Текст книжки Євстахії Шимчук про Ярославу Музику був готовий до друку ще 2013 року, але прийшов до читача лише нині завдяки благодійній підтримці патріотів української культури. Автор монографії подарувала читачам живий, тріпотливий образ художника модерного типу — делікатної жінки і борця за незалежну Україну. «Попри власну несміливість, Музика завжди була рішучою до справ», — зауважує Є. Шимчук.
«Інтелектуальний світ України, живлений колосальними втратами й безперервними надіями, зумів через індивідууми (Тараса Шевченка, Івана Франка, Лесю Українку, Андрія Шептицького, Йосипа Сліпого) на зламі століть сконцентрувати зусилля представників культури на утвердження ідеї самоідентифікації, що було непростим завданням у переклику поколінь», — пише Шимчук. Музика бачила себе активним учасником національних змагань: спочатку проти поневолення Галичини імперією Габсбургів, надалі — в боротьбі проти гітлеризму, сталінізму. Невипадково автор монографії на титульній сторінці закарбувала слова Ярослави Музики: «Призначення — природне, як небо».
У щасливому піднесенні починалася мистецька юність Музики в контактах із майстрами — Іваном Трушем, Оленою та Ольгою Кульчицькими, під впливом зустрічей та ідей Михайла Бойчука та Олександра Архипенка, у враженнях від розлогої культурної інформації, що до Львова надходила з Парижа, Відня, Берліна.
Як митець, Ярослава Львівна дебютувала 1921-му на виставці Гуртка діячів українського мистецтва (ГДУМ) у колі Олекси Новаківського, Петра Холодного, Павла Ковжуна, Миколи Федюка та інших. Директор Національного музею Іларіон Свєнціцький залучив тоді її до збиральництва старожитностей, а згодом — до реставрації іконопису.
У 1927 — 1928 рр. художник, тоді вже співробітник музею та реставратор, відвідала Київ, а за порадою М.Бойчука, — Москву та Новгород, повсюдно вивчаючи систему візантійського живопису. Автор монографії веде читача дорогами, якими пройшла Музика в Карпатах, захопившись мистецтвом гуцулів, а в Європі — музеями Швеції та Парижа. Твори французьких новаторів із Монмартру привертали особливу увагу пані Ярослави. Широка культурна освіченість Музики дозволила їй стати однією з очільників авангардного товариства «Артес» (Львів).
Займаючись професійно реставрацією середньовічного та барокового живопису, Я. Музика водночас обстоювала творчу свободу експериментаторів... А на Україну насунувся сталінський терор 1930-х— «червона косарка», за виразом Є.Шимчук. Інтелігенція Галичини із жахом дізнавалася про долю київських колег. Приголомшували звістки про таємничі смерті та зникнення друзів. Тоді відбулися арешти професорів Академії мистецтв і серед них — Михайла Бойчука, невдовзі розстріляного...
1939 року Західну Україну поглинув Радянський Союз. Невдовзі сталася навала гітлеризму. Українська повстанська армія вела нерівну боротьбу з обома ворогами, поступаючись їм у військовому оснащені, але не в патріотичному духові національно свідомих вояків. Ярослава Музика вступає до лав ОУН із псевдонімом «Сова». «Жилося тяжко, та необхідним був організаційний дух та інформація», — наводить слова Музики автор монографії. В несприятливих умовах війни Музей готував нову експозицію українського мистецтва XIV — XX ст. Всупереч атмосфері варварства митці Львова об’єдналися у Спілку праці українських образотворчих мистецтв та створили «Вищу образотворчу студію». Ректором був Василь Кричевський, а серед професорів — митрополит Андрій Шептицький.
Ярослава Музика була багаторічним головою «Асоціації незалежних українських митців». Вона спромоглася зберегти установчі документи АНУМ та унікальний архів Михайла Бойчука. У справі НКВС, заведеній на Музику 1944 року, дана характеристика: «По окраске украинская националистка». Наказ за підписом Берії (1944) «О выселении всех украинцев в отдаленные места СССР» поставив Львів, за визначенням В.Стуса, в ситуацію «смерто-існування — життє-смерті». Греко-католицька церква тоді увійшла в десятиліття підпільної діяльності. Ярославу Музику заарештували 1948 р. та відправили на заслання на двадцять п’ять років! Про «сибірські курорти» Музика писала: «Хто в лагері не був, той буде, — а хто був, той не забуде». Автор монографії подає «Нехронологічні уривки з Лагеру», з яких постає образ сильної духом каторжанки, яка після тяжкої праці примудрялася малювати на каміні, на слюді та на уривках паперу.
Про Музику клопотався чоловік та друзі, писали листи, доводячи абсурдизм вироку. Ярославу Львівну звільнили 1955 року. Додому вона повернулася інвалідом ІІ групи, але повністю відновила творчий потенціал та включилася у громадську діяльність шістдесятників.
Євстахія Шимчук подає картину складної ситуації мистецького загалу Львова 1950 — 1970-х років. Соціокультурна аура монографії є важливою частиною дослідження. Текст книжки з розвоєм архівних розвідок, унікальних документів є творчим подвигом дослідника та поважною культурною подією. Євстахія Шимчук, подібно до Я. Музики, живе за принципом Григорія Сковороди — «байдужості до благ земних, вмінням панувати над тілесними болями, невибагливості у щоденному житті та у змаганні до етичних ідеалів».
Ілюстрації з книжки «Ярослава Музика» Євстахії Шимчук
