Завжди усміхнена, енергійна та повна нових ідей. Таким було моє перше враження від знайомства з дитячою письменницею Оленою Жупановою на «Книжковому Арсеналі». Про письменницькі мрії, те, як поєднувати материнство з кар’єрою і як виростити в Україні покоління читачів, говоримо з нею сьогодні.
«ПРОТЕСТ ПРОТИ ЗАРЕГУЛЬОВАНОСТІ»
— Ти називаєш себе «вчителька у рожевій спідничці». Звідки виник цей мем?
— Це не зовсім мем. Дев’ять років я працювала в освіті — навчала дітей від найменшого віку до десяти років англійської. Уроки проводила у рожевій фатиновій спідничці. Дітям моє вбрання подобалося, це додавало магії до занять. Для мене ж це був спосіб самоіронії, а ще своєрідний протест проти зарегульованості вчительської професії. Згодом я створила й вела блог у Фейсбуці «Вчителька в рожевій спідничці», де писала про свою роботу. Тож я справді була вчителькою у рожевій спідничці, це не жарт.
— Багато хто знає тебе як письменницю, але віднедавна ти ще й операційна директорка книгарні «Моя книжкова полиця». Чи відрізняється робота директорки книгарні на практиці від уявлень про неї? Що було для тебе найскладніше?
— Усе відбувається саме так, як я й уявляла: на мене котиться цунамі завдань, які всі є нагальними. Як тільки я їх розрулюю, накочує нова хвиля з нових завдань. І так щодня.
У мене був досвід свого бізнесу в освіті, який дав мені дуже корисне вміння — бачити бізнес з погляду власника й роботодавця. Тому я не мала рожевих окулярів стосовно того, що відбувається у сфері послуг з боку, який не видно клієнту.
Мережа книгарень — це передусім ритейл, і вона працює за тими ж правилами і в тих умовах, що й будь-який інший ритейл-бізнес. Це означає, що навіть якщо ми продаємо книжки і є «інтелігентним ритейлом», але так само зіштовхуємося з браком оборотних коштів чи кваліфікованих працівників, працюємо у висококонкурентному середовищі, мусимо давати раду демпінгу тощо.
У нас є різні напрями бізнесу: власне книгарня, що продає книжки, кондитерський цех та бар — адже це книгарня-кав’ярня, інтернет-магазин, книгарня на колесах, а ще видавництво. Кожен з них — це окрема історія, окремий бізнес-процес. Це виклик, але це й дуже, дуже цікаво дізнаватися, як воно все влаштовано.
Найскладніше було звикнути до офісного графіка й прокидатися щодня вранці. Я — «сова» на всі сто відсотків.
«МРІЮ НАПИСАТИ ПРОСВІТНИЦЬКИЙ НОН-ФІКШН»
— Ти мама двох дітей, причому донька дошкільного віку. Розкажи свої секрети поєднання роботи й материнства.
— Мій єдиний секрет — це партнерські стосунки з чоловіком, який бере на себе половину обов’язків з догляду за дітьми та побут. У нас немає справ, які роблю лише я або лише він. Ми абсолютно взаємозамінні.
Велика різниця між дітьми, десять років, дає змогу не розриватися між ними двома. Старший — підліток, він досить самостійний і може зготувати собі обід. Молодша з двох з половиною років ходить до садочка. Ми з чоловіком чергуємося: тиждень він забирає її, тиждень — я.
А так, не можу сказати, що встигаю охопити все. Вдома у нас часто буває безлад, я не готую щодня, час від часу ми їмо пельмені або кулінарію з супермаркету, я ніколи не мию вікна перед Великоднем, і вже скоро рік, як не можу повісити штори у спальні.
— Коли ж ти встигаєш ще й книжки писати? Про що хотіла б написати?
— Стати письменницею ніколи не було моєю метою. Мої книжки для дітей та їхніх батьків — це логічне продовження всього, що я робила й роблю: навчання дітей, тренінги для викладачів, робота з батьками, проведення читанок і загалом робота з людьми. Досвід, інформація та почуття збираються в моїй голові, трансформуються у тексти та історії, і з них якось самі собою виходять книжки. Часто я занотовую якісь тези чи ідеї «на ходу», у нотатки телефону. А згодом сідаю й оформлюю це все у текст.
Пишу, як і решта мам-письменниць: тоді, коли молодша дитина в садочку чи гуляє з татом на майданчику, або ж уночі, коли всі сплять.
Дуже хочу написати ще одну збірку «дурнуватих» неповчальних історій для дошкільного віку, англійською або українською. Мрію, що колись напишу якийсь класний і серйозний просвітницький нон-фікшн — поки не знаю про що, але все життя попереду, щоб придумати й написати.
