Часто спогади й життєві події зумовляють наш вибір книжок. І ми вибираємо щось, суголосне нашим переживання і настроям. Необов’язково з новинок. Це може бути й уже прочитане, що нас змінило або ж виховало, зрештою — було «до душі». Про це, власне, говорять експерти «Дня».
Соломія ЧУБАЙ, директор громадського об’єднання «Вірменська-35», Львів:
— У рамках Львівського форуму видавців 18 вересня в Національному академічному українському драматичному театрі ім. М. Заньковецької було презентовано проект «ХХ вік. Богдан-Ігор Антонич і Грицько Чубай». На ньому, зокрема, Юрій Андрухович, Олег Лишега і Віктор Неборак читали вірші обох поетів. Тому напередодні події я, очевидно, тільки й що читала Чубая та Антонича.
Складно сказати, що найбільше сподобалося з того, що написав твій тато. Мабуть, поеми «Говорити, мовчати і говорити знову» і «Відшукування причетного». На мою думку, вони дуже актуальні нині, як і, до речі, батьків твір «Вертеп». Саме його прошу виконувати Тараса (Тарас Чубай — лідер гурту «Плач Єремії». — Ред.) останнім часом. Там дуже промовисті рядки: «Все продиктовано і все перефарбовано,/ І удостоєнно належної ціни:/
За сумніви, за мислі — закатовано,/ І за холуйство вбрано в ордени». Тато його писав як неполітичний вірш, але він вийшов дуже політичним.
А з Богдана-Ігоря Антонича подобається його п’єса «Олекса Довбуш». Між іншим, я читаю її моєму синові Олексі, якому рік і дев’ять місяців, і вона йому дуже подобається. Хоча ми маленькому читаємо й дитячі книжки, зокрема, з асортименту видавництва «А-БА-БА-ГА-ЛА-МА-ГА», але й, що називається, до дорослої літератури привчаємо. Й музики теж. Олексині улюблені гурти: звісно, «Плач Єремії» та «Кому вниз». Син знає чимало віршів. Ми, на відміну від інших батьків, які змалечку віддають дитину на англійську, як це зараз модно, намагаємося, щоб наш малюк чув літературну українську мову і якісну українську музику.
Очевидно, до того, як я стала мамою і, можна сказати, «переорієнтувалася» на казки і дитячі віршики, захоплювалася латино-американською літературою. А саме: Борхеса, Маркеса... Я за фахом іспанський філолог, тож читала їхні твори в оригіналі. «Сто років самотності» Маркеса перечитувала кілька разів. Із сучасних українських прозаїків читаю Тараса Прохаська. Із поетів — Костя Москальця . Його «класику» і те нове, що він мені присилає на мою електронну адресу. Кость Москалець і Олег Лишега — поети, якими захоплювалася завжди.
Віктор БРОНЮК, лідер гурту «ТІК», Вінниця:
— Через напружений концертний графік дедалі менше залишається часу для читання. Але, очевидно, для такої справи я його викроюю. Не так давно для себе відкрив сучасну українську літературу. І відразу одним із моїх улюблених письменників став Сергій Жадан. До речі, нещодавно взяв і перечитав його «Depech Mode». А взагалі я дуже люблю українські народні казки — там дуже багато мудрості.
Довгенько вже так не розкошував, щоб зайти в книгарню, погортати книжки, перечитати їхні анотації, а потім котрусь придбати. Переважно книжки мені дарують. Найчастіше — мерія на День міста, де «ТІК» виступає. Якщо вони цікаві, то їх переглядаю, буває, що й перечитую. Одного разу митник з українсько-білоруського кордону презентував мені свою збірку віршів. Я теж їх переглянув.
Серед моїх рекомендацій — твори сучасних українських письменників: Юрка Андруховича, Оксани Забужко, звісно, Сергій Жадан, Любка Дереша... Звичайно, творчість Ліни Костенко, що називається, поза будь-якою конкуренцією.
Сергій АРХИПЧУК, режисер:
— Я говоритиму про три книжки: «Музей покинутих секретів» Оксани Забужко, «Музей невинності» Орхана Памука і «Осмос» Яна Кефелика.
