Портрет сьогоднішнього гостя варто було б умовно розділити на дві частини — такий собі газетний диптих із морською тематикою. Антон Санченко — автор 5 книжок, в літературі один із найвідоміших українських письменників-мариністів. Разом із тим, зійшовши на суходіл, перепрофілювався на професійного айтішника й замахнувся на унікальний для України проект. Його ідея проста й доволі сучасна. Йдеться про проект «Джошуа», який було оголошено на сайті «Гоголівської академії» щодо перекладу книжки мандрівника Джошуа Слокама «Навколосвітня подорож вітрильником наодинці». Участь у проекті була відкритою, зголошуватися могли всі, хто мав бажання, знав англійську та українську, незалежно від країни, професії чи національності. Всі перекладені безоплатно уривки зібрали докупи, потім усі вони були ретельно відредаговані та втілені в електронному й паперовому варіанті. Санченко довів, що не завжди треба чекати великих грошей і доброго маститого перекладача для хорошої книги, якщо хочеш читати її українською. Варто мати бажання, віру й попутний вітер...
ПОРТРЕТ 1. АНТОН САНЧЕНКО: ПРОЕКТ МОРЕ — СУХОДІЛ
— Ви єдиний мариніст в українській літературі?
— Це не зовсім відповідає дійсності. Поки існує Леонід Тендюк — він єдиний мариніст в українській літературі. Але є ще кілька авторів, яких варто би знати і більше друкувати.
— А ви вважаєте себе ще й досі моряком?
— Ну, знаєте, в народі про таких кажуть — відставної кози барабанщик, десь так...Я пішов на суходіл як начальник радіостанції, але тоді це офіційно вже називалося «радіоофіцер», бо я працював на іноземному судні. Це сталося, власне, 1999 року, коли припинили використання коду Морзе, для чого всі радисти й були потрібні. Ось тоді переді мною відкрився широкий суходіл...
— Вам не стало роботи в морі?
— Так, закінчилася моя професія.
— Але ж море не відпускає, кажуть?
— Так, воно не відпускає, але неодружених моряків. Одружених ще й як відпускає. Звісно, існують й інші обставини, через які йдеш. У мене цього року було 25-річчя випуску з училища, то більшість однокурсників перевчилися на судноводіїв, штурманів, і дехто з них має вже диплом капітана далекого плавання. Але я не знаю, чи шкодую, що кинув... З іншого боку, якби я ходив у море, навряд чи став би автором, письменником.
— Ви колись зізналися, що мрієте, аби ваші твори вивчали у вищій школі. Чому?
— А це питання комерції. Якщо в університетах вивчають, професори рекомендують, студенти купують, автора перевидають, йому відрахування якісь ідуть...
— У вас таке нескромне бажання жити з літературної творчості? Але ж в Україні професійних письменників десь із троє буде.
— А більше нам і не треба. Умови нині такі, що «Болівар двох не винесе». Як у Македонії чи Болгарії, у нас професійних письменників не може бути багато...В Україні професійних письменників достатньо, це ж не така велика літературна країна, як Британія.
— У вас вийшло вже п’ять кнжок. Чи вихід кожної наступної автоматично означає успішність?
— Дивлячись за якою шкалою міряти, якщо за грошима, то, очевидно, ні.
— А за якою шкалою вимірюється успішність української книжки?
— За відгуками читачів, за рецензіями, але мені важко про це судити, я не збираю повні львівські театри, не проводжу творчі зустрічі, й люди не перестрівають мене на вулиці. Успіх є у Шкляра, приміром. Успіх — це коли книга потрапляє в суспільний резонанс. Я взагалі дивлюся, а може, по собі суджу, що людина лише після третьої книжки починає замилюватися, а чого ж вона хоче від писання. Захват від того, що нарешті з’явилася книжка, зникає, і починаєш перед собою ставити якісь творчі завдання, змирившись із тим, що ти вже автор.
— І які ж завдання перед вами ставить література?
— Чим мені подобається українська література, — за що не візьмешся, нічого не зроблено. Ось візьмемо мариністику — більшість зарубіжної класики цього жанру українською не перекладена. От уже згадуваний Тендюк. Я все думав: чого у нього такі різножанрові твори, чого людина кидається від одного жанру до іншого? Морський детектив, науково-пригодницький, путівні нариси... А він собою намагався перекрити весь спектр мариністики. То ж працювати мені є над чим.
Видавець, директор «К.І.С.» ЮРІЙ МАРЧЕНКО про спільний проект:
— Спочатку я познайомився з Санченком як читач, із задоволенням прочитав збірку «Баркароли» — мене підкупила ідея кожну історію ілюструвати певною музичною композицією, і я подумав, як класно було би читати й одночасно слухати. Я почав шукати в Інтернеті і знайшов автора, й мені захотілося познайомитися з ним, а він — людина відкрита, отак ми заприятелювали. Це привело нас до спільного видавничого проекту. Антонова частина «Подорожей» була електронна, а наша видавнича — традиційна, паперова.
ПОРТРЕТ 2. АНТОН САНЧЕНКО: ПРОЕКТ «ДЖОШУА»
— А чи багато охочих пристали на пропозицію спробувати свої сили у перекладанні?
— Ми не чекали, що на наше прохання відгукнеться стільки охочих. Їх виявилося дев’ятеро. Я аналізував стан українського перекладу та зрозумів, що багатьох книг українською нам бракує, й особливо мало книг про мандри. Скажімо, ось книжка, яка вийшла у світ 100 з гаком років тому. Це «Навколосвітня подорож вітрильником наодинці«Джошуа Слокама. Вона вже не мала шансів бути перекладеною якимось маститим перекладачем чи автором. З іншого боку, я подумав, що люди, які не навчалися професійному перекладові, перекладуть однозначно не гірше за комп’ютерний перекладач із російської, як це подекуди буває в сучасних умовах із перекладними книжками. Та й «Подорож...» вдало скомпонована для такого задуму — у ній є глави, зміст цього розділу, можна було зорієнтуватися, що ти хочеш перекладати, а що ні. Я виклав зміст книги на сайті й оголосив набір волонтерів, кожен закріплював за собою кілька розділів, я надсилав графік, щоб це було послідовно й читачі могли оцінити поступово весь процес. Це у нас зайняло 5 місяців.
Я колись сам намагався перекладати Слокама, але зрозумів, що іноді й словник буває замалий, а коли немає з ким порадитися, то ця книжка нездоланна. А тут було 8 співрозмовників, які могли чимось допомогти. І коли починають закидати, що ми аматори, то я кажу, що п’ятеро з нас — перекладачі, 2 були професійними моряками, 2 проживають за кордоном і прекрасно володіють англійською, тобто ця команда ідеально пасувала до перекладу цієї книжки.
— А як же причесати весь цей перекладацький різнобій?
— Справді, дуже важко було знайти редактора, але він знайшовся, просто треба ходити й усім розповідати, що мені потрібен редактор для такого класного проекту. І я не повірив, адже таких збігів не буває, але наш літредактор, точніше, редакторка виявилася, по-перше, з родини моряків, по-друге — з Керчі, по-третє, бувала у Нью-Бедфорді, звідки починається оповідь Слокама, і найнеймовірніше — наша редакторка була україномовним редактором, закінчила Львівський університет.
Гадаю, варто назвати їх усіх: перекладали Антон Санченко, Володимир Чернишенко, Галина Михайлівська, Ірина Семигаленко, Василь Чумак, Дмитро Струнін, Захар Ван дер Бюйтен, Сергій Мисько, Олесь Бережний. Літредагування — Євгенія Гринь.
А що вийшло у нас — нехай судять читачі...
