Нині в царині перекладної літератури спостерігається невтішна тенденція: текстів авторів, про котрих говорить світ, на полицях вітчизняних книгарень до прикрості мало. У ситуації, що склалася, спробували розібратись із письменницею Наталкою Снядянко. Саме вона адаптувала українською твори Франца Кафки, Фрідріха Дюрренматта, Ґюнтера Ґрасса, Юдіта Германна, Стефана Цвейґа, Чеслава Мілоша, Збігнєва Герберта, Ярослава Івашкевича, Яна Бжехва та Андрія Куркова.
— Якої перекладної літератури нагально потребує Україна, на вашу думку?
— На мою думку, доречно говорити про два основних напрямки. Перший — розважальний, тут має бути багато літератури українською, яку читали б якнайширші кола, аби звикали читати українською. Для прикладу: у нас зовсім немає дитячої перекладної літератури, тобто хоч і є, але це мізер. У Європі така література дуже сегментована, розгалужена, її страшенно багато, а в нас — вкрай убогий вибір, особливо українською...
— Але ж саме на «дитячому» сегменті на нашому ринку «пасеться» чимало видавництв...
— Звісно, є декілька видавництв, які щось роблять, але цього має бути в сотні разів більше. І знову ж таки — в Києві чи Львові ситуація значно краща. А я маю родичів на Херсонщині, там десятирічна дитина мені сказала: «Якби у мене були такі книжки (а йдеться всього лише про Нестайка), то я читала б українською». Але то лише шмат масової літератури.
Крім цього, потрібні жіночі, чоловічі та які завгодно популярні романи. Просто, щоб його було багато і щоб воно витісняло російськомовну продукцію. Має бути друковане слово саме українською, в тому числі й преса. Для того щоб розвивалася мова, читацьке сприйняття, чутливість, вимогливість і таке інше. Просто тому, що хороший літературний смак не з’являється просто так. Це роки праці, вдумливого читання. А ще — переходу від простішої літератури до складнішої.
— Тобто тут нам ще рости і рости?
— Читач, який не вихований тривалим читанням, не має такого досвіду, просто не може сприйняти щось серйозніше. Доки не пройде всіх читацьких етапів... Якщо людина не читає з дитинства — ну, то трудно. Якщо ж читає російською, то сприймати серйозніші тексти українською їй буде складно.
— Гаразд, із масовою літературою зрозуміло. Українською її майже немає. А інший перекладацький напрямок?
— Інший великий напрямок — це переклади класики, сучасної літератури і всього-всього-всього, що зветься складною, експериментальною сучасною літературою, яка є на сьогодні.
Бо ж насправді, у нас велика проблема в літературі. Коли ти починаєш працювати, ти не відчуваєш за спиною нікого. Немає традиції, тяглості... З одного боку, ця традиція не тисне, ніби легше, а з іншого — коли є тільки незнання і наївність, то це відлякує.
— А як із якістю перекладів? Може, не кількістю, а якістю?
— Наша проблема — відсутність школи перекладачів. Люди мого покоління чи не останні, хто ще усвідомлює, яку серйозну освіту потрібно мати, аби наважуватися перекладати тексти. Бо наскільки я зараз бачу, молоді перекладачі цілковито переконані, що досить базово вивчити якусь мову, і все. Саме освіта, гуманітарна освіта, якої у нас не було, та й тепер немає, а нині вона і не престижна, не потрібна нікому. Це величезна проблема.
Тут доречно порівняти і осередки перекладачів, і співдружності, і асоціації, і міжнародні проекти. Частково це робиться, до прикладу, на германістах. Але перекладачів нам потрібно багато й дуже багато, причому з різних мов.
Утім, песимізм невиправданий. Я бачу, що щось трохи змінюється. Наприклад, відмирає міф, що переклади українською не продаються. Донедавна видавці були цілком упевнені, що досить було перекласти твір російською, щоб книжка продавалася краще. Але комерційна література типу про Гаррі Поттера довела, що якісні українські переклади продаються краще.
