Осіння пора — це не тільки час ностальгії і спогадів. Це й час для новизни. Звісно, книжковий світ не є винятком. Сьогодні — другий день ХVII Форуму видавців у Львові, що на практиці означає: презентація добрих кількох десятків видань, нові знайомства читачів з авторами, а авторів — із потенційними видавцями і загалом вливання свіжої крові в літературний процес. Форум видавців надихає на відстані, розбурхуючи дещо сонний після літа книжковий простір. Тому сьогоднішні розмови — про сучасний літературний процес, яким його бачать наші читачі, і нові відкриття.
— Найперше хочу запитати, чи до смаку вам сучасна література? Адже, є думки, що зараз мало добрих письменників, а відповідно якісної літератури.
Ірина ЗАВІРЮХІНА, викладач Київського національного університету театру, кіно і телебачення ім. І. Карпенка-Карого:
— Сучасна література завжди гірше осмислена, ніж та, що віддалена років бодай на двадцять-тридцять. Із великої кількості книг, які видаються щорічно, ще не відібрані кращі, цікавіші. Але цікаві тексти, безумовно, є, як і цікаві письменники.
Галина МЄСТЄЧКІНА, відповідальний секретар журналу «Електронні компоненти і системи»:
— На жаль, я дуже мало обізнана із сучасною літературою і тому маю великі сумніви щодо користі моїх відповідей для розуміння стану сучасної як світової, так і української літератури. Тим не менш, переконана, що все не так погано з літературою, а от інформації про нові твори і магазини, де їх можна придбати, на мій погляд, не вистачає, хоч джерел для цього більш ніж достатньо.
Жанна ОЗІРНА, журналіст:
— Сучасна література, перш за все, повинна змушувати читача думати. Навіть не задумуватись, а саме думати, мислити, розмірковувати — і робити певні висновки. Сучасна українська література навпаки генерує одні лише рефлексії та емоції з приводу, бовтає воду в ополонці. Мало хто береться говорити про долю країни та долю нації всерйоз, про справді важливі речі. Чомусь українських письменників так і тягне описати свій день, свій вечір, своє кохання і свої зради, свої проблеми та вічне ниття з приводу, що народився не в тому місці і не в той час. Країні необхідна хороша, якісна література, наповнена здоровим глуздом та тверезим поглядом на життя.
— А хто є вашим улюбленим сучасним автором? Розкажіть трохи про нього і про його творчість.
Ірина ЗАВІРЮХІНА:
— Складне питання. Я живу літературно не в сучасності, а на межі ХІХ — ХХ століття. Колись прекрасний філософ і психолог Карл Густав Юнг зауважував, що кожна людина в своєму особистому розвитку проходить всі віхи еволюції, що долало людство за тисячоліття свого існування, і тільки переживши ті уроки минулого можна дорости до сучасності та побачити, куди треба йти далі. Мені здається, завжди не багато було людей, які відчули свій час настільки, що могли б визначати його подальший напрямок, і ті речі, які йому відповідають. Я росту до цього.
Галина МЄСТЄЧКІНА:
— Із сучасних українських авторів мене цікавлять ті, що, як кажуть, на слуху: Ліна Костенко, Оксана Забужко, Юрій Андрухович, Людмила Таран, Наталка Білоцерківець та інші.
Жанна ОЗІРНА:
— Захоплююся Юрієм Винничуком. Його мова, як на мій смак, просто довершена. Його тексти — як наркотик: на них підсідаєш легко, від них отримуєш справжню, якусь ніби заборонену насолоду, і вони дуже чітко промальовують реальність, про яку говорить письменник. А ще Володимир Сорокін — мій улюблений російський письменник. Мені здається, сучасній українській літературі не вистачає саме такого Сорокіна, який би таврував державників своєю потужною фізіологічною метафорою. Але братися за його книжки раджу лише тим, хто вміє і хоче думати.
— Найбільше ваше книжкове відкриття 2010 року?
