Літературна мода диктує свої закони. І від неї, моди, важко втекти. Якщо серед читачів «Дня» є завзяті шанувальники української сучасної прози, вони можуть зауважити — кілька років тому головними героями романів та повістей були переважно журналісти, дія творів відбувалася в українській провінції. Нині головні герої більшості текстів залишаються вихідцями з України, а ось поле дії зазвичай переноситься за кордон. Мода на подорожі в екзотичні країни поки що відчувається ледь не в кожному новодруці. Не відстає від цієї тенденції й новий роман Ірисі Ликович із таємничою та довгою назвою «Татцельвурм. Тірольська історія». Варто нагадати, що молода авторка вже встигла отримати літературну перемогу за книгу «Твоя дитинка», попрацювати в українській пресі та виїхати до Відня, де нині студіює германістику, славістику та груповий психоаналіз. Власне, зацікавлення психоаналізом та австрійським життям, а особливо містичними легендами, цілком виразне і в її новому романі. Як і ведеться, головна героїня, українка, «грушка-дичка», як сама себе називає, живе з батьками у диких Карпатах. Тут вона знайомиться з майбутнім чоловіком, який приїхав у наші гори досліджувати лавини. Олена вагітніє, швидко виходить заміж і розуміє, що ні любові, ні пристрасті до чоловіка не відчуває. Ані до власної дитини, дівчинки Кітті. Однак мрія про красиве закордонне життя й робота чоловіка-лавинолога виганяють її з рідної землі до далеких альпійських гір. Жителі місцевого селища, яке перебуває в постійній лавинонебезпечній зоні, не надто прихильно ставляться до незнайомих зайд, які можуть, на думку горян, спровокувати не лише зсуви снігу, а й прихід місцевого альпійського монстра — Татцельвурма. Для Олени Альпи стають і місцем, де гинуть двоє найрідніших її людей — чоловік та дитина. Лавина накриває їх обох, хоча рятівники знаходять тіло лише чоловіка. Власне, почуття провини і змушує героїню вдруге відвідати це страхітливе місце та знову відчути на собі неприязнь місцевого люду. Ховаючись від його агресії, молода жінка опиняється на подвір’ї місцевого вигнанця, старого знахаря та відлюдника. І саме у стайні помираючого стариганя героїня знаходить дитину. Чотири роки тому цього хлопчика місцевий характерник вирішив ізолювати від людей, поселити до овець і подивитися, що ж із цього вийде. Те, що вийшло, зовсім не вселяє оптимізм. Дитина не лише не вміє говорити, вона рухається навкарачки на деформованих кінцівках, жує суху траву і цілком почуває себе вівцею, позбавлена навіть елементарних людських емоцій. І скільки б героїня не намагалася олюднити хлопчика, її успіхи залишаються марними. Похмурий настрій, похмурі картинки відлюдницького життя зі стариганем і несвідомою дитиною роблять чудо з Оленою, яка поступово позбавляється гнітючих суїцидальних настроїв і налаштовується на боротьбу за маленького дикуна. Але не забуваймо про Татцельвурма. Саме тут час йому виходити на волю. Книга молодої письменниці й справді цікава — основні події фокусуються на останніх сторінках, всі містичні події та істоти піддаються логічному поясненню. І висновки прості, як і життя: щоб бути людиною, недостатньо нею народитися, а любов уміють випромінювати не лише гомо сапієнс. Тема соціалізації людини, тема сучасних мауглі у нас мало досліджується, і ще менше її торкаються у мистецьких творах. Однак загалом позитивні враження псують стилістичні та мовні неоковирності. Приміром, показовий самоаналіз героїні не завжди доцільний, а психологічні висновки хотілося б робити самотужки, без прямих вказівок, і тим паче не хочеться читати їх прямим текстом, бо іноді складається враження, що читаєш нотатки психолога чи його пацієнта, а не письменника. Книзі однозначно бракує руки літредактора, письмо не надто рівне, текст не завжди цілісний. Попри все, найцікавіше залишається все ж у післясмакові. Після останньої сторінки внутрішній монолог триває. Запитання продовжують виникати, і відповіді на них не завжди однозначні. Коли людина стає людиною — про це у книзі «Татцельвурм» Ірисі Ликович (К.: Нора-друк, 2011).
