Вийшла друком збірка «Гімн очеретяних хлопчиків» — книжка віршів восьми поетів із Запоріжжя й Дніпропетровська. Я переконаний, що це один із найцікавіших поетичних проектів року. Та ще й із претензією на власну міфологію або з натяком на неї, сконденсованим у рядках анотації: «У радянські часи існував проект по об’єднанню двох міст — Дніпропетровська й Запоріжжя — у величезний мегаполіс, рівний за розмірами з Нью-Йорком або Токіо. Ті часи пішли в небуття, залишивши кожного з нас віч-на-віч із неясним майбутнім...»
Мені важко уявити, на що був би схожим такий мегаполіс. Навіть не важко, а страшно. І я не до кінця впевнений, чи такий план справді існував, чи розглядався він усерйоз. А от у сфері сучасної молодої поезії Запоріжжя й Дніпропетровськ (якоюсь мірою й ціла, умовно, південна частина країни), безперечно, становлять певний спільний літературний простір. Дещо відмежований від «північної дуги», простягнутої з Харкова, Луганська на Київ і далі на захід. Одна з особливостей цього «поетичного мегаполіса над Дніпром» — більша, ніж деінде, інтегрованість україномовної та російськомовної поезії, більша кількість спільних публічних акцій, більша кількість двомовних поетів. Що, власне, і знайшло втілення в «Гімні очеретяних хлопчиків», де четверо поетів представлено українською мовою, троє російською, а одна — двома мовами. Наскільки це поєднання органічне, судити читачам. Інша особливість — неодмінна атмосфера постіндустріально (у пострадянському сенсі цього слова, перепрошую за недокаламбур) загубленого великого міста.
Книжку відкриває мешканець Запоріжжя, південної точки уявного Soviet Tokyo, Олесь Барліг, один із найактивніших і найпублічніших авторів. Вірші Барліга дуже гнучкі й широкі в тому сенсі, що він сміливо черпає свої образи з геть різних напрямів, рішуче сполучає все з усім, досягаючи помітного динамізму й драйву. В одному з віршів, який, власне, й дав назву збірці, Олесь поєднує загалом український текст із російськими вставками.
Другим іде російськомовний Станіслав Бєльський, він із Дніпропетровська. Йому належить сама ідея збірки. Тексти Бєльського — постійний пошук стислості, лапідарного висловлення, звідси й нахил до афористичності, часто іронічно вивернутої: «Опытному музыканту/ Надо любить семь женщин:/ До — дородную домохозяйку,/ Ре — скуластую революционерку,/ Ми — веснушчатую бизнес-леди,/ Фа — певчую из церковного хора,/ Соль — грудастую программистку,/ Ля — детского врача,/ Си — студентку третьего курса./ Варьируя продолжительность/ И интенсивность свиданий,/ Можно сыграть настоящий джаз». Іронія його, зрештою, не заважає ані цікавим образним побудовам, ані в деяких місцях справжній зворушливості, особливо в текстах, що їх тією чи іншою мірою можна схарактеризувати як спогади.
Максим Бородін належить до найбільш помітних авторів Дніпропетровська, хоча в «цивільному» житті він кандидат технічних наук. Бородін — засновник альманаху «своєчасної» літератури «Стых», надзвичайно плідний поет. Здається, головна фірмова ознака його творів — побутовий абсурд із похмурим (псевдо)соціальним гумором. Хоча вистачає й «повітряно»-абстрактних побудов, і метафор.
Менш різноманітний, але більш цілісний у своєму письмі, — Юрій Ганошенко із Запоріжжя. Його виразна й чітко окреслена стилістика характеризується в першу чергу грою з мовою, звучаннями, коренями. Тут же й асоціативно заховані значення слів і фраз, які кожен може розуміти по-своєму, але в буквальному тлумаченні вони особливого сенсу не мають, хіба що як лінгвовізерунки. «Як боляче критись і бачитись тільки крізь крила/ у крихітних скронях скульптур скрижанілих/ як радісно крамом кричати й кричати/ як крутиш між пальцями/ так карколомно й крихко». А ще Ганошенко, здається, єдиний у цій збірці, хто має в своєму доробку низку силаботонічних римованих віршів, хоча й він у багатьох випадках схиляється до верлібрів.
У Інни Завгородньої підкреслено риторичні верлібри з «розбавленою» в розлогих формулюваннях і розмовній мові метафорикою складаються в цікаві мисленнєві й образні конструкції. Часто поетка деконструює мотиви традиційної «жіночої лірики» — з одного боку, такі «гендерно зумовлені» висловлення самі по собі цікаві, з другого, оперують надто зужитими образами. Варто відзначити, що Завгородній належать одні з нечисленних в українській літературі поетичних описів Москви, позбавлених (пост)колоніальних комплексів.
Поетка з дивакуватим найменням Сана Праєдѓарденссон пропонує читачам досить емоційні, ритмічні вірші, вони в тій чи іншій формі продовжують, іноді грайливо модифікують суто ліричну, сумовиту, десь навіть елегійно-інтимну традицію.
Андрій Селімов із Запоріжжя зосереджується переважно на метафорах. Вони виходять часто несподівані, цікаві, але не герметичні. Текст його, попри всю викривленість і наповненість асоціативними ускладненнями, залишається легким, у чомусь прозорим і навіть місцями веселим із далеким, ледь помітним відтінком брутальності. «Уходило лето/ Белым бандитом/ Поминая как звали/ Пионерский костер Гиены/ Глотал градусники/ Наполняя ртутью вены/ Хороня предначертанные всякой ролью/ Радости и измены».
Тетяна Скрипченко (теж Запоріжжя) представлена двома блоками — російськомовним та україномовним. Ті чи інші стратегії, якими вона розпочинає майже кожний вірш, неодмінно приводять потім до такого собі неочікуваного прориву (або спроби прориву) до метафізичного, до універсального, до узагальнення. Наслідком часто буває, до прикладу, неафористично побудована афористичність. Із усіх авторів «Гімну очеретяних хлопчиків» саме Скрипченко найочевидніше не боїться бути серйозною, казати важливі речі, не боїться ризикнути пройти у своєму письмі над краєм тієї прірви, в якій ховається нудний, дидактичний, непоетичний пафос. Це важливо не лише для книжки, якій додається ще одна грань. Це важливо й загалом для сучасної поезії, в якій домінування тотальної іронії вже давно вичерпалось, а співіснування з власною добою потребує від поетів уміння не лише вловлювати тенденції часу, а й сперечатися з ними.
Ця книжка, по-перше, має на меті показати у загальнонаціональному контексті поезію цілого чималенького регіону. А по-друге, демонструє талановиті й, головне, різноманітні її зразки, десь більш вдалі, десь менш, але переважно не скуті заяложеними літературними стереотипами.
Гімн очеретяних хлопчиків. Сучасна поезія Придніпров’я. — Дніпропетровськ: «Ліра», 2011. — С. 240
