Третю річницю відзначила мережа книгарень «Є». У київській книгарні на вулиці Лисенка з цієї нагоди відбулася така собі святкова дискусія за участі письменниці Оксани Забужко, літературознавців Віри Агеєвої та Романа Веретельника (він був модератором) на тему «Музей бронзових фігур: жінка-класик в українській літературі».
23 грудня — день народження Марка Вовчка, і, напевно, цей факт свідомо чи несвідомо спричинився до саме такої теми дискусії. Зрештою, письменниця, яка мусила писати під чоловічим псевдонімом, є доволі символічною постаттю в контексті гендерної проблематики літературної творчості.
«Сьогодні також річниця смерті Надії Суровцевої, — сказала Оксана Забужко. — Спогади цієї жінки надзвичайної долі використав «методом копі-пасту» в своїй книжці Павло Загребельний. Зробив їх словами першої коханої Павла Тичини. І велике питання, де він їх узяв. Адже вони на той момент іще не з’явилися в самвидаві, зате якусь частину їх уже конфіскувало КДБ. Тобто, маємо черговий нерозгаданий український літературний детектив».
Ім’я Павла Загребельного згадувалося не один раз. Як розповіла Віра Агеєва, свого часу він змусив Ірину Вільде дописати у роман «Сестри Річинські» ідеологізовані епізоди, щоб вона змогла отримати Шевченківську премію. «Взагалі, жінка-письменник у ХХ столітті регулярно стикалася з упередженнями, зі зверхнім ставленням. Навіть Михайло Грушевський свого часу починав рецензію на «Царівну» Ольги Кобилянської зі слів про те, як він боявся, починаючи читати твір, що цей текст виявиться нецікавим дівочим щоденником».
Обговорення різних фактів і тенденцій, зрештою, привело до очевидного з погляду здорового глузду висновку, що його озвучила Оксана Забужко: «Поки жінки не почали писати про себе самі, чоловіки їх зрозуміти не могли». Такий висновок мав би бути очевидним іще до дискусії, але, можливо, наше транзитне суспільство потребує озвучення подібних речей. Думку Забужко розвинула Віра Агеєва: «Чоловік-автор не може так передати слова своєї героїні, як жінка, і навпаки».
Вечір закінчився фотографуванням та автографами. І сподіваннями значної частини присутніх на те, що виправлення гендерної несправедливості в літературному процесі не призведе до його нової ідеологізації.
