У видавництві «Смолоскип» продовжують перевидавати найцікавішу українську поезію ХХ століття. На черзі — книжка «Вибрані твори» Богдана-Ігоря Антонича, поета, який, повернувшись із радянського забуття, став загальновизнаним класиком.
Слава Богу, сьогодні Антонич уже не потребує представлення як такого, час його «другого відкриття» минув, настає час більшого поширення поетової творчості, а також осмислення й інтерпретацій. Богдан-Ігор Антонич, як на мене, став культовим поетом не тільки, а то й не стільки завдяки незаперечно високому художньому рівню багатьох його віршів, але великою мірою й через те, що він виявився надзвичайно символічною постаттю історії нашої літератури першої половини XX століття.
Почати хоча б з того, як багато різних тодішніх стилістичних, світоглядних тенденцій і напрямів він у собі поєднав. Часто вони здавалися геть несумісними, але в його творчості преспокійно співіснували. При тому, що в чистому вигляді Антонич той чи інший напрям міг сприймати відверто критично. Десь ми помічаємо неоромантичні «струмочки», хрестоматійно визнані містичні поганські мотиви, явні ознаки символістської школи чи тичининого сонячного «кларнетизму». В інших творах Антонич трохи наближається до «вістниківських» творчих ідеалів і практик (про які, до речі, добре й детально написано в іншому нещодавньому «смолоскипівському» виданні — дослідженні Олесі Омельчук), через них «передаючи привіт» і неокласикам. А подекуди маємо виразно авангардні ескапади: чи то в експресіоністських загрозливих зміщеннях, зламах і згущеннях, чи то в сливе футуристичній деструкційній забаві. Як-от у маловідомому вірші «Поема про вітрини» (принагідно зазначу: те, що в цих «Вибраних творах» знаходимо не тільки багато разів цитованих і друкованих «хрущів» та інші класичні загальновідомі твори Антонича, а й ось такі мало кому знані цікавинки — велика перевага видання):
так добре глядіти в ваші
безплямні шиби
о скорбе перерізана
площиною вітрини
в дощі рефлєксів розцвіли
казок гриби
шоколядові дрібні мелюзини
ах — тах — тарах
ох — тох — торох
ух — тух — турух
Коли продовжити цю думку, виходить, що Богдан-Ігор Антонич не просто закумулював у своїй творчості різні поетики, а й став мало не підсумковою постаттю довоєнної поезії — як «Розстріляного Відродження», так і західної гілки. Звернімо увагу: основна літературна біографія Антонича припадає на тридцяті роки, себто акурат на той час, коли поети Радянської України замовкли з різних причин, або були репресовані, або мімікрували в соцреалізм, або просто «втонули» в творчій кризі. Прийнявши цю естафету, Богдан-Ігор Антонич містично перейняв у них і дещо з біографії. Та помер не коли-небудь, а саме жаского 1937 року.
Упорядник «Вибраних творів» Данило Ільницький знайшов досить неординарне вирішення передмови до книжки. Вона організована як взаємне інтерв’ю-полілог за участю самого Ільницького та помітної львівської літературознавиці, поетки Ірини Старовойт. Ця частина книжки присвячена головним чином не біографічним подробицям життя Антонича (хоча чітка й узагальнена біографія тут би взагалі-то не завадила), а інтерпретаціям його творчості. Як одну з ключових ідей розуміння поета Ільницьким і Старовойт у передмові можна назвати ідею загального синтезу. Адже, наполягає упорядник видання, на багато «проклятих питань» і антитез літератури та її теорії свого часу Богдан-Ігор Антонич прагнув знаходити відповідь не «або-або», а таку, що ввібрала б у себе вартісне з усіх екстрем. І наводить рядок — «мистецтво творять шал і розум»; демонструє, як сплітаються, а не поборюють одне одного в його поезії «національне» (точніше сказати — громадянське) та естетичне начало, чуття рустикального й урбаністичного топосів тощо. Здається, Антонич також належав до тих діячів, котрі не виголошували відверто нетерпимих, фундаменталістських гасел, ідей і поглядів в умовах надзвичайно складних і загострених соціальних і міжнаціональних відносин у міжвоєнній авторитарній Польській державі.
В інтерв’ю-передмові Ірина Старовойт і Данило Ільницький обговорюють долю поета, котрий через свою смерть залишився в культурі «вічно молодим», а також уник драматичних життєвих перипетій тих своїх колег, котрі застали 1939, 1941, 1944 — 1945 та інші знакові роки. Висловлюють свої міркування з приводу його філософії та психології творчості, свої особисті враження від роботи з архівом поета.
Основна частина «Вибраних творів» — це, поза сумнівами, поезія Богдана-Ігоря Антонича, як уже говорилось, і хрестоматійна, і не дуже відома. Тут маємо вірші зі збірок «Привітання життя», «Велика гармонія», «Три перстені», «Книга лева», «Зелена Євангелія» та «Ротації». А ще — тексти з-поза цих книжок. Особисто мене в них найбільш зацікавили експериментальні вірші, є там і переклади, є, сказати б, вірш «Тюльпани два...», котрий став піснею; твори, присвячені Шевченку та Франку; «принагідні» тексти, писані до певних подій чи для певних заходів.
Окремий інтерес становлять у «Вибраних творах» антоничеві проби інших жанрів. Це, передусім, лібрето опери «Довбуш», наведене в першій редакції. Про цю річ важко сказати, щоб вона вирізнялася якимись особливими сюжетними чи «орнаментальними» знахідками, однак текст виписано дуже чітко, просто, але якісно, з виразним чуттям того умовного «люфту», котрий має заповнити музика, сценографія, акторська гра. Тут же — два прозові твори. Це — вічно актуальна передвиборча сатира «Політик». І відверто естетський, дещо містичний незакінчений роман «На другому березі» з умонтованою до нього однойменною повістю. Останній беззаперечно свідчить, що з Богдана-Ігоря Антонича міг би вирости, на додачу до першокласного поета, ще й цікавий прозаїк-модерніст.
Є в книжці й літературознавчі статті Антонича, прижиттєві та посмертні рецензії та дослідження його творчості, листи до Антонича і спогади про нього, також, звісно, примітки, бібліографія та фотоматеріали.
Назагал «смолоскипівські» «Вибрані твори» постають у нинішніх обставинах менш повною, ніж академічне видання, але більш популярною, доступною і виважено-панорамною книжкою текстів Богдана-Ігоря Антонича.
Богдан Ігор Антонич. Вибрані твори. Упорядник Д. Ільницький; Передмова Д. Ільницького та І. Старовойт. — Київ: Смолоскип, 2012.
