«Це прокляття марноти на нашому характері: Дон Кіхот і Санчо Панса, лицарство і матеріалізм, пишнослівна сентиментальність і моральна безвольність, несамовита боротьба за ідею та вимушені вчинки перед усіма формами корупції. Заради нашої незалежності ми розбурхали цілий континент — і, як наслідок, лише стали пасивною здобиччю пародії на демократію, безпорадними жертвами негідників та головорізів, наші установи — посміховисько, наші закони — фарс...»
Ці слова належать не українському філософу/історику/політологу нашого часу з напрочуд тверезим ба навіть скептичним поглядом на наше державне життя і менталітет. Цей нещадний вердикт виголосив Джозеф Конрад, хоча й наш земляк (в одному своєму листі він назвав себе «шляхтичем із України»), але поляк за походженням та англійський письменник за покликанням та обраною мовою творчості. А фігурують ці слова в його романі «Ностромо: Приморське сказання» (1904), який вважається найкращим зразком Конрадової великої прози, і вкладені вони в уста одного із героїв цього роману, журналіста Мартіна Деку, космополіта за переконаннями, котрий переймається долею власної батьківщини передусім тому, що з нею нерозривно пов’язала свою долю безкомпромісна патріотка Антонія Авельянос, у котру Мартін палко закоханий (до речі, її прототипом стала перша любов самого Конрада). І батьківщина ця, власне, — Костаґуана, вигадана країна, нібито розташована в Південній Америці й дуже органічно «виліплена» із латиноамериканських реалій другої половини ХІХ століття, країна на етапі активних державотворчих зусиль та реформ після визволення з-під іспанського гніту і періоду доморощених військових диктатур. І якщо ми вгадуємо у словах Деку не просто змодельовану латиноамериканську державу з постколоніальним синдромом, а щось занадто близьке нам, то це, вочевидь, завдяки творчій настанові Джозефа Конрада, який вважав, що письменник пише хіба що половину книжки, а друга половина — то вже справа читача. Тому геній Конрада і резонує в наших душах, і не тільки в наших...
У молодої держави Костаґуана — безліч вад і хиб: це й безправ’я народу, і тиранія владної верхівки, і беззаконня, і політичні репресії, і постійна боротьба за владу шляхом військових переворотів — що декларується як «порятунок країни»... До речі, сам Конрад не був прихильником революційних методів ні в політиці, ні у власній творчості. У своїх «Особистих нотатках» (1912) він писав: «У часи, коли ніщо, якщо хоч якось не було революційне, не мало шансів привернути велику увагу, я у своїх творах революційним не був. Революційний дух напрочуд зручний тим, що звільняє людину від усіх мук сумління з приводу ідей. Його впертий, абсолютний оптимізм осоружний моїй душі через те, що містить загрозу фанатизму й нетолерантності».
І, певна річ, серед цих хвороб державного життя — корупція, яку згадує Мартін Деку. Жертвою корумпованих чиновників став батько ще одного героя роману — Чарлза Ґулда, котрому черговий бандитський уряд нав’язує на умовах концесії занедбану срібну копальню Сан-Томе, вимагаючи сплатити наперед чималу суму орендної плати та ще й стягуючи штрафи за «недбале ставлення до роботи копальні»... Зрештою, ця здирницька концесія й довела старого Ґулда до смерті. Коли ж його син Чарлз повертається із Європи і, не прислухавшись до слізних листовних батькових застережень, таки вступає у права спадкоємця концесії, ба більше — відбудовує копальню Сан-Томе і налагоджує її роботу, то і йому доводиться зіткнутися з найгротескнішими личинами корупції. А тим часом для Чарлза, костаґуанця в четвертому поколінні й англійця за походженням та вихованням, життєво важливо, щоб у його країні діяли «звичайні правила хорошого тону, властиві організованому суспільству».
І тут Конрад розгортає приголомшливе психологічне дослідження як чесний і порядний підприємець, котрий хоче і може працювати на благо своїй країні, але змушений існувати в корумпованому суспільстві, поступово заражається корупцією: «Копальня розбещувала його помисли, бо мусив, попри свою огиду, вдаватись до хабарництва та інтриг просто для того, щоб мати змогу спокійно працювати день по дню». Але Чарлз не здається і стає на захист отих суспільних «правил хорошого тону» (тобто законності й правопорядку), фінансово підтримавши сходження на владний олімп «президента-диктатора» Вінсенте Ріб’єри (першого в історії Костаґуани цивільного лідера), «якому вручили мандат на здійснення реформ найкращі люди держави».
