Не завжди українці пам’ятають про те, що в нашій країні живуть люди, які творять культури інших народів, зокрема якісну іншомовну літературу. Білоруський письменник Сергій Прилуцький, котрий приїхав жити до Києва кілька років тому, — якраз приклад автора, котрий постійно нагадує про неукраїнську літературу в Україні. Він регулярно бере участь у наших літературних фестивалях, багато спілкується з різними знаковими особистостями українського літературного середовища (часом і особливо близько — Прилуцький одружився з українською поетесою Оленою Степаненко). А його книжки, білоруськомовна збірка поезій «Дев’яності forever» та книжечка кумедних абсурдних оповідань, написаних білорусько-російським суржиком «Йопыты», котрі привернули чималу читацьку увагу в Білорусі, віднедавна продаються й в Україні. Сергій Прилуцький іронічний, а часом то жорсткий, то приховано сентиментальний. Саме в такому тоні й вийшла розмова, котра, як це часто трапляється у «прикордонних» випадках, дуже часто перетинала літературні межі та опинялася на теренах політичної географії.
— Що змусило білоруського поета приїхати в Україну? Що тобі тут подобається, а що ні?
— Причин було багато, але головна все-таки — авантюрне кохання, яке триває дотепер і, сподіваюся, кінця-краю йому не буде. Крім цього, істотно вплинув мій хворобливий потяг до подорожей та кавардаку, якого і тоді, й тепер в Україні — по самі плечі. Коли казати про вподобання, то, мабуть, вони мало будуть відрізнятися, скажімо, від Польщі. Як і там, мені подобається підглядати тут за низами, звичайними людьми, яким не пощастило: все життя мучаться за копійки. Істотної різниці між ними й тим, що я бачив і бачу, періодично приїжджаючи додому в Брест, нема. І там, і тут люди переважно нещасні. Хіба що в Україні в цьому більше «жерсті» та відчайдушності, її можна було б назвати країною гонорових шизофреників, у кожного з яких на городі закопано по кулемету; в Білорусі ж це такий собі елегійний фаталізм клоуна, якого змусили самому собі копати могилу. Взагалі, спостерігати за життям різних країн, по суті, те саме, що намагатися зазирнути під спідниці гарним дівчатам — завжди знаєш, що нічого нового не побачиш, але спортивний інтерес та інстинкти беруть своє...
— Чи змінюється ставлення в Україні до білорусів на тлі, наприклад, нещодавнього скандального житомирського затримання?
— Якщо покладатися на свій особистий досвід, то до білорусів ставляться краще, ніж, скажімо, до росіян чи румунів. І симпатія ця якась безумовна, просто так. Хоча ні. Мабуть, тому, що ми стоїмо поруч на одній сходинці еволюції. Та й відсутність якихось претензій одне до одного так само сприяє. Ані в українців, ані в білорусів немає традицій пафосного месіанства і, відповідно, «нагинання» сусіда. Якщо ми вже й станемо в «позу собачки», то хіба що для того, аби разом зібрати врожай картоплі.
— Нині багато хто починає порівнювати непросту політичну ситуацію в наших країнах. Звучать і голоси про відповідальність українських письменників за стан суспільства, прихід нинішньої влади та інші речі. А як у Білорусі, чи політизована література, чи відчувають потребу соціально-політичної заангажованості самі автори та їхні читачі, особливо після подій 19 грудня?
— Сама література на рівні текстів не має помітного політичного забарвлення. Але ніхто з літераторів, кого я знаю та поважаю, не залишився осторонь. Після виборів багато письменників долучились до хвилі коментарів на тему, засудження дій влади, моральної підтримки людей, яких побили й кинули за ѓрати. Майдан 19 грудня, зрештою, як і Майдан 2006 року, виявився перевіркою на підлість і, хоч би як це пафосно звучало, показав справжнє моральне обличчя літераторів. Тут абсолютно доречна фраза Бродського: доки держава дозволяє собі втручатись у літературні справи, література має право втручатися у справи держави. Але ще раз зроблю акцент: моря політизованих віршів та океану політизованої прози немає. Є хіба що окремі винятки.
— Як я помітив, не всі в Україні знають, що білоруською мовою в Білорусі розмовляють небагато людей, що це проблема. Чи змінюється ситуація якимось чином? Чи позначається на літературі?
— Проблема стара, як чобіт, але пускати скупу чоловічу сльозу з цього приводу, як на мене, вульгарно. У певної частини молоді білоруська мова користується певною популярністю. Коли порівнювати, скажімо, з дев’яностими, то сама ідея «білоруськості» пообтрусила колгоспний гній зі своїх підошов. З іншого боку, той факт, що білоруська не є живою мовою більшості білорусів, призводить до того, що сленг, мовні жаргони й подібні явища існують у вельми урізаному форматі, немає тієї критичної маси мовців, щоб із «гущі народної» розповзлася нова лексична живність. Через це виникають комічні ситуації, коли самі письменники беруться вигадувати білоруські відповідники тих чи інших слів. Живим анекдотом стало те, як відомий поет пропонував замість слова «мобільник» уживати «далькажык».
— Чим характерно відрізняються молода українська і білоруська літератури? Ось у мене, приміром, було і до певної міри залишилося враження, що білоруська поезія більш мелодійна і римована, але я, звісно, можу помилятися...
— Якщо коротко і тезово: так, у нас поки що силабо-тоніка добре тримається на ногах. Можливо, через це і білоруський верлібр, з оглядкою на конвенційний вірш, доволі строгий і сильний та обходиться без зайвої сотні рядків, на відміну від українського. Бо я мовчки спостерігаю за вашим повальним неримуванням і бачу, що переважно це не свідомий естетичний вибір, а елементарні лінощі зайвий раз напружуватись, а часом і наслідок ну просто фантастичної неначитаності.
— Твоя збірка поезій має назву «Дев’яності forever», і взагалі образ дев’яностих років дуже часто виринає у твоїх віршах. Що він для тебе означає? Що в десятиріччі, яке багато для кого сьогодні стало символом зубожіння, нестабільності, розгулу злочинності, такого, що змушує до нього повертатися?
— Нестабільність, на мою думку, якраз і становить сутність поезії. Переважно вона і народжується від того, що «щось не те», слово «капєц» надихає більше, ніж, приміром, бабусині пиріжки. Що можна написати про сімейну ідилію? Гадаю, добро самодостатнє і не має потреби в наших послугах.
— У цій поезії завжди так цікаво переплетено стьоб, сентиментальність та образність, а що первинне?
— Я не можу стверджувати на сто відсотків, але візуальний бік плюс сюжет для мене на першому місці, а все інше — як гарнір до основної страви.
— Чому вірші ти пишеш білоруською, а оповідання — трасянкою, білорусько-російським суржиком?
— Це запитання із серії «чому ти слухаєш вухами й нюхаєш носом». Судячи з усього, Боженька так задумав, а я його смиренно слухаюся.
