Володимир Григорович був і залишається одним із найцікавіших письменників-шістдесятників, особливо у своїй пізній творчості, яку він сам охарактеризував як таку, коли «уже є що сказати і знаєш, як сказати» (з інтерв’ю). «Глибоко переконаний, — наголошував письменник при врученні премії Фундації Антоновичів, — що народи, мовчати яких примушують тоталітарні режими, конденсують у собі, незважаючи на репресії, війни, голодомори, вільнолюбну силу, передаючи її у спадок дітям та онукам своїм». Усі ці тематичні пласти, що визначають драматичну історію українського народу, освячені вільнолюбною силою українського народу, присутні в творчому доробку В. Дрозда.
В українську літературу він увійшов разом із цілою плеядою шістдесятників, зайнявши в ній своє осібне місце, і вже в двадцять три роки видав першу книжку новел і оповідань «Люблю сині зорі» (1962), яка привернула увагу критики. Пізніше, вже 1996 р., письменник щиро зізнається: «З написаного, видрукуваного найдорожчі для мене — перші оповідання. Як перша любов. Найсерйозніша моя річ — справді-таки, мабуть, епічний роман «Листя землі»» (з інтерв’ю) — за цю епопею (книжка перша і друга) письменник отримав Державну премію України імені Т. Г. Шевченка (1992) і ним, фактично, вінчав свій земний і творчий шлях, який обірвався 23 жовтня 2003 р.
Тоталітарна система ламала, нівечила долі й таланти. Розіпнутий між двох епох, В. Дрозд на схилі свого життя не уникав відповідей на незручні запитання щодо відносин із владою, офіційними структурами: «...І зрозумів: машина мене легко зламає — я не здійснюся як письменник. А здійснитися, реалізуватися мусив, це було поза моєю волею. «Я їх одурю...» — подумав я, як мій кінь Шептало — конюха Степана». І щиро зізнавався: «Я їх справді одурив, багато в чім здійснився, реалізувався, але й вони мене — одурили, бо не в усьому я реалізувався, не на повну силу. Цілком безпрограшних ігор із Сатаною просто не буває. Але це тепер я вже розумію. Життя проживши...» Трагічність власних свідомісних трансформацій він екстраполював і у внутрішній світ своїх героїв. Людина для письменника завжди була специфічною психологічною «лабораторією», дослідним майданчиком, де вступають у взаємодію різні психологічні «інгредієнти», настояні на субстанції добра і зла, і від ступеню їхньої активізації і міксування залежить міра порядності/непорядності, моральності/аморальності людини.
З одного боку В. Дрозд завдяки своїй художній автобіографістиці — чи не найбільш відкритий з-поміж прозаїків ХХ — поч. ХХІ ст., а з другого — чи не найбільш утаємничений, містифікований, затінений численними масками автобіографічних (і не тільки) героїв. Шлях самореалізації він перетворив на напружений пошук — резонансних тем, адекватних задумові жанрів, яскравих персонажів, переконливих характерів, незвичних сюжетних ліній, гострих колізій, промовистих деталей. І часто являв читачеві несподіваний, гротесково-забарвлений результат, приперчений іронією, самоіронією, їдким сарказмом. Одержимий творчою метою письменник зазвичай позиціонує себе одинаком, «самотнім вовком» — відсвіт цієї метафори В. Дрозда (за назвою його твору «Самотній вовк» (перша назва «Вовкулака»), що зазнав нищівної критики), падав і на модель його існування. Очевидний внутрішній конфлікт між позицією митця, відгородженого від перипетій зовнішнього світу у башті зі слонової кістки (в реальності це був «халеп’ївський рай» — сільська хата-дача в мальовничому селі Халеп’я, де народилося чи не найбільше його творів), і розчиненістю в соціальності і її кар’єрних спокусах (В. Дрозд працював у редакціях газет, був секретарем НСПУ, працював на видавничій роботі, тривалий час очолював журнал «Київ») не зашкодив творчій самореалізації.
Парадигму літературних пошуків В. Дрозда можна вкласти в тезу про боротьбу добра і зла, причому анатомувати друге йому було значно цікавіше. З-під його пера народилися виразні характери персонажів, що уособлюють і персоніфікують зло, яке завжди йде в парі з гріхом. Тонка лінія розмежування між злом (гріхом) меншим і злом (гріхом) більшим наповнювала його образи переконливими деталями, які дарувало саме життя. Письменник не зосереджується на метафізичній природі зла — він надає йому переважно соціального, ідеологічного забарвлення, ставлячи у контекст новітніх суспільних деформацій, які спричиняють тенденції пристосовництва. І таким чином переводить його в площину екзистенціальну: як основну проблему вибору. Ця тенденція особливо виразно проявилася в творчості 1990-х.
Ціла низка творів репрезентує особливу схильність письменника до автобіографізму: «Як я народився. З веселої автобіографії», «Музей живого письменника, або моя довга дорога в ринок», «Пришестя», «Острів у вічності». Власне, це художньо-духовна біографія письменника, яку він сам називав внутрішньою біографією. Всі вони позначені саморефлексією, внутрішнім психологізмом, самоіронією — домінантою авторської манери оповіді.
Авторська концепція людини, що її приніс в українську літературу В. Дрозд, далека від моделі, де герой штучно допасовується до «підфарбованого» світу в його ідеалізованому форматі. Його герой — людина у сув’язі суперечностей, часто з роздвоєною душею, уражена на ментальному рівні всілякими моральними недугами. Однак проза письменника — не боротьба проти свого героя, а боротьба за героя, за звільнення — хай і болісне — від облуди хворобливого самовивищення, від моральної корозії і самоілюзії життєвого успіху за рахунок поборення в собі себе істинного.
Родинний творчий тандем двох яскравих особистостей — Володимира Дрозда й Ірини Жиленко (важко переживши дочасну кончину чоловіка, вона пішла услід за ним за земний обрій 3 серпня 2013 р.) — дав українській літературі двох лауреатів Шевченківської премії. Ірина Володимирівна зізнавалася, що «особливим чином» на неї впливає «божевільна Володина працездатність»: «Життя йому потрібне тільки заради писання. Інакше воно його не цікавить. /.../ Він трудиться буквально осатаніло»...
