Увідомого українського письменника Сергія Жадана — дві новини. Й обидві добрі. По-перше, вийшла друком книжка його нових поезій «Вогнепальні й ножові». По-друге, у Харкові в Літературному музеї відкрилася виставка, присвячена літературному об’єднанню «Червона Фіра», заснованому в 1990-х роках Сергієм Жаданом разом із поетами Ростиславом Мельниковим та Ігорем Пилипчуком. Ці події й стали поштовхом до невеличкої, «пунктирної» розмови, яка відбулась у перерві між презентаційними «гастролями» Жадана містами України.
— Сергію, передусім розкажи, будь ласка, про свою нову книжку «Вогнепальні й ножові»
— Це книжка нових віршів, написаних протягом останніх трьох-чотирьох років. Я їх супроводив великим коментарем, в якому спробував розшифрувати чи просто пояснити головні теми та образи. Проілюструвала збірник дніпропетровська художниця Аліна Гаєва. Книжка вийшла в «Клубі сімейного дозвілля». Цікаво буде подивитися, чи зацікавляться члени клубу поезією. Раніше, наскільки розумію, крім нашої антології «Метаморфози», вірші там не видавалися. «Вогнепальні й ножові» вийшли з одного боку доволі жорсткими, а з іншого — ліричними й інтимними. Таке дивне поєднання. Загалом, це чи не перша моя поетична книжка, котра композиційно мене цілком влаштовує.
— Доводилось уже чути перші відгуки, приблизно такі: «О, нарешті в Жадана вийшла книжка з новими віршами». Справді, з чим пов’язана така кількість «вибраних» збірок із текстами, що дублювалися?
— Очевидно, з бажанням видавців заробити. Нормальне бажання, як на мене. Крім того, постійно з’являються нові читачі, котрі старих книжок просто не мають. Для них ці перевидання є доволі зручною річчю. Одним словом, я не є ініціатором перевидань, але коли видавці звертаються з подібною ідеєю — йду їм назустріч.
— Останнім часом ти пишеш дедалі більше есеїв...
— Та ні, есеїв я пишу не так багато. Я багато пишу різних дописів, газетних колонок, текстів щоденникового характеру. Есеями це, мабуть, не можна називати...
— Як тобі взагалі нинішній рівень української есеїстики? Дехто каже, що вона трохи «заштампувалася» — нещодавно у «Фейсбуці» з’явилася навіть пародійна інструкція написання есеїв «під Бондаря, Бойчука й Андруховича». А є думка, що есеїстика ніби зростає, але вплив, значення її спадає.
— Важко сказати. Насправді мені подобається те, що пишуть згадані тобою автори, але знову ж таки — це не завжди має відношення до есеїстки, як на мене.
— Чи можуть літератори, публіцисти, митці сьогодні допомогти «прокинутися» суспільству? Йдеться про відстоювання елементарних інтересів. Ось у Києві руйнують Андріївський узвіз, а на вулицю виходить, за мірками кількамільйонного міста, мізерна жменька людей. Те саме й у Харкові, в інших містах.
— Можуть, безперечно. «Митці» в будь-якому разі мають певну трибуну, певну можливість висловитися, можливість щось проговорити. Якщо вони будуть мовчати, за них говоритимуть політики. Не думаю, що з цього буде якась користь. Інша річ — не слід, мабуть, переоцінювати «силу слова» — за допомогою есеїв та колажів надзвичайно важко змінити політичну систему. Хоча спробувати можна.
— Як сьогодні взагалі можна зупинити наступ диктатури? Наприклад, Віталій Портников у своїх текстах і виступах переконує, що режим неминуче йде до краху. Тільки коли він буде й чи не завалить його уламками всіх нас?
— Лише через масові громадські виступи. Інакше все завершиться консервацією тієї влади, яка існує, чого допускати не можна в жодному разі. Чи йде режим до краху? Безперечно. Кожен режим іде до краху, вічних режимів не буває. Інша річ, що крах цей навряд чи станеться сам по собі. Й уламки його справді можуть бути небезпечні.
— А чи відчуваєш ти культурний наступ «совка»?
— Ні, не відчуваю. Але відчуваю тотальну культурну перемогу «постсовка», того зрізу, який активно спекулює на радянській світоглядній та культурній спадщині, не маючи до неї, фактично, жодного стосунку.
— Що б ти сказав тим людям, які в цій суспільній ситуації перебувають у цілковитому відчаї, депресії, а єдиний свій порятунок бачать в еміграції?
— Я би сказав, що в еміграції може бути ще гірше. Найпростіше — це здатися й від усього відмовитися. Крім того, депресія зазвичай не зникає при перетині кордону.
