Львів — це неповторний, дивовижний світ. Культурно-історичний, суто людський і, що дуже важливо, мовний. Ось саме цьому, останньому зі щойно згаданих аспектів (хоча і далеко не лише йому), присвячена щойно випущена київським видавництвом «Кліо» (директорка — Віра Соловйова) монографія кандидатки філологічних наук, викладачки кафедри української мови НАУКМА, авторки статей з питань мовотворчості західноукраїнських письменників, історії формування української літературної мови, мовної політики та мови ЗМІ Людмили Підкуймухи під дещо інтригуючою назвою «Мова Львова, або Коли й батяри говорили».
Подаючи загальні засади концепції своєї книжки, пані Людмила пише: «Для української мови пізнання словникового багатства ще попереду, адже, тільки зібравши скарби українських діалектів і варіантів літературної мови, ми можемо вповні осягнути її значущість. У цій книжці представлено лексичні особливості західноукраїнського варіанта української літературної мови (саме цей термін розглядає авторка як коректний, а не інший («західноукраїнська мовно-літературна практика»), і це принципово. — І.С.), що дає нові можливості прочитання історії української літературної мови загалом, надає шанс повернути з забуття мовне багатство».
У книжці представлено лексику західноукраїнського варіанта літературної мови на матеріалі художніх текстів львівських письменників літературного угруповання «Дванадцятка» міжвоєнного періоду. Особливу увагу зосереджено на балаку, що став мовною особливістю субкультури батярів, яка в 20—30 роках ХХ століття набула найбільшого розквіту. Авторка виходить з того, що в соціокультурному просторі тогочасного Львова побутувала поліфункціональна українська мова повної структури, до лексичного складу якої включалися слова на позначення понять і реалій із різних сфер суспільного життя, міського простору, побуту й етикетних форм спілкування.
Неабияка актуальність праці Л.Підкуймухи стає ще очевиднішою, якщо згадати, як тлумачили ці проблеми провідні радянські мовознавці минулих часів. Так, академік Іван Білодід розглядав західноукраїнський варіант літературної мови не як повноцінний відповідник східноукраїнської літературної мови, а як «обласне відгалуження зі штучними й неприродними для української мови іншомовними елементами» (див. його статтю в журналі «Більшовик України», 1952 р., №6). Зрозуміло, що підхід пані Людмили є діаметрально протилежним. Важливо, і це є великою інтелектуальною перевагою видання, що авторка активно використовує наукову спадщину Юрія Шевельова, чиї праці — мовознавчі, літературознавчі, мистецтвознавчі, історичні (візьмемо для прикладу його знамениту статтю «Москва, Маросєйка» 1954 року), як і історія його особистого життя, — то ціла інтелектуальна епоха, смисли якої — філософські, наукові, ідеологічні, естетичні — сформульовані розумом саме цієї людини.
Докторка філологічних наук Людмила Ткач, розглядаючи історичний контекст наукових пошуків Л.Підкуймухи, наголошує, що «попри всі несприятливі обставини для статусу й розвитку української мови на західноукраїнських землях, вона функціонувала в найважливіших сферах людського життя: література, театр; публіцистика, преса; релігія, церква; законодавство, адміністрація, правосуддя; наука. Саме ці чинники важили найбільше в тому, що між східно— і західноукраїнськими мовно-літературними варіантами тривали взаємні впливи. Їх історія має і свою періодизацію, й суто лінгвальні вияви, що в багатьох випадках навряд чи зводяться до говірково-діалектних. Насправді ж, у багатьох випадках коріння лексичної специфіки західноукраїнських земель — якою вона постає в нашому сприйнятті з теперішнього часового відтінку — набагато глибше, й криється воно в культурно-освітніх традиціях і поширенні ідей Реформації» (суттєва думка для розуміння змісту книжки!).
Звертаючись до праць Ю.Шевельова, Людмила Підкуймуха виокремлює його думку: «В найгіршому стані — і де юре, і де факто — перебувала українська мова на підросійській Україні (офіційно заборонена в громадському житті, шкільництві й літературі) та під Угорщиною (без правових гарантій, а в дійсності цілком усунена з громадського життя); у найкращому стані була вона в Галичині, де її вживано публічно... Ні в одній з областей українська мова не користувалася суспільним престижем: розмірно ліпше було в Галичині. Зусилля, спрямовані на покращення стану, в Галичині й Буковині велися в культурній, економічній та політичній сфері; на підросійській Україні переважно у сфері культурній; на Закарпатті їх властиво не було зовсім».
І ще одна важлива для авторки теза (може, взагалі одна з ключових): «Якщо на землях, включених до складу Росії, носіями української мови виступали селяни, то в західному регіоні соціальна база була набагато ширшою: тут нею послуговувалися представники різних верств, що сприяло становленню поліфункціональної літературної мови. Галичина й Буковина були тоді середовищем формування національно свідомої української еліти, що дбала про культурні та політичні потреби свого народу й уживала практичних заходів для розбудови соціальної бази української мови й утвердження її прав в усіх сферах життя». Слід брати до уваги й слушну думку Івана Огієнка: «Саме розірвання соборності нашої мови послужило причиною дальшого великого розходження мови східноукраїнської від західної, т.зв. галицької. Якраз цей підхід активно й творчо використовує Людмила Підкуймуха в своїй праці.
Підсумовуючи, можемо також процитувати слова професорки Людмили Ткач: «Гадаю, книга Людмили Підкуймухи нікого не залишить байдужим, адже кожне слово, кожен зворот, про які можна з неї дізнатися, читач спроєктує на свій досвід, своє знання мови і своє мовне довкілля». Очевидно, тут немає жодного перебільшення.