«ДОБРЕ ПРОДАЮТЬСЯ «ТРИГЕРНІ» КНИЖКИ»
— Твої спостереження: які книжки мають найбільший попит у книгарні? Тематика, авдиторія, додаткові фішки в них?
— Без сумніву, є «книжкова мода» — книжки, які купуються тому, що про них багато говорять і вони «на слуху». Також є автори та видавництва, книжки яких продаються краще через їх упізнаваність.
Добре продаються «тригерні» книжки — так ми їх називаємо у книгарні. Це ті, які своїм змістом, назвою та обкладинкою влучають у якусь «больову точку» читачів. Наприклад, це «Купи собі той довбаний букет» або «Кінчай».
— Твоє бачення: яка книжка може стати бестселером в Україні? Чи стежиш за закордонними книжковими трендами?
— Книжка — це завжди стартап. Ніхто й ніколи не знає, як вона буде продаватися і чи буде продаватися взагалі. Навіть ті, хто каже, що знає, не знають. Смаки й потреби читачів не є постійними. Видавництва та автори, вкладаючи ресурси в нову книжку, завжди ризикують й інвестують у щось невідоме.
Звісно, стежу за закордонними трендами — за тим, які видання отримують міжнародні нагороди, за стилями ілюстрацій у дитячих книжках. Регулярно беру участь у B2B онлайн-зустрічах з іноземними видавцями з усього світу (Канада, Британія, Німеччина тощо), щоб бути в курсі тенденцій і придивлятися до новинок, на які можна було б купити права на переклад та видати в Україні.
«ЦЮ ГАЛУЗЬ СЬОГОДНІ РУХАЮТЬ ЕНТУЗІАСТИ ТА МРІЙНИКИ»
— Що читаєш молодшій доньці? Син щось читає? Сама встигаєш читати?
— Нещодавно придбали з нею «Рубі Червоні Черевички» Кейт Непп — обоє в захваті від історії та ілюстрацій. Ще її фаворити — це книжки про Шустя і Шуню, милий Вавка Боб (Меліна Шенборн) та історія про тигра, який заходив на чай (Джудіт Керр).
Старший син — це найбільш читаюча людина в нашій сім’ї. У вісім років він прочитав усього Гаррі Поттера, у дев’ять — «Графа Монте-Крісто». Зараз йому тринадцять і він любить книжки Доржа Бату, Ілларіона Павлюка, і щось іще з наукової фантастики — але, чесно кажучи, уже кілька років просто не встигаю відстежувати все, що він читає.
Я, як правило, читаю паралельно щось художнє і щось з нон-фікшн. Зараз це «Спитайте Мієчку» та «Сторітелінг, який не залишає байдужим». Дуже чекаю на новий роман Макса Кідрука, його творчість для мене — це класний спосіб переключитися.
— Які кроки, на твою думку, потрібно зробити (батькам, державі, книговидавцям, письменникам), щоб виростити покоління читачів?
— Батькам варто усвідомити, що освіта їхніх дітей — це насамперед їхня відповідальність. Не варто покладатися на державу, яка нині з різних причин не спроможна забезпечити всім якісну освіту. Читання для дітей і з дітьми — це один з найкращих способів розвитку дитини, який доступний усім. Для цього не потрібні спеціальні навички. Ви просто купуєте книжку, яку створили багато людей для вас, вклавши в неї свій досвід, уяву і знання, і читаєте дитині.
Також потрібно прийняти факт, що книжка не може бути дешевою і не буде. Подорожчання матеріалів, друку та роботи призводить до зростання цін. І тут варто добре подумати, вибираючи між, скажімо, іграшкою чи солодощами для дитини, які ваші пріоритети у вихованні. Звісно, мені хотілося б, щоб батькам не доводилося вибирати, й українські діти мали вдосталь і іграшок, і книжок. Але, на мою думку, саме книжки — це інвестиція в майбутнє дитини.
Українським книговидавцям та письменникам слід постійно працювати над покращенням якості того, що вони створюють. Коли я беру до рук книжку в книгарні, то, не читаючи назви й автора, у дев’яти випадках з десяти можу вгадати — перекладна вона чи українська. Нам ще є куди рости й чого прагнути. Це стосується і дизайну обкладинок, і верстки, і багатьох деталей, які складають загальне враження про книгу.
Щодо держави. Є багато способів сприяти розвитку національного книгочитання — це і часткове відшкодування орендної плати книгарень, і ефективна боротьба з піратством, і обмеження імпорту російських книжок тощо.
Цю галузь сьогодні рухають ентузіасти та мрійники. І я щаслива працювати пліч-о-пліч з ними.
