Художній дебют Лілії Мусіхіної з назвою «Звичайник» оцінили на конкурсі «Коронація слова» четвертим місцем, за кілька місяців він побачив світ у видавництві «Дуліби», а згодом опублікована книжка увійшла у «довгий список» «Книги року Бі-Бі-Сі-2014». Що приховано за таким легким стартом?
Буквально рік-два тому тернополянка Лілія Мусіхіна увірвалася у світ нон-фікшн літератури зі своїми дослідженнями «Магія гір. Чарівне в житті гуцулів», «Магія українців устами очевидця» та «Звірослов. Міфологема тваринного світу». «Магія українців», до речі, не лише викликала рідкісне для наукових та довколакнижкових кіл справжнє обговорення дражливої теми, а й тривалий час трималася в десятці рейтингу продажу. Здавалося б, що авторці варто було б і далі «лупати сю скалу», однак митці значно раніше за звичайних людей встигають виловлювати з ноосфери якісь невидимі, магічні знаки. Бо ж чим, як не знаком, можна назвати і художню прем’єру Лілії Мусіхіної на тему, яка нині здається доволі актуальною — тему старцювання, кобзарства, пошуків власного минулого.
Цей роман, який можна легко назвати і повістю, цілком несподівано повертає нас до взірців класичної української літератури. Лілія Мусіхіна темою обрала звичну для себе старовину, «старосвітський роман» — так охарактеризувала цей текст письменниця та видавець книжки Марина Гримич. Цікаво, що серед точок, координат, прив’язок, які є звичними для передмов до новачків у художній літературі, аби читач приблизно орієнтувався, що саме він тримає у руках, видавець ставить «Звичайник» Лілії Мусіхіної поряд із творами Григора Тютюнника та Романа Іваничука. Планка висока, безсумнівно, однак не бездоганна.
Справді, не лише за темою, а й наповненням, стилістикою письма ця книжка є взірцем класичного доброго стилю чи стилізації під романтичне народництво. Однак за сюжетною канвою, за майстерністю використання міфів, поєднанням реальності та магії я більше схилялася б до означення її як «химерної прози», саме української химерної прози. Однак, як розумієте, на колір і смак товариш не всяк.
У романі «Звичайник» йдеться про незрячого кобзаря діда Мартина, він забирає у свою подорож маленького Устимка, який стане не лише поводирем, а й головним героєм оповіді, врешті піде в науку до кобзарів. Насправді читач не буде розгублений кількістю дійових осіб, а сфокусується на головних героях, яких тут не так і багато — Мартин, Устимко та Амфібрахій, — для нас невідомий спудей, який із захмелілого лайдака перетвориться на відому історичну постать (але тут не будемо відкривати всі загадки роману).
Лілія Мусіхіна проведе читача через довгі мандри великою Україною, а ще й заодно (або найголовніше) розповість про старцювання. Наголошую — про старцювання, а не про жебракування. Різницю між цими двома поняттями автор показує на прикладі історії іншого хлопчика-поводиря, який сліпне саме через те, що не зрозумів її і порушив головний принцип старцівства... Кобзарський етикет, ритуали і регламент братчиків-кобзарів, їхній світ і світогляд, їхній побут — все це ненав’язливо і легко присутнє в романі. Можна навіть говорити про певні елементи магічного реалізму, який чудово вписався у сюжетну канву української давнини. «Звичайник» потрапив у загальнокультурний контекст, продовжуючи список не лише книжок, а й фільмів, альбомів і досліджень історичного явища кобзарства.
Доречно зауважити, що й структура роману стилізована під т. зв. Устинські, Кахтирські книжки, які ніби були створені козаками-характерниками після руйнування Січі і які активно використовували, вивчали та передавали незрячі кобзарі. Кажуть, що було їх дванадцять томів, серед них і «Звичайник», а розділи називалися уступами (у романі Мусіхіної це «підступи»).
Щодо знаків, то особливо «чіпляла» під час прочитання тема моровиці, мору, «джуми», яку зупиняв незрячий кобзар Мартин грою на кобзі та співом неочікуваних влітку колядницьких пісень. Очевидно, нинішній тривожний час дає підстави шукати потаємних смислів особливо у давній магії. Читач «Звичайника» пройде не лише шляхами моровиці, а й потрапить у негоду, бурю, переночує у чистому полі і у вимерлому селі і навіть зазирне до таємного засідання загадкових сліпців.
Поруч зі зрячими і сліпими, щирими і підступними, наївними та ідейними людьми є ще одна постать, яка незмінно і логічно вмотивовано присутня у цьому тексті. І яка, власне, є початком і кінцем, і словом, і частиною кожного з нас. А ще, казали у давнину, Він завжди ходить поміж старцями, тому не дай Боже зобидити когось із них. «Хтось торкнув його за плече. «Ти хто?» — «Я? Я — Бог»... І Бог простягнув йому велике яблуко, в якому просвічувались і торохкотіли зернята. Устим дивився в обличчя Бога. Він був схожий на діда Мартина... Тільки тепер Бог був зрячим» — так завершується книжка, яка має всі шанси стати початком успішного письменницького життя Лілії Мусіхіної. Адже люди, як пише авторка, часто бувають зрячими, але сліпими серцем. Іноді присутність Бога поміж нами необхідна, навіть якщо поруч немає кобзарів, поміж якими Він міг би сховатися.
Чи «зачепить» «Звичайник» звичайних читачів? Вважаю, про це мають говорити цифри проданих примірників. Принаймні, всі передумови для вдалого поступу і у героїв, і в авторки, і у самої книжки є.