Тож зброєю Чарлза в цій боротьби стали «багаті надра копальні, а це зброя далекосяжніша й витонченіша, аніж щире крицеве лезо з простим бронзовим ефесом». Але, як веде далі Конрад, «ця зброя багатства — ще небезпечніша для свого власника, вона двосічна, і леза її — власна захланність та людські злидні, вона протруєна всіма вадами, породженими самопотуранням, неначе варивом із отруйного коріння, вона оскверняє ту справу, заради якої її видобуто, вона завжди готова незграбно схибити в руці». Ця витончена зброя ранить і найближчу Чарлзові людину — його віддану дружину Емілію, котра з гіркотою спостерігає, як її місце в серці чоловіка поступово посідає його укохана срібна копальня...
Загалом слово corruption в англійській мові має ширше семантичне поле, ніж в українській: це не лише хвороба державного організму, коли можновладці використовують свої посадові можливості задля особистого збагачення. Це й продажність, розтлінність, зіпсованість, отже — хвороби людської душі. І головний герой роману, відважний Ностромо, капатас (бригадир) портових карґадорів (вантажників), стає жертвою корупції в ширшому сенсі. І тут не обійшлося без фатальної копальні, бо це ж величезний вантаж срібних зливків із Сан-Томе йому разом з Деку доручили вивезти в море «найкращі люди держави», аби порятувати ці багатства від чергових заколотників.
Ностромо — промовисте прізвисько: з італійської nostromo — боцман, а водночас це слово можна розглядати як спотворену словосполуку nostro uomo — наша людина, наш хлопець. Промовисте й справжнє прізвище цього вихідця із Італії: Фіданца (іт. fidanza — довіра). Такий він і є: свій і серед ворохобних карґадорів, і серед сильних світу сього, які вважають його незамінним повірником у справах, що вимагають відчайдушної відваги. І це тішить його самолюбство, бо ж він не мислить свого життя, якщо не бачитиме свого віддзеркалення в захоплених очах людей. У передмові до роману Конрад характеризує Ностромо так: «З тим його успадкованим міцним зв’язком із землею, з незавбачливістю та щедрістю, зі змарнованими талантами, з мужньою гоноровістю, з туманним відчуттям своєї величі й з глибокою відданістю аж до відчайдушності, а водночас і з певним відчаєм, — він Людина із народу, питома народна незаздрісна сила, яка терпіти не може бути на чолі, але править ізсередини».
І впродовж роману автор нагороджує свого героя кількома промовистими сталими епітетами: «неперевершений», «незрівнянний», «незамінний», «один на тисячу». А ще uncorruptible, дослівно — «той, хто не піддається корупції», що в моєму перекладі означає «непощербний». І цей самий епітет, але вже в прямому значенні, лунає згодом з вуст самого Ностромо: «...Срібло — метал непощербний, і можна бути певним, що воно збереже свою цінність назавжди...» А от душа самого Ностромо таки надщерблюється — срібло спокушає його і поневолює, викликає одержимість і вимагає жертв. Власне, в той момент, коли він узяв на себе турботу про баркас, навантажений срібними зливками, а згодом і привласнив їх, життя його дає глибоку тріщину.