— Отут цікаво. Якість і кількість не часто між собою корелюються. Один переклад може бути «вилизаний», але якщо з’явиться багато такої перекладної літератури — чи впевнені ви в тому, що вона за якістю зможе конкурувати з російською?
— А як читач вибирає собі книжку? Він розгортає її й починає читати. Якщо добре читається, він бере цю книжку. Гадаю, більшості українців байдуже, якою мовою читати. Вони читатимуть ту книжку, яка краще написана і яка буде дешевшою. І все. Насправді, у нас є читачі. Коли я прийшла, скажімо, на презентацію елітарного французького автора Еріка-Емануеля Шмітта, в якого лише кілька книжок, у Львові був заповнений зал театру Заньковецької. У нас на презентації приходить значно більше людей, аніж за кордоном. Але до них не доходить інформація, не доходять книжки.
— У такому разі чия це проблема: держави, видавців, перекладачів?
— Немає адекватної інфраструктури. Бо ж наклади у нас мізерні, і досить якомусь видавництву створити невелику мережу книгарень, як це одразу відчувається по накладах, які вони можуть продати. Це має бути державна програма, розвиток і заохочення читання. І цим займаються всі країни світу, адже читання не є якоюсь унікальною та специфічною українською проблемою. Крім України, є ще чимало африканських держав, для яких це актуально (посміхається)... Якщо ж серйозно, то ми маємо людський потенціал, який читає. І ми його, на жаль, втрачаємо.
— До речі, про потенціал. Чи досить його зараз в українській мові, аби перекладати сучасну літературу?
— Мова сама по собі нічого не має. Мова — це ми з вами, носії мови. Якщо нею не користуються, вона, відповідно, занепадає. Чому я й кажу, що має бути масовий потік і перекладів також. Тоді мова буде розвиватися, буде динамічною. Оскільки мова існує у нас лише у високочолих виданнях, і іноді на державних телерадіостанціях, вона не може розвиватися так динамічно. У Львові, скажімо, немає проблем із мовою, якою можна перекладати сучасні реалії. Але в тих регіонах, де ця мова вживається по святах, звісно, ця проблема є. Це відчутно і по книжках, і по тому як люди розмовляють.
— Чи може, і як саме, тут допомогти література?
— Мають бути «соціальні ліфти». Якщо держава робить пріоритетом мову, культуру, це вважається потрібним, престижним і модним, тоді так. Тоді взагалі нічого більше робити не треба, люди самі вчитимуть, читатимуть. Якщо ж держава до цього ставиться зверхньо, авжеж, є чимало інших проблем, — тоді ми нічого не зможемо змінити. Бо неможливо бути вільним від суспільства, в якому живемо. І навіть у Львові, де ситуація начебто краща, є традиція — вона все одно зруйнується, якщо не буде змін.
— Перейдімо від загального до конкретики. Чи є у вас «портфель» з тими книжками, авторами, яких хотіли б перекласти?
— Колись я була наївною і робила такі героїчні спроби: я перекладала тексти і шукала видавництва. Так-от, із Чеславом Мілошем ця історія тривала десять років. Польський інститут готовий був надати грант, і ось ми ходили й запитували видавництва: «у нас є гроші, хочете його книжку, це Нобелівський лауреат»...І десять років не було результату. Відтоді я зрозуміла, що не проживу так довго, аби на кожну книжку по 10 років виховувати видавців. І тепер я перекладаю лише те, що мені точно пропонують видати. Але ті твори, які я хотіла б перекладати, то це ті твори, які я читаю. Зараз у Європі є напрям, якого не існує в Україні, — це емігрантська література. Чимало авторів пережили цей досвід та описують його у своїх творах. Сені здається, нам було б цікаво...
— Наостанок — як ви дізнаєтеся про цікаві книжки?
— Моніторю сайти, скуповуюся у книгарнях, для перекладачів існують хороші програми, коли можна поїхати на тиждень за кордон, поспілкуватися з видавцями, іншими перекладачами. Це також робиться й в Інтернеті, де є свої спільноти. Насправді, німці роблять дуже багато для популяризації своєї літератури. Різні фундації та видавництва надсилають мені книжки. Це велика робота країн для популяризації своєї культури, і іншого шляху нема.
