Коли вже була майже готова ця розмова, в інтернеті надибала фото, де Христя Венгринюк, яка взяла на свої тендітні плечі чимало соціальних зобов’язань, стоїть на пуантах. Асоціативно в мене тут-таки виникла інша картина: полотно польського модерніста Яцека Мальчевського «Натхнення художника». На ній, зокрема, зображена муза — вродлива вишукана жінка, обтяжена з голови до ніг тягарями. Універсальна метафора становища митця в земних широтах.
ДВІ СТОРОНИ ДУШІ
— Як почувається творча особистість у часи криз і пандемії? Ви надзвичайно активна: опікуєтеся неповносправними дітьми, збираєте гроші на концентратори тощо. Але все це вимагає не просто постійно комунікувати з людьми, а й провокує вигорання. Як ви з цим даєте раду?
— Давно вже переконана в тому, що будь-яка доброчинність — передусім для себе. Я не можу психологічно дати раду з тим, що є хворі діти, є голодні пацієнти в стаціонарах державних лікарень, що нема місць у ковідних відділеннях, що потерпають тваринки від голоду й холоду. Це мій біль, і я затамувати можу його лише одним: допомогти бодай комусь. От повертають кисневий концентратор від хворого, кажуть, що людина одужала — і відразу сенс життя з’являється. Доброчинність — це теж різновид мистецтва. Я не волонтер на постійних засадах, але допомагала іншим завжди. Напевно, якоюсь мірою це дає мені відчуття цінності, сама починаю себе поважати й радію, що змогла допомогти хоч комусь. І насправді не знаю відповіді на питання, чи це все робиться від доброї душі, чи є втечею від тривожної реальності. Та, зрештою, яка різниця, головне — результат.
— Дякую за відвертість. Та передусім ви — творча особистість. Авторка прозових, поетичних і драматичних творів, а також пишете для дітей. Який жанр є найбільш «вашим»?
— Проза, велика і мала, хоч деякі літературні критики вважають, що поезія. Поезія — це особливий стан, я давно не можу її писати і якоюсь мірою рада цьому, бо завжди вона твориться мені лише зболенням.
— Ви дотримуєтеся внутрішнього гасла «бути на позитиві», водночас пишете про маргінальних, девіантних особистостей, котрих сприймають переважно як «незрозумілих».
— Так, часто чула, що мій зовнішній світ, вигляд, поведінка дуже дисонують із тим, що можна прочитати в моїх книжках. Якщо так може бути, то думаю, що моя душа дуже щаслива й любить життя, у цій проєкції мене знають оточення й сім’я, а інша сторона душі хвора від того ж самого життя й реалій — тоді я про все це та інше роздумую у своїх текстах, виговорююсь, навіть кричу. Завжди переживаю, чи не шкоджу читачам своєю творчістю. Та отримую відгуки, що їм якраз дуже відгукується, що багато хто про таке ж думає, страждає від подібного, не розуміє, не приймає, вимучується...
«З ДІТЬМИ ДЕЛІКАТНО Й МУДРО ВАРТО ГОВОРИТИ ПРО ВСЕ»
— Ви — головна редакторка видавництва «Чорні вівці». Чим воно відрізняється від інших?
— Не знаю, як в інших видавництвах, але можу точно сказати: у нас книжки творять справжні літературні фанати. Вони ж — і власники, самі ж провадять просвітницьку діяльність і... не заробляють на своїх виданнях. Одним словом — шаленці, бо з року в рік віримо, що читатимуть більше, купувати будуть масовіше, що якась наша новинка таки стане бестселером, що нарешті батьки будуть готові говорити з дітками на складні теми. Не знаю, чим особливо відрізняємося, можливо, бажанням видавати книжки не лише розважальні, а й складні за проблематикою і які здебільшого залишаються на маргінесах, чи то пак на складах.
— Тобто, рухаєтеся нелегкими шляхами, не дбаючи передусім про вигоду... Ви осмислюєте образ смерті в літературі для дітей: надзвичайно складна тема й проблема. Як вважаєте: наше суспільство зацікавлене в інфантилізації дітей чи навпаки?
— Маємо кілька книжок про смерть, написаних для дітей. На жаль, батьки надто оберігають малечу від всього непростого, сумного та реального... Але життя різне — і ми ніколи не знаємо, що станеться завтра. А чи не варто ніжно й обережно готувати дітей до того, що тваринка, яка живе в сім’ї, не існуватиме вічно, що дідусі та бабусі старіють і відходять у вічність, що, зрештою, ніхто ні в чому не може бути певним, бо багато чого від нас просто не залежить? З власного досвіду знаю, що батьки дають перевагу розважальним, веселим, смішним книжкам, а на геніальну книжку «Видавництва Старого Лева» «Війна, що змінила Рондо» відповідають: «Ой, ну не треба нам про війну, дайте щось веселе». А книжки нашого видавництва про реальність життя, про втрати, навіть не хочуть відкривати. Так, веселе для дітей необхідне, та життя не складається лише з приємного. Вважаю, що з дітьми делікатно і мудро варто говорити про все.
— Чи закінчилася успішно кампанія Спільнокошту для друку дитячої книжки про рак? На жаль, чимало діток страждають від цієї хвороби...