Із якогось часу вихід творів Оксани Забужко став подіями для інтелігенції й для мислячої публіки загалом. Її «Музей покинутих секретів» — явище! Те безупинне виборювання Україною України, що маємо, не уявляю без цієї книжки. «Музей...» дуже цікаво «сконструйований» драматургічно, метафорично та історично. Читаючи роман, я пишався, що належу до генерації Оксани Забужко. А ще тим, що знайшлася письменниця-філософ, яка змогла через модерну призму поглянути на події останніх семи десятка років, різні покоління; побачити дуже важливі аспекти сучасного життя, назвати речі своїми іменами, вказати на певні явища, які залишаються поза увагою літератури. Можливо, хтось соромиться про це говорити, інший має цю тему за кон’юнктуру, а для когось вона взагалі закрита, ворожа і чужа. Я трохи вагався, перш ніж прочитати роман. Але коли сума імпульсів від відгуків переповнила мене, взяв і прочитав, отримавши колосальну насолоду!
Я зібрав кілька видань Орхана Памука, і вони чекали свого часу. Цікаво, що щойно закінчивши «Музей покинутих секретів», одразу взявся за «Музей невинності». Останній — кардинально зліплений з іншого тіста. Він, можна сказати, видався «повітряним» у порівнянні з насиченим, інтелектуально та метафорично заповненим вщент романом Забужко. Памук — зовсім інший: дуже чоловічий і зовсім не боїться виявляти свою ментальність. Мабуть, обох письменників об’єднує те, що вони без комплексів дивляться на життя своєї країни. Зокрема, турецький письменник розглядає, як модне європейське життя входить у різні сфери азійської Туреччини. Невипадково цей твір назвав «Музеєм...», тому що роман зосереджений на дуже дрібних речах побуту. Уся книжка майже, а це понад сімсот сторінок, — своєрідна будова музею кохання, в якому знаходиться місце для речей коханої людини, що несуть пам’ять про неї: її пахощі, предмети зацікавлення, прикраси... Автор для мене став повною несподіванкою. Таке враження, що він — доросла дитина з особливим поглядом розказує досить мужньо про своє водночас надзвичайно щасливе і надзвичайно нещасне кохання.
«Осмос» Яна Кефелика зовсім випадково потрапив до рук. Між іншим, автора називають Жаном Жене нашого часу. Власне, так його «охрестив» один із поціновувачів маргінальної молодіжної культури. У «Осмосі» зворушило те, що в об’єкті письменницького дослідження — підліток, який, потрапивши за грати, вважає, що ні в чому не винен. Його нестерпне жорстоке життя, яким той жив до в’язниці, стало ще жахливішим за гратами. І складно читачеві збагнути, де герою важче. Критики назвали «Осмос» сильною і жорстокою прозою.
Книжки, які читаю, мусять відповідати багато чому. По-перше, я довіряю авторитетним критикам. По-друге, мене цікавить психологія людини і психологія людських стосунків. Приміром, психологія цього хлопчика-підлітка з роману Яна Кефелика — дитини, народженої не в любові і без любові, яка, проте, зголодніла за любов’ю матері, батька, зрештою, жінки (ця любов до жінки в ньому щойно зароджувалася). Можна сказати, що всі ці книжки поєднує надзвичайна щирість і неманірність, незабавляння в погляді в глибини людського «Я» і самого себе. Можливо, це — те, що завжди хвилює мене в мистецтві. Очевидно, тому ці твори можна з’єднати оцим кровоносним заглибленням у людське «Я», коли автор дивиться, не моргаючи і не відводячи погляду, а дуже прицільно, стійко і наполегливо.
Мій творчий графік дає мені змогу самому формувати мій часовий «бюджет», але книжка має влягтися в мою свідомість. Як правило, вибір тієї чи іншої літератури пов’язаний з тими чи іншими життєвими подіями. Як правило, читаю «запоєм» між потужними замовленнями.
У мене дуже багато улюблених письменників. Можна назвати тих, які певний час стали, можна сказати, «маяками»: Федір Достоєвський, Василь Симоненко, Ліна Костенко, Марія Матіос і так звана нова французька хвиля, і латино-американські письменники...
