Про дисидентство вже сказано і написано багато. Проте ще більше, мабуть, не сказано і не написано. Звикнувши до того, що про дисидентів найчастіше говорять як про борців, ми забуваємо про те, що вони також були людьми зі своїми захопленнями і мріями.
Нещодавно у видавництві «Смолоскип» вийшли у перекладі українською мемуари відомого російського дисидента Юрія Орлова. Саме ця книжка привертає увагу до того, що дисиденти — це не просто борці, це люди, які свідомо поступилися своїми інтересами та амбіціями заради інтересів народу. Російський дисидент Юрій Орлов із власної волі займався правозахисною діяльністю, проте горів наукою — фізикою. Сама ж книжка, якій не надто личить слово «мемуари», розповідає не лише про захоплення Юрія Орлова. У виданні дуже реалістично передано дух доби, з надзвичайною точністю описано події та ситуації з життя дисидентів і тих, хто їм допомагав. Із одного життя змальовується картина життя мільйонів інших людей, що і створює загальну картину «російської трагедії ХХ століття, яка, насправді, є найбільшою трагедією інтелектуальної історії людства».
Передмову до українського видання (а в книжці вміщено також передмови до американського та російського) написав український колега Юрія Орлова Євген Сверстюк (українські та російські дисиденти були знайомі, їхні шляхи перетиналися в таборах — про це, зокрема, згадує й автор). Євген Сверстюк говорить про особистість автора, якого з українських дисидентів можна співвіднести із засновником Української Гельсінської групи генералом Петром Григоренком та письменником Миколою Руденком. Автор передмови чітко означує книжку — «блискуче написана повість про становлення російського дисидента-правдолюба і становлення дисидентського руху в СРСР взагалі». Із цією думкою можна погодитися цілком, бо розповідь справді блискуче написана і цікава. Сумно лиш те, що вона правдива...
Свою оповідь Юрій Орлов починає зі свого першого дитячого спогаду і веде у хронологічному порядку. Таким чином ми дізнаємося, що дитинство автора пройшло серед сільських людей, юність — у місті, а далі довелося бути і робітником (виготовляти танки Т-34), і армійським офіцером, і активним членом КПРС, і професором, і дисидентом, і в’язнем, і засланцем. Таким чином Юрій Орлов здійснив подорож через усі верстви радянського суспільства. Уже в дитячих спогадах бачимо нерозуміння і протиріччя, які помітив юний хлопчик, — він пригадує колективізацію, Голодомор. Дізнаємося також, що розвитку хлопця неабияк посприяли міські бібліотекарки, які жаліли його — «із дуже бідної сім’ї». У школяра почали виникати запитання до подій у країні — дивувала раптова зміна підручників і поява нових, відчуває він і дисонанс між побаченим і почутим. Спогади про сталінську епоху, яку «наївно пов’язувати з іменем однієї людини, злочини, які творилися десятками тисяч над десятками мільйонів, і мрії про земний рай, що захопили свідомість сотень тисяч і паралізували волю сотень мільйонів», вже значно чіткіші. У цих спогадах дуже майстерно відтворюється атмосфера страху.
Левову частку авторських розповідей займає наука. Юрій Орлов горів фізикою, через що нетривалий час вимушений був стримуватися у висловлюваннях, маневрувати. Проте ходити по лезу довелося не довго — гостре почуття справедливості не давало мовчати. «Мене попередили, що мою дисертацію, вже опубліковану в пресі, захистити мені не дозволять. Статті, надіслані до радянського журналу ЖЕТФ, призупинили... Моє ім’я як співавтора проекту за мазали на титульній сторінці чорною тушшю. Мене виключили зі списків співавторів кількох доповідей, надісланих на міжнародну конференцію, мовляв, «ВАШЕ ІМ’Я ГАНЬБИТЬ РАДЯНСЬКУ НАУКУ», пише Юрій Орлов. Він займається наукою навіть тоді, коли доступ до всіх можливих наукових центрів було перекрито, навіть в ув’язненні. Автор ділиться секретами, як переправляли на волю заяви, статті і праці, які потім опинялися за кордоном. Проте серед цих документів тих, що стосувалися науки, було дедалі менше. Так поступово правозахисна діяльність відтіснила науку на другий план.
Заснувавши й очоливши Московську Гельсінську групу та ставши членом радянської групи «Міжнародної амністії», автор розумів, що його арешт — лише питання часу. Його не поспішали запроторити за ѓрати — збирали якнайгрубішу справу.
Автор надзвичайно точно відтворює спогади про арешт і заслання. Його вразила чудова організація політичних ув’язнених — багатьох він знав із самвидаву. Попри ізоляцію, знали і його. Чимало спогадів і про українських націоналістів, серед яких, за словами Юрія Орлова, лідирував Валерій Марченко. Пригадує письменник і те, що гебісти ненавиділи українців чи не найбільше серед усіх ув’язнених.
Як не дивно, свою історію Юрій Орлов не завершує звільненням — хепі-ендом. Навіть перебуваючи за кордоном, куди його вигнали усіма можливими способами, він і далі бореться за звільнення політв’язнів. Наука ж і далі очікує свого часу — є важливіші й нагальніші справи. Пригадуючи поїздку до Росії, автор вдається до образного порівняння: «Бути знову в Росії — те саме, що зустріти колись пристрасно кохану. Божевільну і недобру жінку, заради якої зазнав страждань, принижень і відчаю. Від давньої проклятої любові залишилася — любов. Але перемішана тепер із жалощами і частково відразою».
«Я не вважав і не вважаю, що по стількох роках після червоного терору — хоч якими жахливими були його методи й масштаби — варто страчувати або саджати в тюрми злочинців, які доживають свого віку. Колишні вожді, члени «трійок», прокурори, слідчі, охоронці, автори брехливих доносів і численні письменники-теоретики й пропагандисти терору — нехай живуть. Але вони мають бути прилюдно засуджені. І всі злочини, незалежно від того, живі чи мертві злочинці, повинні бути прилюдно розслідувані» — така позиція Юрія Орлова.
Книжка «Небезпечні думки» дуже правдива і щира. Якщо народу потрібні герої для наслідування, то саме такі люди можуть ними стати — освічені і свідомі, як Юрій Орлов, як усе покоління тих, хто відклав на потім своє життя, аби вибороти краще життя для інших. «Методи важливіші від цілей у цивілізованій боротьбі за ідеї», — такими словами завершує автор свою оповідь. Така його настанова, урок гуманності, який варто засвоїти, аби не допустити повторення історії.
