публіці явно сподобалася. Натомість, зовсім позбавленою і цікавих, і зайвих розмов виявилася кульмінаційна акція «Міста поезії» — своєрідна мелодекламація тим-таки Андруховичем своїх віршів під акомпанемент музики групи «Карбідо». Ні, все-таки сенс у міжнародних фестивалях є. Хтось почує або прочитає бодай один текст, що «зачепить». Хтось просто подумки відзначить, що в рідному місті щось відбувається, а отже, воно недаремно претендує на статус європейської культурної столиці. Хтось познайомиться зі зразками літератури іншої країни, а хтось замислиться над можливостями синтезу власної творчості з побаченим на фестивалі. І, зрештою, відбувається така банальна річ, як гідне і ненав’язливе нагадування сусідам про те, що українці — не лише заробітчани та контрабандисти, або просто промоція нашої культури.
Правда, не варто також тішити себе ілюзіями. Попри все зацікавлення і симпатії, навіть у сусідній Польщі українська література не є чимось загальночитаним, загальновизнаним і суперактуальним. А втім, із кожним виступом і перекладом додається іноземців, зацікавлених у нашій культурі. Поки що додається потроху. І тут хочеться відмотати плівку назад: саме перед люблінським фестивалем у Варшаві закінчився великий книжковий ярмарок. Україну на ньому представляли три стенди — один державний і два приватні, на порядок пристойніші: від видавництва «Темпора» та книгарні «Є». Звісно, участь у таких заходах — теж невеличкі, проте неодмінні кроки культурного обміну. Сьогодні українська книжка у залах страшнуватого сталінського хмарочосу в центрі Варшави не викликає ажіотажу, але вже викликає стабільний інтерес. Та все це знову переважно за рахунок приватної ініціативи ентузіастів, особистих зв’язків. Держава ж, яка могла би такі лінії напруги суттєво посилювати фінансовою та організаційною допомогою, наразі працює незграбно й геть вхолосту. І то за будь-якої влади. Вже відгриміли славні провали українських офіційних делегацій на книжкових ярмарках після 2004 року, коли інтерес до нашої країни був на піку. І цього року нічого не змінилося: був традиційно несучасний набір складених купами книжок та інші принади «державної культури», більше того — назву державного стенду «Книги України» навіть не було написано латиною, а лише українською мовою! Мовляв, хто захоче, хай вивчить мову й прочитає. Я не вірю, що це навмисно. Вважаю, людям просто або ліньки, або ніколи, або вони займаються не своєю справою.
