У новій книжці відомого російського кінознавця (і регулярного автора нашої газети) Зари Абдуллаєвої «Постдок: ігрове/неігрове» йдеться про позірно далекі частини мистецького масиву. Тут проаналізовано романи угорського письменника Петера Естерхазі й фотографії харків’янина Бориса Михайлова, інсталяції знаменитого (народився в Україні) художника-концептуаліста Іллі Кабакова і театральні постановки зірки європейської режисури — латиша Алвіса Херманіса, творчість Сергія Довлатова, нові румунські, латиноамериканські, російські фільми й навіть телевізійні реаліті-шоу, однак увесь цей на перший погляд небезпечно розрізнений матеріал підпорядковано цілісній авторській концепції.
Абдуллаєва ставить перед собою запитання — таке ж актуальне, як і постійне — про сьогоднішню ситуацію в мистецтві. Що, власне, прийшло на зміну постмодернізму з його імморалізмом, поверховістю і малозмістовними мовними іграми?
У центрі дослідження — насамперед авторський кінематограф. Абдуллаєва бере до розгляду очевидну лише на перший погляд опозицію — ігрове/неігрове кіно, визначає кордон між ними, а також його умовність, окреслює певні правила й конвенції та одразу ж осмислює парадоксальні й навіть радикальні способи їхнього порушення. Результатом розвідок стає введення автором терміна «постдок» («постдокументалізм») — за аналогією до постмодерну («постдокументалізм — це реакція на розчарування постмодерном»). При схожості звучання — зовсім інакший зміст. Документ постає в новій якості:
«Документальне у постдоку — це найрізноманітніший спосіб упровадження подій і почуттів в особистий досвід глядачів, навіть якщо вони їх не пережили. Але до яких все одно долучаються... Подія, про яку йдеться, котра реконструюється, і способи оповіді зазнають у постдоку нових (або забутих) зв’язків між фактом і вимислом».
Ця книжка не тільки про те, що було, а й про те, що відбувається цієї миті, яка розгортається на наших очах і, отже, превалюватиме завтра. Таке бачення досліджуваної теми в розвитку — рідкісна якість серед колег-критиків.
Головне ж, мабуть, у тому, що «Постдок: ігрове/неігрове» спонукає мислити самостійно, дає поштовх до обдумування власних постулатів і узагальнень. Тож на основі прочитаного в моєї талановитої колеги ризикну констатувати: наразі найцікавішу частину авторського кінематографу становлять ті, кого можна назвати новими скромними. Вони близькі до реалізму, однак не чужі й метафізиці, здатні знімати й ігрові фільми, і документалістику, інколи віртуозно змішуючи ці жанри, а об’єднує їх унікальна оптика, зосереджена на незначущих подробицях і другорядних персонажах, на життях, у яких не відбувається нічого значущого. Нові скромні автори зробили те, чого давно не вдавалося митцям, — знайшли красу в найбуденніших речах і вчинках та навіть у відсутності вчинків. Вони поновили в правах етичний складник твору, уникнувши пафосу чи моралізаторства, виростили в собі надзвичайну чутливість, ідеальне відчуття міри й негучний чесний голос — усе те, чого не вистачало самозасліпленій сучасній культурі.
І хоча «впізнавання стає настільки ж важкою й травматичною умовою сприйняття такого мистецтва, позбавленого ознак естетичної амбіційності або епатажу, як і (авторське) бачення», Зара Абдуллаєва оприявнила це мистецтво для нас.
Цитати «Дня»
«Документальне у постдоку — це найрізноманітніший спосіб упровадження подій і почуттів в особистий досвід глядачів, навіть якщо вони їх не пережили. Але до яких все одно долучаються... Подія, про яку йдеться, котра реконструюється, і способи оповіді зазнають у постдоку нових (або забутих) зв’язків між фактом і вимислом».
«І хоча «впізнавання стає настільки ж важкою й травматичною умовою сприйняття такого мистецтва, позбавленого ознак естетичної амбіційності або епатажу, як і (авторське) бачення»
