Українська поезія, створювана сьогодні, відстрибнула далеко вбік від тієї, що писалася десять років тому. Передовсім, її стало більше — численні сервери та особисті блоги переповнені віршами юних і не дуже талантів. Юних і не дуже, талантів і не дуже... Крім того, сучасну поезію, як і сучасне мистецтво, зрозуміє не кожен. Як відрізнити літературну знахідку від графоманії? Чиї збірки варто взяти до рук першими, аби, не завдавши прикрощів власним естетичним почуттям, сказати: «Я знайомий з нашою молодою поезією»?
Публіка, що прагнула зорієнтуватися у нинішньому літпроцесі, зібралася на неформальну наукову зустріч, присвячену поезії, — «Наука при каві».
Одному з організаторів літературного конкурсу «Смолоскипа» — літературознавцю Ростиславу Семківу часто доводиться мати справу з молодими (і не дуже) талантами, тому він тверезо оцінює сьогоднішню ситуацію.
Передовсім він говорить про те, що поезії стало більше і вона урізноманітнилася. Якщо ви полюбляєте ультрасучасні міські тексти — ви у виграші, якщо ліричну сентиментальність — буде вам сентиментальність, іронію — куди ж без неї, еротику — хоч греблю гати, хуліганські вірші — досхочу, елітарну поезію — знайдеться і таке. Кожен читач обере серед віршів молодого покоління щось собі до смаку.
Ростислав Семків до процесу оцінювання підходить професійно, сучасних авторів він оцінює за кількістю написаного, внеском у літпроцес та художньою вартістю. На його думку, «найбільшими поетами» (чи то пак «найбільш поетами») є Сергій Жадан, за ним — Богдан-Олег Горобчук, на одному рівні з ним — Олег Коцарев (до речі, наш автор. — Прим. «Дня») з Дмитром Лазуткіним.
На думку Ростислава Семківа, цікавість до поезії не згасає. Вона стала значно доступнішою, ніж десятиліття тому: більше не треба бігати по книгарнях, полюючи на свіжі збірки. Достатньо ввести у інтернет-пошуковці слова «сучасна поезія» — і мережа запропонує приблизно дві тисячі посилань на різні сервери та блоги. Пірнайте! Чи ж міг собі уявити сучасник юного Рембо чи Маяковського, що колись читач зможе насолоджуватися літературними шедеврами того ж вечора, коли майбутній класик їх створюватиме? І не потрібно трепетно чекати виходу нової збірки. Паперова книжечка — це нотка ностальгії, котра, можливо, скоро себе вичерпає.
Сучасного поета вже не назвеш недосяжним неземним створінням, «наступним після Бога», як казали в часи романтизму. Прийшовши на літературний слем, у цьому можна переконатися. Поет тут кричить і червоніє, у нього трусяться руки або спадають штани, він гугнявить і бризкає слиною на мікрофон. На слемі (публічному поетичному змаганні) або на «звичайних» читаннях молоді автори радше шокують глядачів поведінкою, аніж декламують поезію. Скажімо, вірш, проговорений зі сльозами на очах, але «без нічого», — це вже банально. А той самий вірш, прочитаний поетом, який вдяг медичну маску, виліз на тачанку і розкидає довкола помідори з гвоздиками, піде на ура.
— Слем як засіб трансляції може з’їсти саму поезію, стати за неї важливішим, — констатує Ростислав Семків. — Сьогодні неодмінно існує поезія — плюс «іще щось». Головне, щоб поет не став заручником своїх засобів.
«Іще щось» на слемі — це поетова акторська майстерність, вигадливість: усі його гвоздики і тачанки. Це може бути музика — нині автори часто виступають під живий супровід, може бути театральний перформанс.
Із розвитком медіа-технологій виник новий засіб трансляції, нове «іще щось». Це відеопоезія. Тепер поети виступають не лише у своїй природній іпостасі, а як сценаристи, режисери, актори, а іноді й художники.
Гості «Науки при каві» проглянули кілька роликів, знятих молодими авторами, а задля справедливості — послухали поезію «без нічого» у виконанні Олега Коцарева та Дмитра Лазуткіна.
Щиро кажучи, поетові не обов’язково стояти на голові, аби справити враження на свого слухача й достукатися до його серця.
Одна з найкращих збірок Сергія ЖАДАНА — «Історія культури початку століття» (2003, «Критика»). Оформлена під міську фотомандрівку, настроєва, інтимна. У ній зникає іронічна гра із кітчевими образами, властива попередній поезії автора, натомість постає ліричний герой, повний тривоги й німоти — вразливий і серйозний. «Історія культури» — це гра в російську рулетку із власними спогадами.
Міські пригоди серця молодого поета вивчає Богдан-Олег ГОРОБЧУК у збірці «Місто В Моєму Тілі» (2007, «Смолоскип»). Вибірково й жадібно поглинаючи деталі, з яких, власне, складається світ, його свідомість філігранно зчіплює пережите у медитативні, глибокі й сентиментальні поезії. Разом із тим, вражає оприявнене космічне відчуття, єдність всього з усім. Коротку характеристику збірці дає назва одного з віршів: «Зібрана Клаптиковість vs Суцільність».
«Мій перший ніж» (2009, «Факт») — третя збірка поета-двотисячника Олега КОЦАРЕВА. Це змагання образності із сюжетністю, задуманості зі сміхом, лірики з іронією. Автор вчиться майстерності у літераторів минулого століття, зокрема поетичного авангарду 20-х — верліброві розміри, мовні експерименти, бурхлива енергія, дотепи. Коцарев ставить розхитану невіглаством сучасну поезію на тривке підѓрунтя традиції.
Дмитро ЛАЗУТКІН посів одне з перших місць серед поетів молодого покоління завдяки визнаному багатьма авторитетами поетичному чуттю. Збірка «Бензин» (2008, «Факт») складена зі струнких та мелодійних поезій, чия мова, збагачена метафорами, лишається простою й зворушливою. У відповідь на галасливу мішанину сьогодення Лазуткін обстоює гостроту переживання, пошук щирості, довіри, розуміння — його поезія чоловіча і сентиментальна водночас.