— Так, можна сказати, що успішно: ми зібрали 75% від необхідних коштів на книжку. Це означає, що вона буде, і це вже перемога. Це видання буде прекрасним прикладом того, як ніжно й лагідно можна говорити про біль. На жаль, це необхідно: коли дитина вже знає про певні речі, їй значно легше з цим зустрітися в реальності, зрештою, як і дорослому. Я дуже хочу, щоб батьки побачили, як багато любові й тепла в книжці «Бабуся та рак» — і перестали боятися подібних тем і видань.
БЕЗ УПЕРЕДЖЕНЬ І ЖАЛОЩІВ
— Ваша прозова книжка «Народжуватися й помирати взутими» — дуже непрості тексти. Для когось — депресивні, для когось — досвід долання тривалих негативних емоцій. Творчість як психотерапія може бути вашим гаслом?
— Я думаю, що глибока відданість справі, якою живеш та любиш, — найкраще долання негативних емоцій. Це може бути будь-що: якщо ти ветеринар і щодня рятуєш маленькі душі, якщо ти бариста і готуєш смачну каву, якщо ти митець і до останньої краплі віддаєшся своїй творчості. Найважливіше — віднайти своє призначення, воно є у кожного, і це означає, що кожен має свою місію, варто тільки усвідомити її й незрадливо йти за нею. Та це не означає, що віднайшовши своє, вже ніколи не матимеш болю, негативних емоцій, смутку. Усе це може бути навіть із депресіями, моментами, коли нічого не можеться і не хочеться. Але саме твоє призначення витягне тебе з найглибшої темряви (після всіх ліків й терапій, бо й це буває невідкладно потрібним), бо воно є частинкою тебе, а, значить, ніколи не зрадить.
— Ви — засновниця і викладачка живопису в студії «МонмАРТр», працюєте здебільшого з особливими дітьми. Деякі ваші учні вже стають відомими. Які головні висновки маєте з цієї справи?
— «Якщо ти зможеш серцем — зможеш все». Я прийшла в цю справу випадково, ніколи раніше не працювала з дітками, що мають особливі освітні потреби, але поставила собі за ціль іти шляхом серця і говорити серцем до них без упереджень і жалощів. Це було непросто, але саме це породило плоди. Любов! Любов може все!
— Чи не здається вам, що в нашому суспільстві загалом і в літературному середовищі зокрема поширений ейджизм?
— О так, часто з цим маю справу, особливо, коли суспільство вимагає, що необхідно обов’язково створювати сім’ю, народжувати дітей, виходити на пенсію і т.д. Дуже часто чую подібні «поради», і це дуже засмучує, бо душа не старіє, і можна в 70 років кохати, як у двадцять, і в зрілому віці варто, якщо хочеться, вчитися грати на музичних інструментах, здобувати освіту, підкорювати вершини — а суспільство списує, списує, списує тебе, якщо ти якимось чином не потрапляєш в уявні вікові рамки.
ПОЧУТИ ІНШОГО, ЛИШИТИСЯ СОБОЮ
— За вашою книжкою «Про мого білого старого Качура» йде вистава не лише в Чернівцях. Що скажете про досвід, пов’язаний із театром?
— Перший досвід роботи з театром був ще в 2014 році, коли на великій сцені була вистава за моєю поетичною збіркою «Довгі очі». 2018 року одеський «Театр вух» зіграв «Народжуватися і помирати взутими», далі — «Про мого білого старого Качура», тепер ідеться про виставу за ще однією моєю книжкою. Це фантастичний досвід, бо ти можеш побачити себе, свою творчість збоку. Жодного разу не була включена в процес творення вистави, завжди бачила її вже на прем’єрі, це дуже особливі відчуття, наче ти потрапляєш в іще одну рецепцію власного ж серця.
— Ви — учасниця багатьох поетичних фестивалів і художніх виставок. Що вони дають вам?
— З тим, що останні чотири роки більше часу жила в Болгарії, ніж в Україні, брала участь у фестивалях та виставках украй рідко, але ніколи від цього не страждала. Фестивалі дають можливість почути інших й бути почутою, але воно все досить відносне: згадаймо, наприклад, Селінджера, який ніколи не виступав, не давав інтерв’ю, а залишився у світовій літературі назавжди. Молодшою мені більше подобалося їздити на фестивалі й виступати: епатаж, публіка, тусовки, а тепер після виступу зустрічаюся з найближчими авторами, ми кавуємо, розмовляємо, а в інший час гуляю містом або читаю в кав’ярнях, коли є можливість. Знаю, що такою інтровертністю я стала менш цікава як читачам, так і колегам, але саме в цьому саме тепер — дуже справжня я, і дуже хочеться бути лише зі своїми людьми.
— Тобто в кожному часові, вікові — свої пріоритети. Як спогади формують ваше життя?
— Це безцінне. Якби не спогади, я б не могла й половини своєї прози написати, бо все тягнеться з минулого, з пам’яті, зі снів та спогадів. Вони є ключем усього й нашим майбутнім теж. Дуже страшно забути своє минуле, це наче народитися вже в дорослому житті без сенсу, без підґрунтя, без опори. Саме спогади й пам’ять створили кожного з нас такими, якими є тепер. Тому так важливо нести та розуміти свою кодову пам’ять, свою прапам’ять, знати і досліджувати життя й топоси предків, бо це і є початок кожного з нас.
