21 липня минув рік, відколи не стало «символу і легенди покоління шістдесятників» Євгена Концевича. Його ім’я асоціюється не з письменницькою й не з перекладацькою цариною, де він, безперечно, себе проявив, а передусім із мужньою, духовно сильною особистістю, яка, незважаючи на численні випробування, випромінювала оптимізм і любов.
Народився у с. Млинище поблизу Житомира. Рятуючись від голоду, родина переїхала до Житомира. Переломним для майбутнього літератора став 1952-й рік. Стрибнувши з кручі у річку, 17-річний Євген пошкодив хребта й назавжди залишився прикутим до ліжка. Як згадував пізніше Євген Васильович, саме нещасний випадок і зробив його письменником, адже з дитинства він мріяв стати ветеринаром, бо дуже любив тварин.
Доля звела Євгена Концевича з українським Гомером — Борисом Теном. Відомий перекладач шедеврів античної літератури помітив у Євгена творчий хист і гарне чуття мови, тому й порадив йому писати... До будиночка у Другому Шевченківському провулку в Житомирі, де письменник провів майже все своє життя, вчащали друзі й однодумці. Тут бували Валерій та Анатолій Шевчуки, Іван, Леоніда та Надія Світличні, В’ячеслав Чорновіл, Алла Горська, Василь Стус, Євген Сверстюк, Микола Плахотнюк, Ніна Вірченко, Ірина Жиленко, Михайлина Коцюбинська, Іван Дзюба, Юрко Гудзь... Усі гості розписувалися... на рушникові. Ідея «реєструвати» відвідувачів належить Аллі Горській та Надії Світличній, які першими поставили свої підписи 6 вересня 1964 року. Останні автографи були зроблені незадовго до смерті письменника 2010-го. Усього їх назбиралося близько 500.
Кого на тому рушнику тільки немає!.. Крім понівеченого покоління «шістдесятників», багато сучасних літераторів, науковців, педагогів, музикантів, громадських діячів, журналістів. Як зазначив Євген Концевич у своїй передмові «Дещо про рушник», серед прізвищ, вишитих по писаних автографах, якось нарахували понад два десятки лауреатів Шевченківської премії, близько десятка народних депутатів і майже стільки ж академіків. Щоправда, на той час, коли кожен з них розписувався, вони ще не були ні лауреатами, ні академіками...
— Одного разу рушник ледь не потрапив до рук кадебістів, які неодноразово робили у Євгеновій хаті трус, і був врятований його мамою, — розповідає дружина письменника Людмила КОНЦЕВИЧ, показуючи оригінальну книгу-рушник — фотокопію більшої частини рушника. — Самого рушника зараз віддала вишивати, бо залишилися невишитими останні підписи, — пояснила жінка. (Упродовж багатьох років усі підписи й побажання гостей дбайливо вишивалися кольоровими нитками...)
ТВОРИ КОНЦЕВИЧА — ПАНАЦЕЯ ВІД ДУШЕВНИХ «КАЛІЦТВ»
Євген Концевич — один з найяскравіших представників житомирської прозової школи, майстер коротких прозових форм. Небагато книг видано за життя письменника, проте кожна з них гідна місця серед найталановитіших творінь «шістдесятників» на українському літературному олімпі.
Дебютував письменник книгою оповідань «Дві криниці» у 1964 році, після цього «стараннями» радянської влади на 20 років зник із публічного літературного життя, бо відмовився оспівувати щасливе життя у країні, де всі інакомислячі «відпочивали» у концтаборах, співпрацювати з КДБ, «закладати» друзів, більшість з яких були у списках «неблагонадійних»...
Друга книга оповідань, «Йдучи вулицею», була опублікована лише в 1985 році. Пізніше вийшли мемуари про житомирський літературний світ «Тутешня кава» (2000 р.), збірка оповідань «Вона йшла усміхнена» (2002 р.), книжка одного оповідання дванадцятьма мовами «Мамо, мамочко, прокинься» (2006 р.), збірка малої прози «Голубині пастелі» (2009 р.) та підсумкове видання творчої спадщини Євгена Концевича — «Клекіт глухоти» (2010 р.).
В оповіданнях та новелах Євгена Концевича захоплює тонке розуміння автором людської психології, уміння показати особисту драму й навіть трагедію, зіткнення внутрішнього світу «маленької людини» із зовнішнім світом брехні, зрадливості й підступності. У світі героїв прозаїка відчувається балансування на грані зла і добра, підлості й людяності, душевного зчерствіння й безмежної доброти.
Навряд чи якогось читача залишить байдужим дитяче «прозріння» у новелі «Чому вона мовчить?», непосильний тягар горя («Вона йшла усміхнена...»), підла чоловіча зрада, показана крізь призму дитячого сприйняття («Чужа радість»), немічність і безпорадність фізично обмеженої людини («Ложки») чи самотня старість («Його повезли в синій-синій «Волзі»...)
Творчість Євгена Концевича — то справжній оберіг чи рятівний маяк серед бурхливого життєвого океану для тих, хто заплутався, загубився чи прибився не до того берега... Адже тут немає компромісів, немає кривлянь і перекручень, а лише гідність, повага, любов і безмежна людяність. Це така собі панацея від будь-яких душевних «каліцтв» чи збочень, яка буде корисною кожному українцеві в наш досить нестабільний час.
1999 року письменник став лауреатом Всеукраїнської премії в галузі літератури й мистецтв імені Івана Огієнка, 2005-го нагороджений орденом «За мужність» ІІІ ступеня.
Про Євгена Концевича можна багато писати, адже насправді для нього зроблено поки що дуже й дуже мало. Як справедливо зауважила Людмила Концевич, «життя Концевича — це велика мудра книга, тільки ніким іще не написана».
Варто додати, що одразу по смерті Євгена Васильовича лунали голослівні обіцянки про меморіальний будинок-музей, найменування котроїсь із житомирських вулиць і школи... Проте вже за рік увесь ентузіазм кудись подівся. І навіть пам’ятник на могилі письменника вдова зводила без будь-чиєї допомоги.
Хочеться вірити, що про Євгена Концевича таки не забудуть, що його твори читатимуть, що в Житомирі буде і музей, і вулиця, і школа імені Євгена Концевича... А над Другим Шевченківським провулком завжди літатимуть такі улюблені письменником голуби. Вільно, дужо розправивши крила, впиваючись небесною блакиттю...