Ірина ЗАВІРЮХІНА:
— Ще не читане, але вже зауважене. Це книга Володимира Діброви «Правдиві історії». Цікаво подивитися на тексти нового українського реалізму — хай і стосуються вони радше часів початку незалежності, ніж сьогодення.
Галина МЄСТЄЧКІНА:
— Велике враження отримала від знайомства з драматургією Томаса Стоппарда, англійським драматургом чеського походження. Його драматургія є оригінальною за формою, філософською та пізнавальною одночасно.
Жанна ОЗІРНА:
— Маю вдома книжку Оксани Забужко «Музей покинутих секретів», але ніяк до неї не доберусь. Судячи з відгуків, мабуть, саме вона буде моїм книжковим відкриттям 2010 року.
— Ми всі змінюємося, і ті речі, що були важливими для нас ще вчора, сьогодні сприйматися дещо по-іншому. Знову і знову перечитуючи улюблені книги, ми кожного разу відкриваємо нові грані — як у літературному творі, так і в людях, у собі. Чи були останнім часом у вас такі переосмислення?
Ірина ЗАВІРЮХІНА:
— Такі відкриття відбуваються постійно. Адже книгу завжди творять двоє: читач у тій самій мірі, що й письменник. Новий досвід інакше заповнює текстові лакуни, по-новому переставляє акценти. Настрій, найдрібніші деталі — хай мало минуло часу, текст вдруге читатиметься інакше. Цей процес безперервний — як зростання, як саме життя. Певно, коли я кілька років поспіль читатиму ті самі речі з тими самими відчуттями, це буде серйозний привід задуматися над тим, чи не зупинився раптом мій внутрішній час.
Галина МЄСТЄЧКІНА:
— Мабуть, на щастя, в мені ще багато чого залишилось від дитинства, хоч прожито більше 70 років і, сподіваюсь, що у дитинство не впадаю. Отож і смаки, і вподобання, хоч і змінилися, але не ѓрунтовно. Улюблені книги за браком часу не перечитую. Про нові грані важко говорити, але сприйняття всього прекрасного, що є в світі: музики, театрального, образотворчого та фотомистецтва, краси природи і навколишнього світу, загострилось і тому хочеться встигнути відчути ще більше неповторність кожної миті життя.
Жанна ОЗІРНА:
— Беруся заново читати класиків. Ще з університету пам’ятаю, що must read, тобто треба прочитати Федора Достоєвського — це п’ять його книг: «Біси», «Ідіот», «Злочин і кара», «Брати Карамазови», «Підліток». Класики — люди мудрі, але чомусь осягнути їхню мудрість я ніколи грунтовно не бралася. Нині виправляю помилки.
— Сьогодні — другий день Львівського Форуму видавців. Тому запитання в контексті найбі льшої книжкової події року: якби ви зараз презентували свою книгу на Форумі, якою би вона була? Про що би ви хотіли розповісти читачеві?
Ірина ЗАВІРЮХІНА:
— Це була б книга про Людину. Красиву і сильну, як за часів Ренесансу, Творця, а не гвинтика страшного й незрозумілого механізму держави чи Всесвіту. Про внутрішнє світло і правду, що важливіші за зовнішю шану, і про те, наскільки значний Вчинок — лишатися Людиною. Попри все. А ще — про любов. Не тільки романтичну, радше в християнському сенсі. І про відкритість, довіру світові. Мені здається, це той досвід, якого багатьом сьогодні бракує.
Галина МЄСТЄЧКІНА:
— Вона була б про відкриття світу малою дитиною, яка всьому радіє і дивується, але водночас відчуває і якісь загрози з боку світу...
Жанна ОЗІРНА:
— Це могли бути жорсткі, брутальні, шокуючі тексти, які б зносили дах або, навпаки, вправляли мізки. Але я насправді не маю достатньо життєвого досвіду, щоб таке написати. Тому, мабуть, це був би арт-детектив.