Позаду залишилося життя славне та яскраве, хоч і незаможне. А от нове життя Ностромо позначають чорні та ще чорніші плями на сумлінні — жертви на вівтар срібного божка (якось йому навіть приверзлася «примара беззаконного скарбу — наче срібна статуя, безжальна й таємнича»). Жінка, котра замінила йому матір, померла без сповіді та відпущення гріхів, бо він, Ностромо, не знайшов часу на те, щоби привезти до неї священника... Його друг вчинив самогубство, кинутий напризволяще на безлюдному острові... Гнітюча таємниця захованого скарбу... Страх перед викриттям і ненастанні думки про те, як себе убезпечити («Мені треба багатіти дуже повільно...» — міркує Ностромо). Шлюб з розрахунку — аби лише мати змогу навідуватися до скарбу — і шлюбна зрада... І нарешті, діставши кулю під час чергової нічної вилазки за сріблом, Ностромо — на порозі смерті — зізнається пані Ґулд: «Мене вбило срібло», — і хоче відкрити їй ту таємницю, яку ревно беріг стільки років: «Сеньйоро, сказати вам, де скарб? Вам єдиній... Світлій! Непощербній!» Так Ностромо ніби передає пані Ґулд один зі своїх «титулів», на який давно втратив право. І його надщерблена душа не могла явити більшого благоговіння перед душею непощербною, не отруєною спокусами багатства... Але сеньйора Емілія, в котрої срібна копальня фактично вкрала коханого чоловіка, не хоче більше нічого чути про срібло: «Ні, капатасе, — відповіла пані Ґулд. — Нікому воно тепер не потрібне. Хай пропадає пропадом».
Конрад не залишає Ностромо без співчуття, як співчуває він і кожному зі своїх героїв — у радості й горі, в моральному падінні й подвижництві духу. Але це співчуття особливого роду, без емоційних надмірностей, адже, як пише сам Конрад у своїх «Особистих нотатках», на його письменницьку творчість вплинув морський вишкіл: «Я просто-таки боюся втратити навіть на одну перебіжну мить повне самовладання, яке є першою умовою доброї служби...» Але ця емоційна самодисципліна не збіднює Конрадову здатність співчувати, а лише поглиблює її: «Видовище людських діянь заслуговує на захват і жаль. А також ці діяння варті поваги. І то не бездушність, коли хто складає їм непоказну данину зітханням, яке не є схлипуванням, та усмішкою, яка не є зубоскальством. Смирення — не містичне, не відчужене, а смирення з розплющеними очима, свідоме й побудоване на любові, — єдине з наших почуттів, яке неможливо вдавати».
І насамкінець — ще один штрих до теми корупції в романі «Ностромо», ще один людський тип, заражений цією хворобою, — власне корупціонер-політик, але не реалізований, корупціонер в уяві. Йдеться про Педріто Монтеро, який разом зі своїм братом генералом (та чинним воєнним міністром) здіймає заколот супроти президента-диктатора та його уряду реформаторів. Живучи свого часу в Парижі на правах чи то лакея, чи то писарчука при тамтешній костаґуанській місії, Педріто начитався історичної белетристики про Другу імперію, «був приголомшений розкошами блискучого двору» і «прагнув поєднувати життя у своє задоволення з політичною діяльністю й усіляко насолоджуватись повнотою влади». Ба більше: «Про це ніхто й не здогадувався, — пише Конрад. — І все ж, це була одна із безпосередніх причин монтеристської революції. Це видається не таким уже й неймовірним, якщо зважити на те, що глибинні причини були такі самі, як завжди, і корінилися в політичній незрілості народу, неробстві вищих верств і невігластві нижчих». Цим до смішного самозакоханим мріям Педріто про абсолютну владу й солодке життя відповідає і його політична програма, яку він виклав у розмові з Чарлзом Ґулдом: «...Найвищий вияв демократії — автократія цезарського зразка: імперське правління, яке ґрунтується на прямих народних виборах. Автократія — консервативна. Сильна. Визнає законні потреби демократії, яка вимагає рангів, титулів та відзнак. Вони мають осипати заслужених людей. Автократія — це мир. Вона прогресивна. Вона забезпечує країні процвітання». Смішні резони потенційного диктатора або його правої руки, чи не так? А проте всі ми знаємо політиків, які на камеру також залюбки жонглюють такими словами, як «мир», «прогрес» і «процвітання», а насправді не прагнуть нічого, крім влади та її привілеїв. І це фатально позначається на долі народів та держав.
І хоча країни Костаґуана, в якій жили й діяли брати Монтеро, і Чарлз Ґулд, і неперевершений капатас карґадорів, ніколи не існувало на мапі, однак роман Джозефа Конрада «Ностромо» вражає своїм глибоким реалізмом і, зокрема, надзвичайно реалістичною, просто-таки нещадною анатомією корупції. І якщо назвати його антикорупційним романом було б занадто прямолінійно, то лише тому, що реалізм Конрада — не тенденційний, а спрямований углиб людської душі.