— Перейдімо до більш приємних тем. Позавчора у харківському Літературному музеї відкрилася виставка на честь двадцятиріччя літературного угруповання «Червона фіра», одним з організаторів якого був ти. Чим була для тебе «Червона фіра» і як ти її згадуєш сьогодні?
— Згадую з іронією та приємністю. Це не було надто серйозне літугруповання — ми до цього ставилися доволі легковажно. Але її історія містить у собі безліч приємних спогадів — якісь перші знайомства, перші виступи, перші публікації. Ностальгії в будь-якому разі я поки що не маю. Мабуть, вона прийде ще через двадцять років. Сама виставка теж вийшла доволі не пафосною та іронічною. Приємно було бачити на відкритті багатьох давніх друзів та колег.
— Насправді в тебе, Ростислава Мельникова й Ігоря Пилипчука, мені здається, були на той час, а тепер — тим паче, дуже різні стилі й бачення літератури. Що об’єднувало, було спільним?
— Безперечно різні. Об’єднання було, скоріше, ситуативним — ми навчалися в одному вузі, потім працювали в одному музеї. Тому «Червону Фіру» важко назвати літгуртом у класичному значенні слова. Навіть попри те, що ми писали час від часу різні маніфести й робили спільні заяви. Гадаю, нам просто бракувало в тодішньому Харкові адекватного літературного середовища. Не до Спілки ж нам було вступати.
— До речі, Спілка нині декларує радикальну модернізацію, до неї повступало чимало молодих «альтернативних» авторів.
— Я скептично ставлюся до можливостей подібної модернізації. Навіть попри те, що в Спілці тепер працюють мої друзі-однолітки, яких я люблю й поважаю. Не певен, що вони зможуть зламати машину. Хоча, хто знає. Найгірше, чим усе це може завершитися — вони звідти (з керівних посад) підуть, а ті, хто прийшов за ними зі сподіваннями на зміни, залишаться з нічим. У будь-якому разі, сподіваюся, цього разу репресій не буде.
— Оптимістично. А чи бачиш взагалі сенс у літературних об’єднаннях сьогодні?
— Чому ні? Насправді, з того часу майже нічого не змінилось. Якщо ти молодий поет, маєш ті самі проблеми та можливості — друкуватися лише в колективних збірниках чи самвидаві, знаходити однодумців серед однокурсників в універі, торувати свій шлях до «великої літератури» через голови попередників. Щоби одного дня зрозуміти, що для написання віршів тобі зовсім ніхто не потрібен.
— А чому Пилипчук пішов із літератури?
— Не знаю, чесно кажучи. Мабуть, так мало статись. А можливо, він і далі щось пише.
— Один зі зворушливих експонатів виставки — твоя «персональна» газета «Трактор», яку ти видавав у 90-х. Як виникла ідея?
— Ідея виникла внаслідок того, що нам бракувало «друкованих майданчиків» — «дорослі» часописи нас не помічали, книжку видати було нереально, й юнацькі амбіції змушували шукати альтернативні шляхи поширення власного творчого доробку. Одним із таких шляхів став старий-добрий самвидав. Я встиг видати, здається, три «Трактори». Наповнював його доволі дивним матеріалом. Оформлювали газету художники Валерій Бондар та Ігор Живолуп. Я друкував там свої вірші та вірші своїх друзів, а також фото різних знайомих та незнайомих мені персонажів. Перше число надрукували, що теж символічно, на ризографі заводу імені Малишева (великий машинобудівний завод у Харкові, де виготовляють, зокрема, й танки. — Ред.). Якось ми туди проникли з нашим макетом. Загалом, газета була доволі панківська, довго існувати вона, ясна річ, не могла.
— Тепер аналог таких «тракторів» у Інтернеті — соціальні мережі й блоги. Як гадаєш, чи сильно вони вплинули на літературу, зокрема на поезію?
— На поезію, можливо, менше. Скоріше на критику. Критика за великим рахунком перевелася на інтернет-плітки. Тобто можливість висловитися виявилася фатальною. Такий парадокс.
— Ця експозиція, окрім свого очевидного суто літературного аспекту, ще й трохи відтворює атмосферу 90-х років. А яким тобі особисто запам’яталося те десятиліття? Що лишилося від нього в пам’яті, в культурі та в інших просторах?
— Ну, скажімо, 1990-ті — це тотальне безгрошів’я, відсутність перспектив, криза книговидання, ліквідація книгарень та літературних часописів, неможливість займатися тим, чим хочеш. І стійкий, непереборний, безберегий оптимізм. Який, зрештою, й переміг.
