Попри те, що сьогодні дедалі більшої популярності набувають електронні книги або просто тексти, скачані з інтернету, книжка з якісним художнім оформленням від іменитого й добре знаного автора ніколи не втратить свого читача.
Євген КАРАСЬ, керівник галереї «Ательє Карась» та Асоціації діячів сучасного мистецтва України:
— Мушу вас розчарувати, бо останнім часом читаю тільки тексти, скачані з інтернету. Їх не можна назвати книгами. Кажу про це з жалем і не вважаю правильним. Чому так сталося? Це темп життя і темп опрацювання інформації. Бо книжка передбачає вдумливе, зосереджене сприйняття змісту, а я сприймаю дуже багато інформації, що не передбачає такого монументального розуміння. У мене є сподівання, що я поїду на якийсь відпочинок і там отримаю насолоду від читання книжок.
Найкращий критерій добору літератури — це поради фахівців. Або ж рекомендації знайомих чи особисте ставлення до імені чи творчості письменника. Дуже часто мені доводилося працювати в журі Львівського книжкового форуму, і чимало таких порад отримував там. Якщо в людини є відчуття й розуміння єдності звуків та слів, то досить відкрити книжку і буквально візуально сприйняти текст. Тобто можна відкрити книжку і з першого погляду зрозуміти, чи її варто взагалі тримати в руках. Відразу відчувається риторика, зміст, тканина тексту тощо.
Сьогодні багато людей, які віддають перевагу читанню книг з інтернету. І їх кількість збільшується. Коли я приїздив до Львова на форум видавців, мене дуже тішило, що ціле місто жило книжками і художньою літературою. На творчих вечорах та презентаціях було видно, скільки молоді цим цікавиться. Тобто люди чим далі, тим більше тягнуться до книжок.
Щоб читати книжку, треба мати такий режим, спосіб чи темп життя, який передбачав би хоч півгодини самотності. Хемінгуей, наприклад, читав у туалеті. Тобто занурення в самотність — дуже важлива умова якісного читання і сприймання книжки. Скажімо, багато хто читає на ніч, щоб подумати на самоті, чи просто для того, щоб заснути. Але людям завжди була потрібна інтелектуальна їжа.
Наталія ДЗЮБЕНКО-МЕЙС, письменниця:
— У мене на столі лежить книжка Тоні Морісон, американської письменниці-негритянки, лауреата Нобелівської премії. Вона написала надзвичайно цікавий роман «Пісня Соломона» про те, як чорна Америка позбувалася раба в собі. Давно чула про неї, ім’я письменниці згадувалося і в критиці, і в літературних дискусіях. Довго шукала цю книжку і нарешті знайшла. Тепер із захопленням дивлюся, як якісно це зроблено і як виростає нова література за кордоном. Ми дуже мало знаємо про сучасну Америку, а в книжці якраз описується цілий анклав індіанців, психологічні конфлікти, що виникають у середовищі чорної Америки, постає питання, як захищатися в таких випадках. Це дуже актуально і для України, я всім радила б це прочитати. Але річ дуже складна.
Ще читаю зараз Мішеля Фуко «Правила промови», теж філософський твір. Дуже часто дивлюся на наших промовців на телебаченні й думаю: посилання завідома брехливі, а люди в них вірять, чому? От мені цікаво, якими ж це засобами досягається, відповідь шукаю на сторінках цієї книжки.
Читаю ще «Українську міфологію», чудове видання з передмовою Валерія Шевчука, весь час туди заглядаю.
І чого я тільки не читаю!.. У мене в роботі дуже багато книжок. Загалом я хочу бути в курсі зарубіжної літератури. Мені дуже цікаво, що робиться в літературному процесі. Якщо йдеться про поезію, то мені треба кілька місяців, щоб освоїти певний масив поетичних творів. Багато що перечитую повторно. Наприклад, Пантелеймона Куліша, його «Чорну раду». Виявляється, я дещо призабула і зараз з таким задоволенням гортаю знову сторінки роману. Є речі, які я дуже люблю, і вони не сходять із моєї полички. Це Володимир Сосюра, Теодор Драйзер, нещодавно перечитувала його трилогію «Фінансист» — якраз про те, що стосується економічної кризи в США. Надзвичайно повчальна річ, мені дивно, що вона не в нашому культурному та філософському обігу.
Микола КУЛЬЧИНСЬКИЙ, народний депутат, організатор рок-фестивалю «Мазепа-фест»:
— Передплачую журнал «Сучасність», уже його прочитав. А ще почав читати Оксану Забужко «Музей покинутих секретів». Її творчість мені дуже подобається, хоч її книжки трохи складнуваті, але вона пише сутнісні речі, справжні. Ще чув про монографію, присвячену авторові першої конституції Пилипові Орлику, теж хочу її придбати. З поезії люблю наших авторів, а ще японських письменників. Коли просто хочеться почитати щось для душі, то шукаю книжку в своїй домашній бібліотеці. Взагалі для мене читання — як ковток живої води.
Передусім я надаю перевагу класиці, а так, перш ніж вибрати щось у книжковій крамниці, читаю рецензії в газетах — чи то в «Україні молодій», чи то в «Дні», чи то в «Літературній Україні». Що цікавить, те намагаюся придбати. Завдяки розумній критиці завжди можна розгледіти, чи варто читати ті чи інші твори. Раніше, щоб вибрати якусь книжку для читання, багато ходив по книжкових магазинах, читав передмови, гортав сторінки, якщо бачив, що тексти гарні, справжні, а не надумані, то й купував, навіть якщо не знав автора.
Як і раніше, так і зараз спілкування з книжкою дарує мені мудрість. До речі, щовечора читаю Євангеліє, хоч дві-три сторінки, але обов’язково читаю. Буває, що перечитую одні й ті самі уривки тексту. Я вже вийшов з того віку, щоб читати пригодницькі романи, детективи тощо. Зараз мені до душі наукові розвідки або романи чи повісті, які вже отримали схвалення критиків або про них ведуть серйозні дискусії.
Тішить те, що українська книжка трохи стала на ноги. З’явилася маса друкованих видань сучасних авторів. Я розмовляв зі знайомими письменниками, то вони кажуть, що живуть на свою творчу працю, а цього ж не було раніше. Але прикро, що сьогодні культура читання втрачається в Україні, та й в усьому світі. З’явилися електронні носії, особливо телебачення, інтернет. А культуру читання і розуміння книжки треба прищеплювати з дитинства. Не думаю, що книжка коли-небудь пропаде, бо її завжди було і буде приємно брати до рук, і це створює особливий настрій. Наша молодь нині сповідує інші цінності, а щоб читати, треба мати відповідне виховання. Я, наприклад, бачив, як моя мама все життя читає. Тоді телевізора у нас не було, слухали хіба що радіо, де транслювали хорову музику чи класику. Такої атмосфери вже немає, через те книжка не така популярна. Це вже хто тягнеться сам до неї, тоді стає читачем. А от сімей, де культивується книжка, зараз мало. Може, я помиляюся, і скоро виросте нове покоління, яке буде зачитуватися книжками.
